— Що сталося? — голос її здригнувся.
— Послухай мене, Інго. Я не можу говорити довго. І телефонувати найближчим часом також не зможу. Не перебивай!!! Твої жіночі проблеми дійсно внесли корективи. Ти розумієш мене?
— Так… — тихо і розпачливо промовила вона. Цей не притаманний для неї розпач наче ножем різонув по моєму серцю, яке хоч і було не таким як у всіх, проте добре вміло сприймати і боліти.
— Але тепер уже нічого не вдієш. Будемо викручуватися. Сиди там, живи як живеш. Гроші у тебе є. Чекай.
— Скільки?
— Я не знаю. Повір, не знаю.
— Що сталося? Ти не можеш говорити?
— Можу, але це не телефонна розмова.
— А коли ти з’явишся?
— Не знаю. Тобі потрібно чекати.
— А де…
— Інго! — перебив я. — Усе, що я тобі міг сказати, я вже сказав. Розумієш? Я не винен, що так сталося. Хіба тим, що не наплював тоді на твої капризи. Усе було б інакше, а так…
Вона мовчала. Я глянув на годинник. Здавалося, сказав кілька слів, а час уже закінчувався.
— Інго, у мене немає ані хвилини. Слухай уважно. Я не покинув тебе. Запам’ятай це. Я тебе не покинув! І не зроблю цього. Просто чекай. Ти чуєш мене?
— Чую, — відповіла вона.
— Ти віриш мені?
У трубці було мовчання.
Стенлі потягся пальцем до кнопки, але я перехопив його руку.
— Скажи, Інго! У мене час закінчується! Скажи, мені це потрібно!
— Хочу вірити…
— Бережи себе.
— Удачі тобі.
Друга рука Стенлі перехопила мій зап’ясток і два пальці стиснули якусь точку, що струм пробив аж до ліктя і вона заніміла. Одразу ж вимкнувся телефон.
— Постраждати за чоловічі проблеми ще більш прикро, аніж за жіночі, — безбарвно промовив його голос. Витягши з телефона чіп, він знищив його, а виходячи з кімнати, кинув мені: — Це зараз перейде.
Я лише провів його очима, розминаючи щойно майже зовсім нечутливу руку, у якій поступово починали бігати «мурашки».
Перехід Гнилого моря мав забрати багато сил. Під палючим сонцем у соленій воді по пояс. Вода, що не охолоджує тіло і не вгамовує спраги… А там, звідки він забрав цю жінку, вода холодна, захищена від сонячного жару зеленим листям, що схиляється над поверхнею. Коли Тубілай побачив уперше цю воду, то, здавалося, вже наперед знав, що вона така. Річка тече, сюркоче…
І він знову стулив повіки. Ільмір, цей пес, що любить гроші, не спатиме. А йому потрібні сили, аби перенести її, котра виросла на берегах цієї тихої річки. Уявилося, як Марія скидає одяг і заходить у воду. Він знав, що не можна так багато думати про невірну. Але ж це не для себе. Тому й дарує сили всемогутній Аллах, щоб виконати місію, покладену на нього повелителем. В останню мить, коли його свідомість прощалася з Всевишнім, дівчина, котра заходила у воду, обернулася. Він не просив цього, але вона обернулася, наче прощаючись. Так, ніби він мав заснути назавжди.
Несамовитий крик Марії розтулив його повіки, і рука його злетіла догори, вихоплюючи вірну зброю, відбиваючи удар, а наступним рухом Тубілай уже зрізав з ніг татарина, який тільки-но встиг підняти шаблю удруге.
Вони накинулися, наче зграя диких псів — боязко і водночас завзято, і закрутилося… А підлий Ільмір, який прокляв тепер усе на світі, ще з двома смикнувся до Марії. Її вже перекидали через сідло, і Тубілай краєм ока побачив, як ще один, у дорожчому вбранні, підхопив повіддя коня і крикнув щось тим, котрі залишалися. Це був наказ привезти його голову.
Вони зупинилися перевести подих. Троє проти одного. Двоє вже корчилися на землі у передсмертних муках, а Тубілай тримав у другій руці шаблю одного з них. Він знав, що сили нерівні і бачив, як вони бояться — чи то бути порубаними несамовитим агою, чи повернутися, не виконавши наказу. Кожен із них намагався зберегти безпечну відстань до грізного ворога, пробуючи підкрастися зі спини, але Тубілай умів триматися обличчям до усіх одразу, хоч скільки б їх було. Ятаган розсік повітря, лякаючи найближчого, щоб одразу вразити іншого, того, який підскочить зі спини. Усе станеться так або схоже. Напевно яничар-ага знав лише одне — останній з ногайців не мусить впасти мертвим одразу, щоб тіло його якийсь час ще могло відчувати муки, а язик говорити.
Грім серед ясного неба
Навряд чи я мав підстави вважати ясним свій небосхил. Та все ж переді мною поступово вимальовувалася хоч якась перспектива. Чотири дні ми зі Стенлі їздили по найближчих містах і у приватних клініках і діагностичних центрах робили обстеження. Замовляв Стенлі, а робили, звісно, мені. УЗО, рентген і різноманітні аналізи. Слухняно віддаючись до рук американських ескулапів, я робив висновки.