— Господи милосердний, діво Маріє… — промовляли її губи, — врятуй його… — так, наче і вона тепер отримала здатність боротися до останнього.
А Улус зупинився. Вістря його шаблі торкало клинок Тубілая, після чого нащадок бея робив різкий випад, який іноді досягав цілі. І чергового разу його шабля ковзнула по нозі яничар-аги, по тій, на яку ще можна було спиратися. Це був кінець. Улус знову відступив, чекаючи, коли ворог упаде сам. І тоді Тубілай, зібравши останні сили, відштовхнувся пораненою ногою і рубонув татарина по грудях. Не було нічого легшого для досвідченого воїна, ніж ухилитися від цього безсилого випаду. Улус відсахнувся, передчуваючи втрату рівноваги супротивником після цього кроку. Напевно, подумки він уже вражав пораненого воїна, якого розвернуло від надлишкового бажання перерубати ворога. А Тубілай вже падав на коліна, розвертаючись за ходом цього непередбаченого руху, оскільки здорової ноги, на яку міг би спертися, тепер не мав, і виконував удар, який бачив до цього лише раз у житті.
Запорозький сотник Андруш Підкова врятував його удруге, вже тоді, коли йому самому круки видзьобали очі. Ятаган, що описав повне коло, вже не могла стримати легка шабля, а підскочити, як зробив це свого часу Тубілай, Улус не встиг. Клинок розсік його м’язи вище колін, і спадкоємець буджацького бея з криком завалився навзнак у пилюку.
Усе застигло лише на мить, а потім його тілоохоронці, вихопивши шаблі, кинулися на Тубілая. Воїни Менгу-Гірея натягли луки і усе загрожувало перетворитися на суцільну бійню.
Цього не сталося. Менгу-Гірей привстав у сідлі, піднімаючи руку і застережливо крикнув, зупиняючи загальний порив. Улуса понесли до шатра, а ногайці відступили. Яничар-агу притягли попід руки і висадили на коня, на круп якого він влігся, не маючи сил триматися верхи, а Менгу-Гірей вдарив свого скакуна нагайкою і повіз Марію до аулу. Вона увесь час оберталася, намагаючись побачити Тубілая і шепотіла молитви неслухняними губами.
Мурза стискав вільною рукою її легке тіло і розумів, що гіршого не сталося зараз. Але невдовзі діятиметься невідомо що. І можливо, життя його залежатиме від того, наскільки вдало зуміє він розпорядитися випадком, що дарував йому цього безстрашного воїна — улюбленця султана і полонянку, гарнішу за яку бачити ще не доводилося. Зараз його колишні союзники і сусіди зайняті пораненим Улусом. А потім… Звісно, він не вірив, що усе це минеться просто так. І от тоді йому знадобиться султанська милість, адже Сулейману-паші однаково, хто і в якому складі влаштовує дрібні набіги на землі невірних. Він обережно стискав ніжний стан жінки, котра, тепер уже він вірив, дійсно належала всемогутньому султану, і занепокоєно оглядався на його кращого воїна, який ще був живий.
Напролом
Пастка заклацнулася. Надії на щасливе закінчення розтанули остаточно. Я не міг собі пояснити, що сталося, але чітко розумів, що от тепер уже нам нічого не світить. У цій країні терористів знищують. І навіть якщо нас не знищать разом з оцим, чий голос і постава скидалися на Марків, то вийти звідси нам не вдасться.
— Хей ю!
Це адресувалося мені.
— Гей, ти! Підведися і без різких рухів принеси сюди! — він указав на пістолет, з якого збирався стріляти Стенлі і який валявся зараз між журналістами, котрі боялися на нього навіть дивитися.
Я підвівся, повільно наблизився, підчепив його мізинцем за скобу і так само повільно приніс. Чуже обличчя дивилося на мене, і тільки глянувши на нього уважно і зблизька, я зрозумів, що це також маска або дуже вдало накладений грим. Одразу ж мені довелося повернутися до пораненого Стенлі і витягти з його кобури другий пістолет, до якого він так і не встиг дістатися.
— Сюди, — автомат указав дулом і я поклав зброю на стіл.
Голос був стовідсотково його. І звертався до мене Марк як до незнайомого. Напевна, він знав, що робить. Або вважав, що знає. Уявилося, що зараз відбувається на вулиці. Напевно, там кого тільки немає. ФБР я бачив на власні очі. Може й ЦРУ або ще хто, спецпідрозділи… А ззовні ще й потрійний кордон поліції. На що він розраховує?
— На місце!
Очі Марка зустрілися з моїми і це здалося мені більшим за слова. «А на що я розраховував на набережній? Правда, ще я розраховував, що ви тупо робитимете те, що наказують. Більшого від вас не вимагалося». Саме це, мені здалося, промовив його погляд, і я влігся знову поруч з Інгою.
Марк підняв одну з працівниць банку і відпустив. Вона мала повідомити поліцію, що йому потрібен для переговорів представник ФБР.