— Уже ні до якої.
— А до якої належали раніше?
Марк мовчав, закиданий нашими питаннями. У його погляді й зараз не було розгубленості, проте у мене виникло припущення, що ліквідувати нашу охорону і посадити літак для нього було легшим завданям, аніж встановлення контактів з нами.
— Ви крутите, — заявила Інга. — Ви дійсно не говорите нам усього. Ви не пояснили головного — чому допомагаєте нам. Такий аргумент, як доброта душевна, ви вже пробачте, я не приймаю. Не знаю, чи це дійсно правда, що над нами трьома висить одна загроза, але якщо так, то майте на увазі, не розраховуйте на нас до кінця. Навіть такий, як ви повинен мати захищену спину. Щойно нам здасться, що краще без вас — ми вас покинемо. Підставимо… усе що завгодно. Якщо хочете розраховувати дійсно на довіру, то це робиться не так.
— Ми хочемо зрозумілого пояснення чому ви з нами проти них.
— Тому що у мене немає вибору, — повторив Марк. — Я дійсно сам-один. І ви також. Утрьох легше.
— Ні чорта, — заявив я. — З твоїми навичками ми для тебе тягар. І вижити тобі легше самому.
— Окрім бажання вижити існують ще переконання.
— У таких як ви, не може бути переконань, — упевнено промовила Інга. — Якщо ви вважаєте мене за ідіотку, будь ласка…
— Де ти набув цих навичок? — гнув я своє. — Конкретно скажи, де ти навчався як проникнути у літак і перестріляти загін професіоналів? Звідки у тебе зброя? Відповідай так, щоб ми розуміли. Або не розраховуй на довіру.
Зрештою, ми виговорилися. Він сидів спокійно і, здавалося, більше не звертав уваги на наші наскоки. Але я бачив — він думає. Про що? Варто чи не варто? На мить, коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що ця людина дійсно готова розповісти щось таке, після чого у нас вже не буде запитань.
— Я втомилася, — повернулася до мене Інга. — Мене починає лихоманити. Я хочу лягти і вкритися. Сподіваюся, ви дозволите? — останнє стосувалося Марка.
Вона влаштувалася на диванчику у кутку і я накрив її якимось простирадлом, розуміючи, що й сам не проти заплющити очі. Надто багато сталося такого, що…
— Гаразд, — так несподівано промовив Марк, що ми мимоволі здригнулися. — Нехай буде по-вашому. Я розповім усе як є насправді. Колись і комусь це потрібно зробити.
Правда, схожа на брехню
— Гаразд, — промовив Марк, всідаючись навпроти нас. — Як бажаєте. Ви хочете правди — нехай. Хоча, вона вам не сподобається. Причиною ваших негараздів дійсно є ця аномалія, хоч як крути. Хоча… — він замислився, підшукуючи слова. — Загалом її не варто так називати.
— Чому? — не зрозуміла Інга.
— Тому що насправді це не аномалія. Це якраз норма. Аномалія — навпаки, коли серце зліва.
— Нормально… — Інга навіть сперлася на лікоть. — І звідки у вас такі сенсаційні дані?
— Не іронізуйте, краще послухайте, — продовжував Марк. — Якщо вже хотіли. В нормі для людини, як корінного жителя Землі, праве розташування серця і відповідне розташування внутрішніх органів. Побудова ж центральної нервової системи, кажучи по-простому, головного мозку, навпаки — ліва. Тому нормально для людини бути ліваком, користуватися лівою рукою. Отже, нормальна людина, так, як її створила природа, еволюція, має серце та шлунок справа, печінку та апендикс, відповідно, зліва і користується лівою рукою.
— Тобто усі ненормальні, — гмукнув я, — лише ми…
— Та ні, не лише. Але нормальних, як ви кажете, дуже мало. Настільки, що їм важко знайти одне одного. Ми — залишки корінного населення Землі. Близько чотирьохсот років тому Земля була загарбана цивілізацією… назва її вам нічого не скаже. Її на мові землян узагалі не існувало. Це зовсім інша форма життя, вам навіть важко буде зрозуміти. Земляни не знайшли шляхів протидії цій формі і зазнали поразки.
Я мовчки подивився на Інгу, вона на мене. Запало ніякове мовчання.
— Чотириста років тому, — зрештою якомога делікатніше зауважив я, — це часи, коли ще не було навіть літаків. У нас тоді запорозькі козаки товклися з турками та поляками за допомогою шабель і перших примітивних гармат. Куди вже до боротьби з міжпланетним розумом…
— Дарма іронізуєте, — знизав плечима Марк. — А ваші «вражаючі» знання історії — також наслідок нашої поразки у цьому міжпланетному конфлікті. Цивілізація, про яку йдеться, першою дісталася до нашої галактики, розташованої на периферії міжгалактичної асоціації. Розвиток цивілізації землян на той час був настільки високий, що дозволяв їм шукати зв’язки у Всесвіті. Назвемо їх флоїдами, власне, така назва була у вжитку в нас за часів цього конфлікту. Швидкий розвиток землян становив загрозу для панування флоїдів у цій частині міжгалактичних шляхів. Земляни на той час вийшли далеко за межі Сонячної системи і не тільки. Те, що ми маємо зараз, — хоч про що б йшлося — космічні розробки, електроніка, медицина… Це не те, що жалюгідні залишки нашого доробку, — взагалі ніщо.