— Уявляю, — сказала вона. — Але є така річ, як добре ім’я фірми. Воно вартує більше, аніж гроші. І якщо я зроблю те, про що ви просите, клієнт, якого я «кину», піде ображений. Солідний клієнт. А це обов’язково відіб’ється на нашому майбутньому.
— Але можна знайти компроміс, — не здавався я. — Ну чисто по-людськи прошу. Я не винен, що спізнився на день! Просто невдача непередбачена. Це мені вважайте — смерть!
Тут, звісно, я був на коні. Згадалися артистичні таланти, які відкрив і розвинув у мені свого часу Костянтин. У цьому амплуа Ілля, який вантажив оцим завданням, їй-Богу не мав що мені передати.
— Пробачте, — криво і все-таки мило посміхнулася вона. — Якось не вмію проливати сліз над чужими історіями і не маю змоги вести подальшу дискусію з вами.
Мені пропонували звернутися за місяць, коли відкриються нові можливості, і вказали на двері. Не скажу, щоб я зачиняв їх з особливо важким відчуттям. З одного боку, усе йшло за планом, навіть враховуючи її категоричну відмову. З іншого — поклавши руку на серце, не час перейматися питанням, що ці неперевершені ніжки ніколи не будуть моїми. Адже у мене була інша, набагато серйозніша гризота.
Тиждень і ще два дні я натхненно засвоював науку Іллі, знаючи, що на десятий день виїду своєю «Нивою» до Дніпропетровська. Так і сталося. У заздалегідь призначений час я стояв на побитій дорозі за міською смугою Дніпра і чекав. Приймач передавав новини. Тут, де я був до певних меж відданий самому собі, слухати їх увійшло у звичку. Якщо Ілля примушував робити це, отже, воно могло знадобитися. Найгучнішою подією останніх днів був крах Українських мереж мобільного зв’язку. Говорили про якусь атаку хакерів, завдяки чому зв’язок практично припинився, хоч і обіцяли його швидко налагодити.
Ішов дощ, неприємний, з вітром. Я навіть увімкнув пічку, не бажаючи мерзнути, хоч була й не зима. Вона згадувалася без особливих зусиль. Ще б, таку жінку не запам’ятати. І від думки про близьку зустріч одразу починало холонути усередині, хоч зізнатися, холонути і так було від чого. Дивина. Образ, який поставав переді мною, був повністю позбавлений хоч найменшого романтизму. Просто… Словом, абсолютно досконала жінка. Я завжди гадав, чи бувають такі насправді? Виявилося — бувають. І з однією у найближчі години мене чекала зустріч.
Сірий «Опель» пригальмував біля узбіччя, а потім «передумав» зупинятися. Це був умовний знак, і я рушив з місця, розвертаючись за ним. Зараз. Щітки працювали наповну, а з-під коліс розліталася вода. Погода — гірше не буває. Ми звернули з об’їзної на якусь не надто широку дорогу і за годину їзди я побачив її. Але подібні жінки навіть у такій ситуації виглядають круто. Піднявши комір жакетки, вона махала моєму «Опелю», намагаючись зупинити. А дощ крізь парасольку сік по її розкішній залакованій зачісці. Звісно, «Опель» не зупинився. Я також. Дозволив собі насолодитися, прогнавши метрів так зо двісті уперед, і лише потім почав гальмувати. А задом здавав узагалі помаленьку. «Шевролетка» моя зупинилася навпроти неї і склопідйомник флегматично загудів, опускаючи скло. Я мовчки запитливо вирячився на цю супервумен.
— Послухайте! У мене машина серйозно поламалася. Я так не вписуюся… Навіть таксі не можу з мобільного викликати — усе як на зло… — навіть промовляючи ці слова її голос та інтонації однаково давали зрозуміти, хто тут хто.
— По-перше, доброго дня, — промовив я і додав: — Пані Інго.
Вона була шокована лише перші секунди. Так, упізнала.
— О, б-блін… Н-да… Навмисно не придумаєш… — вона вражено похитала головою.
— Дійсно, — погодився я. — Іноді зайвий раз переконуєшся, що світ тісний. То що там, кажете, смерть? Спізнюєтеся? Розумію. Буває. А потім приходите туди, а там якийсь ввічливий і порядний чоловік пояснить, що вже пізно. І по барабану йому будуть ваші молитви. Хоча… гарну жінку можуть і послухати.
— Ну, ось… — промовила вона, опускаючи парасольку. — І це також наче навмисно. Послухайте, давайте по-діловому. Я вам добре заплачу за те, що ви дотягнете мене до міста. Скільки ви хочете за це?
— Ніскільки, — сказав я. — Уже за вашого сприяння грошима наївся під зав’язку. І ваших кілька папірців мене не врятують.
Давши по газах від душі, я залишив її позаду. А потім, під’їхавши до узбіччя, повернувся впритул до її машини. Вискочив під дощ, витяг трос і почав пристосовувати для буксування її машини.
— Що ви збираєтеся робити? — запитала вона.
— А ви про що просили щойно? Відтягну вашу машину на стоянку, щоб її тут не розкурочили. А потім усе кину і завезу вас туди, куди ви спізнюєтеся. Сідайте, пані Інго, бо не встигнете. Гіршого немає, як не вписатися, повірте.