— Краще вже померти, — промовила вона, — ніж те, що мене чекає.
— Ніхто не може знати, що його чекає, — заперечив яничар-ага. — На все воля всемогутнього Аллаха. Як тебе звуть?
— Марія.
Це було сказано після паузи. Минулого разу його запитання взагалі залишилось без відповіді. А йому чомусь схотілося повторити це ім’я. Як би воно звучало на його губах, промовлене цією мовою невірних? Але замість цього язик почав сам промовляти зовсім інше і він розумів чому.
Тубілай не знав страху. Взагалі. Напевно завдяки цьому і піднявся так високо сходами, що вели туди, де сидів всемогутній. Відтоді як залишив стіни дому бектаського дервіша, поруч з ним було багато інших, які також заслуговували на це, але зумів лише він. Тому що ті, інші, мали страх. Серед них час від часу траплялися і сильніші, і спритніші від нього, проте рано чи пізно наставав момент, коли страх запускав кігті, намагаючись дістатися до серця. І тоді вони ставали вразливими. Його ж серце, здавалося, мало панцир, об який ламалися кігті жаху. І ось тепер, коли бажання промовити чуже ім’я ставало нав’язливим, страх загрожував дістатися туди. Чому? Це важко зрозуміти.
— Тебе чекає велике майбутнє, — говорив Тубілай, дивлячись їй в очі. — Ти станеш найкращою дружиною великого правителя Сулеймана-паші. Усі поклонятимуться тобі. Ні в чому ти не знатимеш відмови. Ти забудеш своє ім’я і молитимешся всемогутньому Аллаху, а він охоронятиме тебе. У тебе буде стільки золота і вбрання, скільки не снилося усім жінкам твого народу. Чи варто хотіти вмерти, щоб не побачити цього?
— Мені не потрібно ні золота, ні одягу, — голос її здригнувся і задзвенів. — Відпусти мене. Благаю… Відпусти…
— Ні, — перервав Тубілай. — Я не можу тебе відпустити. Ти належиш моєму повелителю, великому Сулейману-паші. І я не дам тобі вмерти. Не думай про це.
Їм довелося затриматись принаймні ще на день — дівчина і зараз була слабкою. Зранку Тубілай виїхав на самий горб, аби оглянути усе навколо. А коли повернувся, побачив, що вона сидить навколішки, тримаючи щось біля грудей. Це був маленький хрестик, що невідомо як залишився у неї. Побачивши ворога, Марія намагалася сховати його, та було пізно. Тубілай схопив її за руку і хрестик опинився у його долоні. Він був металевий, невеличкий — такий, що цілком міг ховатися у її маленькій руці.
— Віддай! Віддай, іроде! — закричала Марія, б’ючи його у груди, але сили залишили її і дівчина опустилася у траву.
Ці амулети невірних завжди топталися ногами і викидалися так далеко, що годі й сподіватися знайти. Він мовчки стояв над нею, чомусь не наважуючись кинути під ноги маленький шматочок металу, щоб потім стати зверху чоботом. Однаково вона цього не бачитиме. Плечі Марії здригались у плачі і вона впала обличчям додолу. А спробуй потім розшукати таке мале, втиснуте у густу притоптану траву. Нехай пробачить його Всемогутній… І Тубілай підняв руку, аби шпурнути це якнайдалі. Але вона і тепер не дивиться. Рука, що завжди була рішучою і ніколи не хибила, розгублено опустилася.
Коли Марія розплющила очі і підняла голову, він сидів поруч і мовчки простяг їй хрестик. У неї були великі очі. Такі великі, що в них могли б сховатися місяць і усі небесні зорі. Навіть сонце! І якби він не знав мови невірних, вона могла б усе пояснити йому тільки ними, не вимовляючи жодного слова. Та вольнолюбна полонянка не хотіла говорити з ним. Очі відвернула, а губ так і не розтулила. Лише теплі й легкі пальці на мить торкнулися його долоні, коли забирала цей шматок заліза, судячи з усього, надзвичайно дорогий для неї.
Нові земляни
— Боже, куди ми потрапили… — важко промовила Інга, розпачливо хитаючи головою.
Це був справжній відчай, з яким не могла впоратися навіть її сильна натура. Мені стало її шкода. Шкода до сліз. Я сів поруч і обійняв за плечі, хоч і знав, що це не принесе їй суттєвого полегшення — на мої сили вона не надто розраховувала. Нахилившись, вона заглибилася у власні думки, шукала вихід. А я навіть не мав, що й сказати.
— Лягай спати, — нарешті промовила вона. — Хтозна, що нас чекає завтра. Потрібно хоч трохи виспатися.
Інга посунулась і я влігся поруч, скинувши тільки черевики. Стало зимно. Ковдра легка і під нею не одразу вдалося зігрітися. Інга лежала мовчки якийсь час, не збираючись засинати, а тоді повернулася до мене. У темряві блиснули очі, а потім я почув її шепіт.
— Що робитимемо? — запитувала вона.
— Давай подумаємо.
Він, цей «корінний землянин першого ступеня» був наче не проти, щоб ми спілкувалися, інакше б заборонив це. Очевидно, він давав нам можливість визначитися.