Той, хто мав зі мною справу, звався Ілля. Він же щовечора давав мені уроки англійської та німецької мови. Усе робилося поступово, але навчання йшло на повну силу. Ставити якісь запитання тут дійсно було неможливо, окрім тих, що стосувалися суто підготовки. Вчитель мій не любив зустрічатися зі мною поглядом і робив це лише у крайніх випадках, при необхідності пояснити якісь непрості речі.
А щовечора, падаючи у ліжко після годинного блоку новин по відео, я намагався думати про те, що усе це могло б означати. Виглядало так, наче з мене готують такого собі диверсанта або агента якоїсь секретної служби. А кому ще може знадобитися увесь цей комплекс навичок? От тільки одна думка заводила мене в глухий кут. Чому саме я?
Спеца такого профіля належало б готувати з молодих років. Засвоїти такий фах, стати досконалим — на це потрібен час. А мені вже рочків дай Боже… Ну, нехай здоров’ям не обділений, не дурний та все ж таки… Пізно вже з мене суперагента робити. Не вийде. Отакому, як цей Ілля, завжди програю за усіма параметрами. Отже, є якась конкретна причина, що потрібен їм саме я, а не хтось інший. Саме я маю якомога краще володіти усіма навичками, щоб мати шанс, очевидно, виконати якусь справу. І я продовжував марно плутатися у своїх припущеннях, поки не зморював сон.
Кажуть, що людина до усього звикає. Я не зміг звикнути бути у когось на мушці, проте відчуття жаху, паніки притупилося, вляглося. І думки про це втратили нервозність і безнадійність. Добряче допомогли й уроки психології, аутотренінгу у викладанні того ж Іллі. І відтоді я вхопився за навчання наповну, намагаючись взяти від них усе, що можливо. Мені спокійніше думалося про те, що оскільки вчать усьому цьому, то, очевидно, до чогось готують. Отже, куля моя прилетить не скоро. А за той час я зможу щось зрозуміти і щось придумати. Тільки вчіть мене краще…
За неповні два місяці я звик почуватися набагато впевненіше і лише раз залишив стіни складу. Нас удвох з Іллею з атрибутами конспірації доставили до Рівненського аеропорту, а приземлилися ми у Харкові. Зійшов з літака я сам. Знявши номер у призначеному готелі, я три дні, а точніше — ночі «громив» харківські поліклініки. Вочевидь чомусь саме медичні заклади відповідали уподобанням моїх нових хазяїв. І враховуючи усі мої набуті навички, робота була елементарною: я зламував двері з указаними номерами, заходив і виходив нічого не взявши. Усе. Кому і навіщо це потрібно, збагнути було важко. Хоча остання ніч супроводжувалася пригодами. Мене застукали. Напевно, хтось щось побачив і зателефонував до міліції. А попередні злами були зафіксовані, тому й приїхали швидко. Вікно для можливої втечі я залишив завбачливо. Тому, пробігшись коридорами, скочив у клумбу і, перемахнувши паркан цієї установи, став недосяжним для стражів порядку. Навіть іронія про те, що ніколи ще суперагента не ловили працівники міліції, напросилася мимоволі.
До Рівного я повертався сам. Було дике бажання уночі на темному харківському провулку звернути убік і ніколи не повертатися до готелю «Україна». Тільки я не вірив, що це принесе бажаний результат. Швидше за все через кілька днів десь у Львові чи Вінниці прилетить куля і розмаже голову ще одному пенсіонеру або пенсіонерці, яка сидітиме поруч і ні сном ні духом… Щоб укотре настрахати мене, поставити на місце. А можливо, цього разу мішенню нарешті вже стане моя голова.
Дивна жінка
Вона дійсно була такою. Важке біляве волосся, укладене в оригінальну зачіску, вишуканий діловий костюм по фігурі, від якої не диво збожеволіти. Що вже казати про без перебільшення незрівняні ніжки у модельному взутті. А манера триматися повністю відповідала спокійному, впевненому та розкутому виразу гарного обличчя. Голос цієї жінки звучав наче з висоти і тембр його та інтонації будь-кому мали б довести, хто є хто. От тільки в одному я помилявся. По-справжньому дивною вона була аж ніяк не з цих причин. А дійсної причини, чому її слід вважати такою, я поки що не знав.
— Пані Інго, — якомога ввічливіше промовив я. — Я змушений особисто просити вас. У мене просто виходу немає. Прошу вас, увійдіть в моє становище. Я так розумію, вам пояснили, у чому річ…
— Так, мені пояснили, — промовили її губи. —
І я також думаю, що у вас немає виходу, тому що я на це не піду. І ви також мусите мене зрозуміти.
— Пані Інго, — доводив я. — Ваша фірма не постраждає. — Частину належних грошей я даю вже, розумієте? Готівкою. Другу частину — протягом тижня. Поки той, інший клієнт, почне вам сплачувати дивіденди… Уявляєте?