Зважаючи на можливості тих, хто «наїхав» на мене згодом, я мав усі підстави зробити висновок, що хвороба явно пов’язана з якоюсь гидотою, яку мені підсипали, а порошки — антидот. Люди ж, які спромоглися на таке, мали на меті обстежити мене, щоб встановити наявність у мене усіх відомих їм ознак людини, яку Стенлі називав Емісаром. І лише встановивши достеменно, що я можу бути його двійником, за мене взялися усерйоз і почали готувати до виконання задуму.
Стенлі з’явився дуже рано, розбудивши мене і без будь-якої передмови заявив, що Інга там же, де я її залишив і у квартирі сама. Більше того, за якийсь час я мав з нею говорити.
— А звідки ви це знаєте? Ви бачилися з нею? — я не знав, вірити йому чи ні.
— Ні, не бачився. — Стенлі поклав переді мною телефон і пояснив: — Говоритимеш по ньому. Номер уже набрано. У тебе буде рівно чотири хвилини.
— Я нічого не розумію… Чому раптом чотири?! — це починало дратувати, хотілося якихось зрозумілих пояснень.
Викладаючи привезені продукти, він пильно подивився на мене і промовив:
— Не нервуйся, усе гаразд. Учора я замовив їй піцу по телефону.
— Навіщо?
— Ну, ти ж не голодуєш. Хлопчик, якій розвозить піцу, отримав у подарунок мобільний телефон з камерою. Повісивши його на груди, він подзвонив їй у двері. А я отримав зображення. Ось.
Увімкнувши ще один телефон, Стенлі тицьнув його мені в руки. Двері на табло відчинилися і я побачив Інгу. Поруч із нею нікого. Обличчя її було схвильованим, а голос здивованим, коли почула, що їй привезли піцу.
— Це від вашого друга, щоб ви не зголодніли.
— А де він сам? — майже викрикнула Інга.
— Він просив, щоб я особисто розклав вам усе це на столі і поклав до холодильника.
Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім — я це бачив — на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?
Ні, це не скидалося на театр. Інга була собою. Хлопець теж поводився природно і у квартирі більше нікого не було — усе це й фіксувала камера. Двері зачинилися і зображення вимкнулося. Перед цим Інга намагалася розпитати його, де я і що це означає, але підліток тільки розводив руками.
Я продивився фрагмент ще кілька разів, отримуючи від Стенлі пояснення. Це було вигадано дотепно.
— Зауваж, — дивлячись в очі, промовив Стенлі, — при бажанні я міг би у коробку з піцою підкласти вибухівку. І тоді залишився б тільки один двійник Емісара. Це повертаючись до твого питання, можна мені вірити чи ні.
Дочекатися години, коли за сотню миль звідси увімкнуть ще один телефон, виявилося важко. Десь далеко, я не знав де, ще одна людина зараз складе два телефони докупи і я телефонуватиму саме туди, на один з них. Другий апарат з’єднається з Інгою. Розмова у такий спосіб відкидала можливість відстеження нас із Стенлі по мережах мобільного зв’язку. А щоб не наражати на небезпеку і ту людину, Стенлі відвів мені лише чотири хвилини. Ще один мобільний телефон був у коробці з піцою, і я сподівався, що Інга його знайшла. Тоді нашої розмови взагалі ніхто не почує.
Добряче холодило під грудьми, коли, глянувши на годинник, я натис кнопку виклику. Там почулися гудки, клацнуло і нарешті вона відповіла.
— Привіт, сонце… — здавалося, я промовляю це чужим голосом, але така форма звертання мала свідчити, що це дійсно я.
— Господи, де ти пропав?! Що це означає?? Я третій день місця собі не знаходжу і не знаю, що робити! — Інга наїхала по повній, але почувши моє мовчання, вчасно виправилася і промовила вже інакшим тоном: — Привіт, любий. Пробач.
Така відповідь також мала означати, що це дійсно вона.
— Як твоє здоров’я? — увесь холонучи, запитав я.
— Здоров’я нормально, — відповіла Інга. Саме ці два слова мали засвідчити, що у неї нічого не сталося і вона у безпеці. — А ти як?
— Так собі. Похвалитися не можу, — у мене відлягло від серця від усвідомлення, що принаймні її не тримають у заручниках.