Це була незворотна фаза.
Ми мовчки долали шлях у центрі ескорту журналістів. І крізь вікно броньованого автомобіля, наданого, як сказав Стенлі, посередниками у цій справі, я помічав неабияку увагу до нашої процесії з боку ще якихось сил. Нас супроводжували, не інакше. А біля самого банківського офісу вже було оточення і на спинах озброєних службовців я побачив написи FBI. Проте вони не перекривали входу до офісу, а лише відгороджували його від машин і людей, які так чи інакше були на вулиці. Очевидно, і вони також увійшли у незворотну фазу, влаштовану Стенлі для усіх учасників події.
«Принаймні, нас не розстріляють на місці», — подумав я, коли усе стислося всередині від передчуття невідомого. Не скидалася їхня поведінка й на бажання «пов’язати» нас. Камери утворювали коло, у центрі якого ми й рушили до банку. Я намагався вловити, що бурмотіли журналюги у свої мікрофони, даючи коментарі, але не вдавалося.
У просторому приміщенні банківського офісу були люди — звичайні відвідувачі, адже ця філія не готувалася навмисно для проведення операції, і помічник керуючого, швидко з’ясувавши у чім річ, пообіцяв, що за хвилину нас запросять до окремої зали, де усе й вирішиться.
Я запитливо глянув на Стенлі. Він лише кивнув у відповідь, мовляв, усе буде як домовлено. Підійшов помічник керуючого, запрошуючи нас до окремого відділення у залі праворуч, куди вели сходи. Ричард Вілсон клацнув ключем, звільняючи моє зап’ястя. Та я не зрушився з місця. Уся журналістська братія мовчала, наставивши на нас об’єктиви та мікрофони. Погляд Стенлі не висловлював нічого. Він також мовчав, лише витяг телефон, набрав номер і послухав. Усе застигло у невизначеності. І найголовніше зараз було набратися витримки. Але ж як це важко!
Люди, які були у банку, звертали на нас увагу. Частина з них, вирішивши, що відбувається щось неординарне, від чого варто триматися подалі, виходили. Дехто продовжував свої справи. Працювали відділи банку. Поліція та ФБР не перешкоджали проходу до приміщення нових клієнтів, частина з яких також одразу повертала назад. А наші дії зависли. Що це було: непередбачені обставини чи тест на витримку? Усі чекали на мене. Саме я мав зробити перший крок на сходи, щоб решта також потяглися туди. Провівши машинально рукою по лобі, я сперся на ламіновану поверхню столу. Дивне відчуття торкатися сухої гуми на власному обличчі, коли під нею у прямому розумінні усе стікає потом. Пальці мої також були вогкими, але зарадити цьому я, на жаль, не міг.
Скляні автоматичні двері прочинились і вона увійшла широким упевненим кроком — наче керувала цією самою філією банку. От тільки вираз обличчя не відповідав. На ньому також була маска, схожа на мою. Але це була Інга. Її я упізнав би не знати у чому. Я випростався і зробив крок назустріч, взявши її за лікоть.
— Ти як?
— Нормально, — вона відповіла це тихо так, щоб чув лише я.
— З тобою все гаразд?
— Так. Що буде далі? Що ми маємо робити? Вовчику, я на таких нервах…
— Будь біля мене. Не бійся. Я тут. Скоро усе скінчиться.
Вирішивши, що отак туркотіти ми можемо ще довго, ніяк не комплексуючи перед журналістською братією, Стенлі повернувся до мене.
— Ну як, тепер ви усім задоволені? — звертання адресувалося суто мені.
— Так… — я незграбно розвів руками. — Напевно…
— Напевно?.. — здивовано скинув бровами Стенлі. — Щось ще не так?
Ми говорили російською, ще й достатньо тихо, аби не чула юрба з камерами, яка трималася дещо осторонь.
— Ну хіба те, — майже щасливо посміхнувся я, — що замість ролі яничара доведеться зіграти роль Емісара.
Його наче вдарили батогом. Обличчя, завжди німе і не підвладне емоціям, зобразило щирий природний подив і навіть розгубленість. Очі, раніше вузькі й непроникні, несподівано стали широкими та беззахисними. Моя дурнувата репліка, яка практично нічого не мала означати, жарт, розрахований суто на мене самого, зробила з оцим профі неймовірну річ. Цих кілька слів виявилися тим, чого він найбільше не очікував. Його стан, який тривав секунди, був справжнім шоком. А далі…
Пістолет з’явився у руці старого невідомо звідки, і я у відпущений долею час встигав зрозуміти лише одне — що зараз помру. І ще одна думка-блискавка встигла майнути у голові: як же незрозуміло і безглуздо усе завершується… Навіть страх не встиг охопити свідомість. А дуло, лише ковзнувши чорним отвором по моїх грудях, розверталось у напрямку юрби журналістів, куди і мав бути спрямований постріл. Зараз мій рот роззявиться від подиву і лише потім прийде розуміння, що куля дірявить когось із натовпу, а не мене!