— Нічого! Я сказав це швидше сам до себе. Думки вголос. Я артист. Грав колись у театрі. У мене дитяча мрія зняти кіно про події за часів українського козацтва, а самому зіграти роль яничара. Мій вигаданий герой служить турецькому султану. Хіба Марк не розповідав вам цього? Йому я розказав, так сталось… А довелося натомість грати якогось Емісара. Ще й у нав’язаному вами шоу… Я відчував, що це моя остання роль! Адже після таких «вистав» акторів прибирають. Тому й промовив це сам до себе. От і все! А вам що причулося?
Стенлі якось глибоко і спастично вдихнув, а потім затулив обличчя руками. Груди його якось дивно кілька разів смикнулися. Він помирав. Адже я задовольнив його останнє бажання, суті якого не розумів і зараз. Інга сиділа бліда і з жахом в очах спостерігала цю агонію. Я взяв його руку, щоб звільнити дихання, яке старий затуляв сам собі. А наступної секунди мене наче проштрикнуло наскрізь. Він сміявся.
Він сміявся! Бридко та істерично.
Ніколи не доводилося мені бачити, як сміється помираюча людина. А Стенлі намагався затиснути собі рота, адже кожне здригання викликало біль у животі.
— О Боже… — промовила Інга самими губами.
Він припинив так само раптово, як і почав. Але не смерть була причиною. Просто у нього з’явилося ще одне бажання. Тепер уже без сумнівів останнє. Він випив ще трохи із пляшки і впустив її на підлогу, не в силі втримати. А потім почав.
— Мене звати В’ячеслав Огарьов. В’ячеслав Іванович Огарьов. Зараз ти, напевно, єдиний з людей, кому відомо це ім’я. У тисяча дев’ятсот сімдесятому році я був головним психологом радянського головного розвідуправління і готував резидентів для роботи у капкраїнах. Уже тоді мого справжнього прізвища ніхто не знав.
Навіть після усього перебутого у мене гидко засмоктало в животі. Інтонації, з якими говорив помираючий, свідчили, що зараз я доторкнусь до таємниці, яка тягнеться ще «звідти», страшної таємниці, нехай навіть минуло стільки років.
— Це були часи, коли конфронтація СРСР і Сполучених Штатів досягла апогею. Гонка озброєнь робила тур за туром і ми з американцями марно намагалися обігнати одне одного. Якби ти знав, які кошти кидалися у цю прірву з обох боків… «Казочка про Емісара» з переворотом у Санталемо — лише маленький епізод у цій боротьбі. Змагання двох систем, яке підминало під себе масу людей… А це… про що я зараз… Це був не просто мій проект — справа усього життя. І його геніальність довів час. Такі люди, як ви, народжуються дуже рідко. Та стався збіг обставин. До дитячого будинку Свердловська потрапила трійня чоловічої статі, причому двоє з трьох близнюків мали цю ваду — декстракардію. І усі троє були здоровими…
— Заждіть! — не витримав я. — Закінчіть спочатку з Емісаром! То хто ви у цьому?
— Інформація про це потрапила до наших спецслужб, — не звернувши уваги, продовжував Стенлі. — Дітей забрали з будинку, розлучили і кожен із них виховувався окремо під опікою свого наставника й ізольовано від суспільства. Знищили й усю можливу документацію з дитбудинку. Про цю понадсекретну операцію знали лише четверо людей: начальник ГРУ, міністр оборони, генсек і я, як автор і безпосередній керівник проекту. Інші люди, задіяні в операції, не знали усієї суті і забезпечували лише окремі ланки процесу. Виховну систему усю до найдрібніших деталей розробив особисто я. Легенду, судячи з усього, ти знаєш. Так, усе, що розповів тобі Марк і що вдалося тобі витягти з блоку пам’яті, героїчно відбитого у підвалі мого будинку, а потім вивченого упродовж двох днів, придумав я.
— Звідки ви знаєте? Звідки вам відомо про флешку?! — це вихопилося у мене несамохіть.
— Я розвідник, — мляво промовив Стенлі. — Справжній. Це моя робота… Тоді ГРУ перевірило усі дитячі будинки Союзу. Це близько мільйона дітей. І нам пощастило знайти ще одного хлопчика у Красноярську з аналогічною вадою, правда, старшого від трійні на шість років. Знайшли ми ще й старшого брата отих трьох близнюків, до речі, від того ж самого батька, а це має неабияке значення. Батько усіх чотирьох на той час був алкоголіком і, дізнавшись про майбутнє ярмо у вигляді трійні, покинув сім’ю. Мати померла при пологах.
Усі п’ятеро дітей готувалися відтепер як майбутні спецагенти, отримуючи необхідні знання і навички за моєю системою. Крім цього, троє близнюків росли і виховувалися з пелюшок ще й як борці з неіснуючими загарбниками їхньої рідної планети — чужою цивілізацією. Це була складна та досконала виховна система, яка передбачала застосування різних методів психологічного впливу. Коли найстаршому хлопцю, тому, «чужому», з Красноярська, виповнилося двадцять два, його було заслано у складі диверсійної групи до Анголи, де вони й здійснили грандіозну диверсію на американському військовому об’єкті. За наказом керівництва його підставили інші члени групи як безпосереднього виконавця операції і він загинув. Хлопець дістав від своїх у голову розривну кулю американського зразка, які були на озброєнні в охорони об’єкта. Голову у буквальному розумінні рознесло на шматки, й американці отримали таким чином тіло диверсанта з атиповим «правим» серцем, але без обличчя. Звісно, у Пентагоні особливої уваги цьому факту не надали і не розпорядилися його тілом так, як належало б, якби вони знали, як розгортатимуться події. А за два роки наше управління розробило і провело нову операцію, цього разу в Панамі. Усе вдалося якнайкраще. Головним виконавцем тепер був старший брат трьох близнюків, той, який не мав декстракардії, у кого серце було на місці. Та все ж він являв собою надзвичайно цінний матеріал. Ми навмисне розробили операцію так, що його численні зображення зафіксували знімальні пристрої американців. А його портретна схожість з трьома братами-близнюками була дуже високою. Усе влаштували так, що шансів врятуватися він не мав. І коли пролунав вибух, американцям залишилися тільки його зображення на плівках і кілька безформних шматків тіла, встановити за якими розташування внутрішніх органів було не реально.