І першим з них був той, що Стенлі не тільки не належить до якогось з ворогуючих таборів, з якими я мав справу, а й не знає про мої стосунки з першими, яких я остаточно вважав росіянами. Адже як одні, так і інші вже знали про особливості мого організму і, схоже, вважали придатним. Стенлі ж прокручував усе по-новому. Відповідало намальованій ним картині й те, з якою обережністю це робилося. Він не замовив комплексу необхідних обстежень в одній клініці, щоб не скласти картини для тих, хто, можливо, вже чатує, запустивши могутні щупальці у сітку медичних закладів. А проведення УЗО та рентгену взагалі залишив наостанок, адже ці обстеження виявляли основні спільні ознаки з Емісаром.
Ясним як божий день у світлі цього було одне: Стенлі готував з мене двійника цього загадкового Емісара. Отже, невдовзі мені доведеться протягти руки за такими грошима, що важко уявити. І тоді знадобляться усі мої таланти, аби зорієнтуватися у ситуації миттєво і діяти правильно. От тільки чи буде така нагода взагалі? Що як вона ще існує зараз, коли його немає вдома і я можу чкурнути на свій страх і ризик? Що як зараз і є оті останні дні, коли можна використати цей шанс?
Та вести мову про те, щоб наважитись чи ні, заважала одна деталь. Це була Інга. Тоді вже на ній потрібно ставити хрест. Якщо навіть є така можливість втекти від Стенлі, то він вже точно знатиме, де мене потім шукати — біля неї. Біля жінки, за якою швидше за все і так уже чатують. І можливо, не лише росіяни. Навіть сам Стенлі, який за моїми переконаннями все-таки мусив мати якусь агентуру, міг прикластися до цього. Тоді шансів жодних. Однаково мені не вихопити її з-під носа в усіх. Та й не вірив я, що цей старий отак просто залишає мене самого.
Та навіть раптову зміну ситуації, яка примусила у цьому переконатися, я не вважав громом серед ясного неба. Тому, що сталося за хвилину, завжди було місце у моїх розрахунках.
Телефон засигналив — Стенлі. Старий говорив більш ніж лаконічно, попереджаючи, що ті, хто зараз увійдуть, — його люди і я маю слухатися їх до його наступних розпоряджень. Так і сталося. Вони відчинили своїм ключем і кинулися перетирати геть усе у маленькій квартирі, знищуючи відбитки пальців. Їх було четверо, і я сумирно сидів на стільчику посеред кімнати, не заважаючи їм. Старший з них, Айвен, був малослівним і вправно керував процесом. Упоралися вони швидко, спорснули стіни й предмети з якихось балончиків і, загрузившись у бус, ми поїхали. Я не питав нічого, розуміючи, що на якусь інформацію від цих людей розраховувати годі. Їхали ми більш ніж півдня і дорогою Айвен лише раз узяв телефон. Схоже, телефонував Стенлі. Він і забрав мене у них на якомусь відрізку дороги.
— Непередбачені обставини, — коротко пояснив він. — Нашими обстеженнями почали цікавитися. Довелося перестрахуватися і зникнути. Загалом усе гаразд.
Хтозна чи було правдою сказане, та одне не викликало сумніву — обставини дійсно складалися непередбачувано, і нас могли вирахувати. А за годину ми заїхали до міста, і після кружляння вулицями Стенлі зупинив машину біля занедбаного невеличкого котеджу. Ми увійшли й одразу ж Стенлі почав збиратися. Він мав ще деякі справи.
— Тут цілком безпечно, — сказав він. — Про цей будинок не знають навіть мої люди.
«Ще зовсім недавно у вас взагалі не було ніяких людей», — подумав я. Але не сказав. Навіщо? Щоб він мені «навішав» якесь вірогідне пояснення чому не розповів про них? Хай краще думає, що я не надав цьому значення. А всередині усе стискалося від одного слова — «коли?», адже розвиток подій свідчив про те, що чекати мені залишилося недовго. Стенлі порадив не виходити з будинку і взагалі не «світитися». Тим паче, можливість така була, адже житло обладнане усіма зручностями. І мені знову довелося зайнятися найважчим — набратися терпіння і спробувати відігнати невтішні думки. Та навіть і те, що сталося невдовзі, ще не було отим громом.
З півгодини я чесно працював у цьому напрямку, оглядаючи закутки котеджу, коли двері у вітальні відчинилися. І не встигло клацання замка відбитися відлунням у серці, як мене вже кликали, причому голос належав Айвену. Коли я збіг донизу, вони вже увійшли. Крик застряг у моєму горлі: другий, бородатий, той що був з Айвеном перший раз і імені якого я не знав, затягував крізь двері третього з їхньої ж команди — судячи з усього мертвого. Тіло кинули на підлогу і він одразу ж потяг четвертого з розчинених задніх дверцят фургона, підігнаного до самих вхідних дверей. Тіло безжиттєво волочили через поріг, і коли його кинули на підлогу, я побачив скривавлену дірку у куртці акурат на спині. Їх застрелили у спину. А усі мої наступні запитання зняв пістолет, який з’явився у руці Айвена.