Тубілай подивився на нього мовчки, не уздрівши нічого у погляді татарина.
Вона не хотіла їсти. Посадивши дівчину, Тубілай силою розтулив її губи і влив кумис, який приніс Ільмір. Марія закашлялася, недовго пручалась, а потім почала пити, зрозумівши, що інакше бути не може.
— Ненавиджу тебе… — прошепотіла вона, знову від кидаючись у траву.
— За що, незрівнянна? — здивувався Ільмір, який і тепер ховав хитру посмішку. — Ти б давно померла від спраги та виснаження. Твій покровитель береже тебе, як і належить берегти найдорожче. Скоро ти зрозумієш, що варто було не померти у цій пустелі, аби мати те, що матимеш ти.
Вона не розуміла цієї мови, а Тубілай, посміхнувшись самими кінчиками губ, промовив до полонянки:
— Цей пес каже правду. Коли сядеш на розшиті золотом подушки, то ще згадаєш гарячі піски і кумис, який я заливав тобі до рота проти твоєї волі. Тоді зрозумієш, що вірний слуга всемогутнього…
— Тоді… — Марія несподівано розплющила очі, у яких спалахнула жахлива ненависть. — Тоді я зроблю все, присягаюся, щоб ти пошкодував, що довіз мене! І цей пес також…
Ільмір засміявся тоненько та догідливо, хоча й не міг зрозуміти її слів. Нехай… Нехай ця гордовита невірна мовить своє. Коли вони дістануться до Істамбула, вона поверне йому усе: втрачену славу, багатство, прихильність всемогутнього Сулеймана-паші.
А сама…
Про це йому думати чомусь не хотілося.
— Я не боюся цього, — сказав Тубілай.
— Ти відважний воїн, — зло та тихо промовила Марія. — Але ти ще не знаєш, на що здатні жінки. І якщо мені дійсно готується доля, про яку ти казав, то присягаюся: я знищу тебе. Щойно твій султан відведе мені оте місце, про яке ти кажеш. Не віриш?
— Коли настануть ці часи, ти забудеш свої теперішні думки. Вони лежатимуть там само, де і хрест, який ти досі ховаєш на грудях. Аллах всюдисущий. Він позбавить тебе усього зайвого і неправдивого…
Тубілай замовк раптово і підвівся на ноги. Вирушати на світанку. Він зігнувся над своєю полонянкою і стягнув мотузку на її зап’ястях так, щоб вона могла вільно рухатися, лише не піднесла б їх до рота.
— Відповідаєш за нею головою, — промовив до Ільміра. — Не стуляй очей до рання.
— Слухаю, непереможний, — схилився у поклоні татарин.
А він приліг за десять кроків осторонь, поклавши під голову сідло і вслухаючись у кожен шурхіт. Тільки стулити очі, ненадовго… Цього не доводилося робити вже кілька днів. Тільки стулити.
Шум очеретів долітав аж сюди. Завтра вони перетнуть Гниле море. А потім до Кафи. Це вже володіння султана і там ім’я Тубілая проведе його скрізь. І все. Те, що здавалося недосяжним, опиниться поруч. Йому вдалося пройти крізь безліч ворогів і виконати волю свого повелителя. Аллах всемогутній!
Аллах великий…
Тільки не було зараз у цих думках переконання такого, що перекреслювало геть усе, як завжди — наче гострим лезом ятагана. Воно наче похитнулося. Найшло на щось міцніше, непохитніше… Слабка жіноча рука, що тримає амулет, з якого звисає обірвана мотузка… А голос чужої мови, оте «не забирай, благаю…», мови, яку він, здавалося, знав завжди, лишався у пам’яті, поставав навіть у думках про всемогутнього. І ще запах. Той, що стояв у садках, які оточували білі хатини чужої землі, яка від цього здавалася не надто чужою. Що ж такого? Адже усе належить Аллаху. Тут, у Ногайських степах, на краю Гнилого моря, лише вітер шумів очеретом, але йому чомусь примарилися пташині співи у тих садах. І ще одне наснилося йому. Рука таки лізла крізь броню до його серця. От тільки це не була покручена та з кігтями рука жаху. Жіноча рука — тепла та ніжна, слабка і беззахисна… Але панцир, об який завжди ламалися страшні кігті, її стримати не міг…
А Марія не чула жодних співів. Лежала, вимучена безперервною їздою степом. Усе крутилося в її голові. І лише розпач, горе та жах були з нею увесь цей час. Чуже, немилосердне сонце хилилося до обрію якраз там, де лежав горілиць її головний кривдник. Раніше їй лише чути доводилося про яничарів, і ось один з кривавих слуг султана викрав її з рідної домівки. Марія не могла зрозуміти, чому її. Чому не натовп невільників, як не раз розповідали батько та дід, чому лише її саму везуть на поталу бусурманському володарю. І від цієї покинутості та самотності новий жаль починав краяти серце.
Чому, Господи?!
А сонце вже торкнулося розпеченим краєм грудей повелителя яничарів, і вони при цьому здіймалися рівно, такі сильні та могутні. О, якби могло це гаряче немилосердне сонце спалити його груди! Вона молилася б цілу ніч і наступну… Аби воно спопелило ворога. На смерть. І не ворухнулася б у ній жодна жалинка, не згадала б, як його руки відпоювали її, коли груди стискало задушшя. Ні, не згадалося б тепло його тіла серед нічного холоду буджацького степу. Адже якби не він, не було б нічого цього. Цвіли б вишні, літали б бджоли, розносився б над полем спів жайворонків…