О’Лірі навіть не відповів, лише кивнув і вийшов. Тепер одне питання для мене відпало саме собою. Рахунок з чудернацькими умовами отримання грошей припинить бути небезпечним для нас, та й своє існування взагалі.
Вони впорались швидше ніж за десять хвилин, і щойно О’Лірі знову позбавив нас своєї присутності, Марк наказав мені підвестися. Утрьох, разом з помічником керуючого, ми підійшли до комп’ютерів у відділку банку. Банкір забаг ще й оператора. Працівниця банку, яка також спостерігала за конструктивністю переговорів, майже повністю відійшла від першого переляку і робила все досить вправно.
— Ну як, усі умови дотримано? — голосно запитав Марк.
— У… взагалі-то… — почав мимрити помічник керуючого.
— Прошу вас голосніше і розбірливіше!
— Згідно з угодою, — не здатний впоратися з тремтінням голосу, продовжив банкір, — відповідальний член лікарської комісії, яка проводила обстеження клієнта, має ще й власноруч поставити свій підпис на банківських документах, не зважаючи на те, що медичний висновок наданий за усією формою.
Здавалося, банкір готовий був заплющити очі, відчуваючи, як може поплатитися за своє нахабство, спровоковане цим терористом.
— Докторе Браун, я прошу вас піднятися з підлоги і засвідчити законність наших претензій на цю банківську операцію.
Очевидно, це було те, чого найменше чекав помічник керуючого. Лікар, котрий їхав з нами від шпиталю, у якому мене обстежували, з кряхтінням піднявся і зробив те, що вимагалося.
— Прошу вас лягти на місце. Тепер усе гаразд?
— Так… — промимрив банкір.
— Прошу вас оголосити чітко, як роблю це я.
— Доступ цих людей до рахунку законний, що доведено відповідними документами, — верескнув помічник, повернувшись до журналістської братії.
— От і гаразд, — промовив Марк. — Тепер я прошу вас лягти поруч із ними і почекати ще п’ятнадцять хвилин. Після цього всі будуть вільні.
Оператор почала набирати на комп’ютері відповідні комбінації, коли Марк зупинив її, відсунув убік і продовжив це сам.
— Я правильно зробив?
— Так! — несподівано голосно вигукнула вона.
— Навіщо кричати? — спокійно зауважив Марк. — Це вже їм не цікаво. Прошу лягти поруч із ними. Подальші операції я виконаю сам. І вас також. — Останнє стосувалося мене.
Меценат зі шкурними інтересами
Але я залишився на місці і він запитливо глянув на мене ще раз.
— Марку, — тихо промовив я, коли операторка вляглася на підлогу. — Це ти?
— Авжеж.
— Ти ж загинув… Я сам, на власні очі бачив.
— Машина вибухнула, — заперечив Марк. — Тільки й усього.
— А ти? Ти ж був там! Як?!
Здивування моє було настільки щирим, що він мусив відповісти.
— Зупинився над каналізаційною решіткою. У підлозі машини був широкий отвір. Усе передбачено. Іди лягай. — Останнє сказав тоном, що не терпів заперечень.
Та я не міг цього зробити.
— Марку, у мене є запитання. Я прошу.
— Слухаю тебе.
— Що буде далі? Що робити нам з Інгою?
— Іти зі мною, — не замислюючись ані на мить, відповів Марк.
— І летіти з тобою?!
— Звісно. Якщо хочете жити.
— Це погроза з твого боку?
— Ні. Але ваші можливості припускатися помилок скінчилися. Ця буде останньою.
— Марку, — вчепився я. — Ти зараз спорожниш цей рахунок і ми з Інгою станемо нікому не потрібними. Що ти кажеш?!
— Рахунок я спорожню, але гроші зникнуть для них незрозуміло куди. І вони шукатимуть їх далі. Немає часу пояснювати докладно. У нас десять хвилин. Вирішуй.
Він уже тиснув на клавіші, набираючи потрібні комбінації. Не знаю, що примусило мене сказати оте «ми з тобою». Не знаю. Просто усі решта порівняно з ним були недосконалі й ненадійні. Просто усі решта помилялися, а він ніколи. Просто в мене було підсвідоме відчуття, що він той, кого можна визнати кращим, розумнішим і кому можна вірити. Звідки воно? А що як причина у тім, що я не просто людина, народжена з аномалією у вигляді «правого серця»? Що як дійсно… новий землянин другого покоління?
Заплющивши очі, я струснув головою. Час спливав настільки швидко, що перейматися подібними думками зараз було ідіотизмом. А вони лізли до голови, і я згадував, що насправді дуже мало знаю про своїх батьків, які загинули в автокатастрофі, коли мені було сім років. І в скупих відомостях про них, отриманих пізніше від тітки Ольги, не містилося жодних даних про те, з якого боку були розташовані їхні серця. Флешка лежала у кишені, а муляло від неї у свідомості. Ой, не думав я, що стільки несусвітньої мури полізе мені до голови саме тепер, перед фатальним поворотом. Без сумнівів, найфатальнішим за усе життя!