Ми з Інгою жили в одній кімнаті, Марк в іншій. Як розповідала Інга, він мало спав, часто відлучався і пропадав не знати де. Напевно, шукав свого Віллі. А можливо, влаштовував схованки для зброї та іншого знаряддя. У нього завжди все мало бути готове на випадок форс-мажору. Хоча усе життя такої людини — суцільний форс-мажор. За цей час ми не дізналися про нього практично нічого нового. Раз на день нам вдавалося зібратися усім разом, як правило, за столом і обговорити за трапезою питання, що стояли на черзі.
Тема проблем земної цивілізації, яку ми наче «проїхали», більше не піднімалася. І Марк у хвилини, коли нам вдавалося забути про цю мару, виглядав цілком нормальною і навіть приємною людиною, принаймні як на мене.
Інга завжди була зосередженою, дуже часто напруженою. Я бачив, що вона весь час думає. Кинута на другий план у нашій невеличкій общині — інакше не назвеш, не в змозі миритися з роллю хатньої господині, вона щось виношувала. Я не перешкоджав їй у цьому, не ліз.
Спали ми з нею на одному ліжку і тоді виникало враження, що маючи одне одного поруч, торкаючись плечем, ми якось впевненіше тримаємося у цій жахливій невизначеності. Саме тут нам вдавалося сказати одне одному кілька слів, які піднімали настрій. Абсолютно не сентиментальна Інга аж ніяк не потребувала якихось банальних заспокоєнь і зітхань з мого боку. Мені, як чоловіку, також не личило користуватися цим з боку жінки, яка сама подібних речей не потребує. Тому ця підтримка завжди була у вигляді такого собі підтексту.
А за кілька днів перебування у квартирі одного разу вночі мені стало спекотно поруч з нею. На мої дотики Інга не реагувала.
— Можна мені під твою ковдру? — запитав я.
— Ти змерз?
— Трохи.
Вона лежала спокійно і просто мовчки дозволяла мені те, що я просив. А я вже не міг зупинитися, навіть розуміючи це. Тому ночі кохання не вийшло. Ми навіть не займалися коханням — таке визначення аж ніяк не підходило. Просто, як кажуть у широких колах, вона мені дала. Проте безсоння минуло. А зранку я запитав:
— Скажи, це тобі не потрібно? — і зустрівшись з її спокійним поглядом, пояснив: — Просто склалося враження, що учора ти зробила мені послугу. Не хотілося б бути тобі «внапряг». Тим паче, поруч є дехто привабливіший як чоловік… Я не ображуся. Просто скажи, щоб я розумів і не діставав тебе.
— Володю, не ускладнюй, — відповіла вона. — І без того усе непросто. Бракувало ще тільки особистих образ. Скажу тобі чесно: мені воно не в голові. Але якщо тобі потрібно, то… Звісно, я не хочу, щоб ти вставав зранку невиспаний, або пішов до якогось борделю і встряг там у пригоди. Зрозумій, що в цій ситуації бажання у відповідь ти в мене не викличеш, тому просто не зловживай.
— Зрозуміло, — похитав я головою. — Ми наче як взялися виручати одне одного у важких ситуаціях, тому, виходить, ти мусиш…
— Володю…
— Все! — я підніс обидві руки, закриваючи тему. — Я не образився, не переживай. Обіцяю тобі не робити дурниць і без вагань звертатися до тебе за сексуальною допомогою, якщо помиратиму без цього.
На цю штуку я натрапив випадково, зайшовши до сувенірного маркету нашої діаспори, заставленого вишиванками, писанками, люльками та іншою національною атрибутикою. Козацька шабля сама попросилася до рук. Це був сувенірний варіант — аби лише повісити на стіну. Метал «ніякий», та руків’я виявилося зручним, а вклеєні у заглибини штучні «смарагди» дуже вдало прикрашали цю бутафорську зброю.
— Що це? — здивувалась Інга. — Де ти взяв? Навіщо воно тобі? У нас що, грошей забагато?
— Не хвилюйся, це коштує копійки…
Вона була значно легша від справжньої, але в руці відчувалася приємно. Кімната Марка була ширшою, і я махнув шаблею, викручуючи кисть і спрямовуючи клинок повз тіла. Усе вийшло. Вона танцювала по черзі то в одній, то в іншій руці. Якби згори йшов дощ, половина крапель на мене не впала б. Інга дивилася кілька хвилин, спираючись на одвірок, як і належить дивитися жінкам на іграшки дорослих чоловіків.
— Тепер ми сміливо можемо брати штурмом найкрутіший байкерський клуб Чикаго.
І вона зникла у кімнаті.
Марк побачив моє придбання наступного ранку. Це була неділя. Обличчя його не виказало найменшого інтересу, проте він зняв шаблю зі стіни.
— Це бутафорія, — пояснив я. — Не подумай, що ми озброюємося проти тебе.