Три дні мене не чіпали, а потім був новий наказ. У камері схову, номер якої мені повідомили, я взяв гроші у сумі сто тисяч гривен і цього ж дня в автосалоні купив «Ниву-Шевроле». Папери оформив на себе офіційно, на що пішло ще два дні, а потім вирушив у Тернопільську область шукати хутір Діброва. Це виявилася глухомань дай Боже. Район містечка Бережани, але у таких лісах… По карті це практично межувало з Івано-Франківською областю. Боротьба зі звичкою оглядатися давалася важко, але мене попереджали, що позбутися її треба обов’язково. І я намагався робити це непомітно. Останні двадцять кілометрів горбатої та безлюдної дороги я міг заручитися, що за мною ніхто не стежив. Жодної машини не було поруч і лише іноді якась розвалюха траплялася назустріч. Мою ж люди, що пасли корів, завжди проводили очима. Напевно, сюди рідко заїжджав хтось незнайомий.
Колії у тій Діброві були настільки глибокими, що я ледве продерся навіть таким всюдиходом. Потім мені вдалося знайти напіврозвалену будівлю на краю хутора. Я сподівався, що це вона, оскільки інших поблизу не було. Частина її була з цегли, частина з каменю. Цеглу селяни поступово розібрали, камінь так і лишився. Я провів там кілька годин, обшукуючи закутки. За стіною, ззовні будівлі знайшлася яма близько метра завглибки, яка заросла кропивою, стінки її обсипалися. Можливо, це і була схованка, яку мені наказали шукати. Я не розумів — навіщо? Який сенс у цьому? Тим паче, зважаючи на своє минуле, я очікував дещо інших завдань.
Потім я їздив навколишніми хуторами і розпитував про якихось Андрусевичів — батька та сина. Ніхто нічого не знав. Люди замислювалися, знизували плечима і я їхав далі. Лише у Слов’ятині кілька селян сказали, що донедавна тут жили батько та син, з приїжджих, які начебто пробували займатися фермерством, але кілька років їх вже тут немає. От тільки не були вони Андрусевичами.
З цими результатами я й повернувся до Чернівців, у свій готельний номер. Ніхто не забаг у мене звіту про поїздку, а ще за два дні мені наказали виїхати на тій самій машині до Славути Рівненської області. Там я залишив її на стоянці і пересів у чорного «Опеля», який проїхався кілька кілометрів глухими дорогами до зустрічі з червоною «сімкою». На ній мене і завезли у якийсь склад. Приміщення, куди заїхала «Лада», було здоровезне. У середині залишки цементу в мішках, решта виметено. Не те слово — вилизано. У куті з цегли вимурувано приміщення з віконцем. Там кілька кімнат. Одразу мені показали моє ліжко, дали їсти і увечері усе розпочалося. Мені ще раз нагадали про заборону зайвих запитань, дали спортивний костюм і я почав мотати кола по складу. Потім кілька фізичних вправ до втоми. Потім я змушений був сидіти за столом навпроти свого теперішнього, скажімо так, безпосереднього боса. А як ще назвати цю людину?
Мені читали дивні лекції сам-на-сам. А швидше це було репетиторство. Про конспірацію, стеження, способи проникнення у приміщення, замітання слідів, користування різними пристроями типу відмичок, засобами зв’язку. Другого ж дня я почав засвоювати основи рукопашного бою та володіння різною зброєю. У склад час від часу заїжджали нові, інакші машини, і я вчився їздити на них. Навіть трактори потрапили сюди за кілька тижнів. Окрім цього я тільки їв і спав — і те й інше у необхідній кількості.
Відтепер у мене не було нічого свого, особистого. Відібрали, звісно, й документи. Білизна, одяг — усе мені давали. Мотузку, на якій трималося моє найближче минуле, також перетяли. Під суворим наглядом я зателефонував Оксані і повідомив, що вже у Штатах і, напевно, тепер напостійно, а також, щоб чекала на папери, завірені нотаріусом. Ці самі папери я підписав увечері і тепер не сумнівався — їх завірять і передадуть Оксані, яка невдовзі стане власницею кафе «Артист». А потім мене там просто забудуть. Назавжди. І ніхто завдяки такому розв’язанню проблеми не шукатиме. Отже, моє повернення не передбачалося.