За мить він опинився поруч з Марією. Жінки відсахнулися, діти розбіглися, здійнявши лемент. Вона і зараз тримала його ніж, хоч на цей час усі бранці вже були вільні. Зброя спрямувалася у бік Тубілая.
— Ти забула, невірна, що просила мене повернутися? Битву програно.
— Не підходь, — промовила Марія. — Не підходь до мене! Втікай, рятуйся, прошу тебе. Там мій батько! Ні, будь ласка…
— Врятуватися я можу лише з тобою, — промовив Тубілай. — Того, хто не виконує волю найсвітлішого, ніщо не врятує.
— О, Господи… викинь це з голови і втікай! Благаю тебе! Забудь свого султана і рятуйся. Ти зможеш!
— Від султана втекти можна, від Всевишнього нікуди. — І він зігнувся у сідлі з наміром підхопити її.
— Ні!!! — вона відсахнулася і націлилася у нього ножем. — Я вб’ю тебе!
— На все воля Аллаха…
Заклавши ятаган до піхов, Тубілай підхопив її, не звернувши найменшої уваги на гострий ніж, а вона лише забилася у його обіймах, пручаючись і б’ючи руків’ям по спині. Люди з довгими жердинами насувалися, виставивши їх уперед і стискали півколом вершника, за спиною в якого була лише прірва. Всадивши Марію поперек сідла, він натяг повіддя обома руками, наче й не збирався братися за зброю. Обдерті та виснажені люди застигли у німому подиві перед ворогом, якого тепер уже ніщо не могло врятувати. Раптом кінь захропів, загарцював на місці, стаючи дибки, і кинувся з крутояру у вир швидкої течії, виконуючи останню волю вершника.
На березі кипів бій. Буджацькі вершники знімалися з позицій і повертали назад, пускаючи стріли, не бажаючи відкритої січі. Залишки ногайців були скинуті у каламутну течію нещодавніми бранцями, і лише кілька з них, що зуміли скочити у сідло, на свій страх і ризик спробували повторити те, на що спромігся несамовитий яничар-ага.
Люди скупчилися на крутоярах і, захищаючи долонями очі від передвечірнього, ще яскравого сонця, дивилися у далечінь, де тримаючи повіддя, поруч із конем плив чужинець. Шию скакуна обіймала та, що дарувала їм життя та волю.
Подарунок з того світу
Інга проковтнула мовчки і зловила мій погляд, ще не повністю усвідомлюючи щойно почуте. А от я… Все-таки їм вдалося чогось мене навчити. І не про навички йшлося. Я став швидше думати. Крива посмішка встигла лише торкнути кут його рота, коли я підхопився і кинувся до кабіни пілотів.
Крик застряг у моєму горлі. На сидінні біля штурвала лежала недбало кинута куртка-безрукавка із безліччю кишень і залишком смертельної «гірлянди». Самого ж Марка не було. Розгублено мацаючи руками по стінках, я шукав місце, де він міг би сховатися. Марно. Тут не було навіть найменших закутків і натяків на приховане приміщення. Тепер ми дійсно не мали сісти.
Сміх старого був тихим і глузливим. На тремтячих ногах я обернувся до дверей. Він тримав рукою живіт, оскільки навіть ці здригання м’язів обличчя викликали сильний біль. Огарьову ще стало сил рачки доповзти до кабіни пілотів, аби побачити усе на власні очі. Притулившись до стінки, закочуючи очі, старий хапав ротом повітря і намагався щось сказати. Що? Останній вихлюп емоцій, які перед смертю властиві навіть розвідникам такого рівня? Чи може те, що ми могли б якось використати для свого порятунку?
Я схилився над ним. Можна було з’їсти його очима, але хіба це допоможе?
— Води! Швидше! — закричав я до Інги.
За мить вона підбігла з пляшкою, але старий відвів мою руку. Напевно, пити він вже не міг.
— В’ячеславе Івановичу! — я взяв його за руку. — В’ячеславе Івановичу! Допоможіть нам врятуватися! Будь ласка!
Погляд його очей застиг на мені. Здавалося, він уже нічого не розумів. А вуста розтулилися, промовляючи останні слова:
— Хто би міг подумати… Пітере, Пітере… Не чекав… я… Розвідник мусить усе прораховувати… старість… Час уже…
Дихання Стенлі чи то пак Огарьова ставало дедалі поверхневішим і супроводжувалося спастичним звуком із горлянки. Якщо навіть він і вмів керувати літаком, то посадити його вже не міг. Інга дивилася на мене наче з глибини колодязя, а погляд її благав допомоги. Я відвернувся.
Агонія тривала ще з півгодини. Не його, наша. Чіпляючись за життя, ми перекидали усе навколо, лізли в усілякі закутки з божевільною надією знайти те єдине, що могло б стати нашим порятунком. Але парашута у літаку, що призначався терористам, не передбачалося. Ми обмацали навіть невеличкий вантажний відсік, та все марно.