А за годину, яка здалася мені роком, Стенлі різко зупинив машину біля мене.
— Їдьмо, — не глянувши, кинув мені.
— Куди?
— Тепер уже не має значення. Подалі звідси.
Риси його обличчя загострилися, а бліда шкіра просто обтягувала вилиці. Ця людина злякалася. Я бачив.
Машина виїхала з міста і полетіла по хайвею. Він не оглядався і не робив жодних спроб визначити, чи не стежать за нами. Час від часу це намагався робити я, але не помітив нічого підозрілого. Його, здавалося, це питання, якому завжди приділяв основну увагу, взагалі не цікавило. І ще одну річ повідомило мені його непроникне обличчя. А можливо, я помилявся. Проте зараз мене не полишало переконання, що тепер він без сумнівів знає, що робити далі. Ні, від нього й раніше ніколи не відгонило якимось ваганням, не це малося на увазі. Просто його позиція у цій невідомій мені грі завжди була вичікувальною. Завжди він чекав, що продиктують обставини. Тепер ми наче вийшли на прямий шлях, звернути з якого неможливо, як, припустимо, на цьому прямому відрізку хай-вею.
Усі формальності щодо перевірки можливого «хвоста» Стенлі виконав перед самим містом і на його початку. Не будучи вже зовсім зеленим хлопчиком у такій справі, я це побачив, хоч і не вдав. А тоді ми винайняли кімнату у мотелі і Стенлі знову залишив мене.
— Скоро усе минеться, — промовив він, сідаючи за кермо. — Я маю на увазі, сприятливо для нас. За це я маю дякувати тобі. Тепер усе буде гаразд.
— Що це було? Ну там, у сейфі? Як тепер? Як це — сприятливо для нас? Ви ж усе втратили! Поясніть хоча б щось!
Він лише похитав головою.
— Чекай мене тут.
— Скільки?
— Недовго. Нехай тебе тепер нічого не хвилює. І не нароби дурниць. Навіть якщо тобі схочеться перейти дорогу й купити хот-дог, питай у мене. Ти зрозумів?
Я кивнув.
— Більше несподіванок не буде, — упевнено промовив Стенлі. — Якщо ти сам їх не накличеш.
— Постараюся, — відповів я.
Нова машина Стенлі вирулила з території. А я стиснув у кишені флешку. Завдяки успіхам у науці премудрого Іллі я, принаймні, знав, що з нею робити. Знав і те, що, незважаючи на застереження старого, зроблю цей крок таємно від нього, сподіваючись, що вдасться. Не міг знати я лише одного: що ця флешка дійсно стане для мене справжнім громом серед ясного неба.
Я впав на ліжко. Думки вирували зі скаженою швидкістю, але з надзвичайно малим коефіцієнтом корисної дії. Вище себе я стрибнути не міг, хоч як би хотів, і якщо помилюся, то, можливо, це обернеться бідою не лише для мене.
Інга. Ні, про неї зараз краще не думати. Я глянув у вікно. За ним розгойдувалися гілки дерев — вітер здійнявся не на жарт. Якби я був справжнім розвідником, зараз міг би заплющити очі і проспати наче по команді одну годину. Очі заплющилися. Вітер відганяв сон.
Жарт не на жарт
— Пробачте, де б я міг скористатися на годинку ноутбуком або комп’ютером? — це я запитав у молоденької чорношкірої продавчині, купуючи дві банки пива.
Спека та спрага стали нестерпними, а вона здалася мені найсимпатичнішою і найпривітнішою у маркеті. Не питати ж про це у метродотеля там, де ми зупинилися. Хоча, звісно, саме з ним ця проблема вирішилася б найшвидше.
Вона посміхнулася мило у відповідь на мою ледь вичавлену либу і розповіла про муніципальну бібліотеку за кілька кварталів та офіс «Емерікен комп’ютерз», що також розташований неподалік. Жодних документів я не мав, тож пхатися до бібліотеки не було сенсу, і я розшукав згадану фірму. Менеджер ще не підійшов до мене, а я вже зрозумів, чим вони займаються. Фірма продавала нове й «беушне», ремонтувала і здавала у користування.
Проблема вирішилася миттєво. На висловлене бажання придбати ноутбук якомога зручніший для роботи, можливо, навіть не новий, він показав мені кілька моделей і запросив випробувати, для чого запропонував зручну кабінку зі столиком, де можна навіть замовити каву. Бажати чогось кращого було годі. Основне, щоб не повернувся Стенлі, тоді доведеться пояснювати свою вилазку. Але телефон був зі мною. «Скажу, що моторошно стало чекати у чотирьох стінах і гадати, хто може прийти замість нього» — подумав я, вмикаючи ноутбук і вставляючи флешку. У мене й так завмирало у грудях від різних припущень, а наступне відкриття лише загострило і без того гострі відчуття.
Ще у сквері, сидячи на лавці в очікуванні Стенлі, я добре її роздивився. І побачив на її чорному пластмасовому корпусі два штрихи — такі, ніби ця річ, зовсім нова, вимастилася у щось таке, стороннє. Ще тоді я зауважив, що при педантичній охайності Стенлі комп’ютерне приладдя не мало б бруднитися об щось непотрібне. У нього навіть тарілка за весь обід не вимащувалася з країв їжею. Тоді це було тільки зауваження без висновків. Висновки прийшли аж тепер. Я витяг з коробки папір і розгорнув оті два шматочка, схожі на віск. Провівши цим шматочком по пластмасовому корпусу, я отримав точнісінько такий самий слід. Дивна речовина розминалася у пальцях і мала специфічний слабкий запах. Залишалося тільки сподіватися, що це не отрута або ще якась небезпечна гидота. Висновок прийшов недвозначний: якщо ці сліди з’явилися на флешці до її потрапляння у схов, отже, лежала вона ще раніше разом із воскоподібною речовиною. Хоча, навряд чи Стенлі накидав би це у тайнику отак насипом. Хіба дуже поспішаючи. Тому й вимастилася вона. Та це вже було другорядним. Головне полягало у тім, що блок флеш-пам’яті старий зберігав у надійному місці.