— Це сказав Аскер, останній з них, перед смертю. Він сміливий воїн, але мені вдалося розв’язати його язика.
Менгу-Гірей присів на своєму ложі, підперши голову. Він завжди вважав себе мудрим правителем, навіть не будучи правителем узагалі. і тепер зрозумів, що полонянка дійсно зараз у таборі буджаків. Її забрав Улус, кинувши кількох воїнів, аби добити цього чужинця. І Аскер, про якого йшлося, був єдиним ногайцем серед них. Нукери мурзи миттєво знайшли Ільміра і продажний пес підтвердив усе, про що розповідав полонений. Його вже підвели з колін і він стоячи відповідав на питання Менгу-Гірея. А той нутром відчував можливість витягти для себе якусь користь з цих подій. Ні, безперечно, він не відрубає голову цьому зухвалому бранцю. Так, хоч хто б він був, зараз він невільник Менгу-Гірея. От тільки як вірно вчинити? Підлий Улус забрав собі ту полонянку, а хоче взагалі усіх.
А наближені мурзи вже перешіптувалися з ним, даючи поради. Цей Улус — гордовитий нащадок буджацького бея, який зовсім і не хан, якщо розібратися, задумав одне паскудство… І не відмовишся, адже проти нього не попреш, навіть би і бути зараз у самому Кизикермені, за стінами. Туди не можна, одразу все знатиме сераскир. І тоді не зносити голови…
— Гаразд, — зрештою промовив мурза, повертаючись знову до Тубілая і сідаючи перед ним. — Усі ми шануємо великого правителя Сулеймана-пашу, усі ми служимо і йому. І, звісно, Аллах велить нам сприяти в усіх справах його хоробрим воїнам. Але, чужинцю, звідки я можу знати, що ти мовиш правду? Ти нічим не підтверджуєш своїх слів. А на мій превеликий жаль, я не мав честі і задоволення бачити в обличчя найсвітлішого з правителів, як і його вірних слуг і воєначальників. І жоден з моїх нукерів не бачив в обличчя начальника особистої гвардії найсвітлішого, яким ти себе називаєш. Тож я не можу бути певним у твоїй правдивості. До того ж, ти убив моїх хоробрих воїнів, говориш по-татарськи, а… — він зробив паузу, — обличчям ти взагалі невірний!
Гомін схвалення пройшовся рядами ногайців.
— Я слуга всемогутнього Аллаха! — промовив Тубілай.
І тоді поруч з’явився Альфар-Нагі, перший порадник мурзи.
— Чужинцю, ти говориш, що є воєначальником великого Сулеймана-паші. Йєні-чері хоробрі воїни і ми чули про це безстрашне військо, яке приносить славу всемогутньому султану. І цілком зрозуміло, що командувати такими воїнами у числі двадцяти тисяч має найкращий, найхоробріший… — він розплився у хитрій догідливій посмішці.
— Мій вірний Альфар говорить розумно, — підтримав Менгу-Гірей. — Ними має командувати воїн, який сам вартий десяти. Га? Ти доведеш нам, чужинцю, що вартий десяти? Зроби це і, можливо, ми повіримо тобі.
На обличчі яничар-аги не здригнувся жоден м'яз.
— Я виставлю проти тебе, чужинцю, десять моїх кращих воїнів. І ти битимешся з усіма ними по черзі. І кожен з них матиме право розрубати тебе навпіл. Але запам’ятай: якщо ти пораниш хоча б одного з них, тебе прив’яжуть до чотирьох коней і гнатимуть їх у різні боки.
— Я не боюся, — дивлячись у вічі, відповів Тубілай. — Ні десятьох твоїх нукерів, ані страти, якою ти мені погрожуєш. Я служу своєму повелителю та всемогутньому Аллаху і доки живий, робитиму те, що мені належить. Тому битимуся з твоїми воїнами так, як ти того вимагаєш.
У його очах не промайнуло навіть тіні невпевненості чи страху. Але Менгу-Гірей таки зумів розгледіти в них іще щось, крім відданості Аллаху і повелителю. Щось зовсім інше. І воно — мурза міг заприсягнутися — також штовхало цього воїна в обійми смерті. Мурза тільки не зрозумів, що саме.
Сонце почало хилитися до обрію, коли охочі до розваг ногайські воїни та оточення мурзи зібралися серед аулу на широкому місці. Тубілаю не віддали його зброї, а тицьнули до рук звичайну шаблю, якими було озброєне усе військо Менгу-Гірея, а сам Альфар-Нагі призначив десятьох нукерів, які битимуться з чужинцем. А Менгу-Гірей зайняв своє місце, знаючи наперед, що не стратить цього зухвальця, навіть якби впали мертвими усі його десятеро воїнів. Альфар-Нагі подав знак…
Вони закрутилися у двобої на витоптаній кіньми траві посеред численних шатрів. Супротивник виявився напрочуд рухливим, та, уникнувши кілька разів його ударів, Тубілай двічі рубонув щосили. Це не була важка зброя, але клинок вилетів з рук татарина і той, задкуючи, відійшов убік, звільняючи місце наступному. Яничар-ага підхопив шаблю, що валялася на землі, але мурза зупинив двобій. Шаблю відібрали й усе пішло по-новому. Цей, навпаки, був не настільки меткий, але вищий і сильніший, удари його сипалися з усіх боків і не в змозі ухилитися, Тубілай кілька разів відбив його стрімкий клинок. Та ось настала мить, коли, захопившись нападом, супротивник прийняв невдале положення. Піднявши його шаблю, Тубілай штовхнув нукера мурзи ногою у живіт і заволодів його зброєю. Третього довелося рубонути, але плазом по ногах, і татарин з криком гепнувся у пилюку.