Марк залишив літак, вирішивши, що так потрібно. Коли він так вирішив? Ще у банку, наперед вважаючи нас мерцями? Чи щойно, у зв’язку з новими обставинами? Але якими? Що могло змусити його так несподівано поміняти плани, кинувши нас на загибель? Навіть тепер я не міг повірити цьому.
Огарьов помер. Його очі залишилися широко розплющеними і дивилися кудись убік. Губи розтулені, наче хотів на прощання ще щось сказати. Не встиг.
Літак хитало. Підлога хилилася то в один, то в інший бік, і тіло старого сповзло по стінці, завалившись головою у кут. Я дістався до панелі приборів. Штурвал застиг в одному положенні і важко було наважитися хоча б спробувати — рухається він чи ні. А от самі прибори… Іхні стрілки всі заклякли у нульових позиціях і не рухалися. Інші, які мали табло, взагалі не світилися. Темним був і дисплей маленького комп’ютера, вмонтованого у щиток праворуч від штурвала. Натомість жовтим кольором світилися плафони, очевидно, аварійного освітлення.
Щось сталося з літаком. Відмовили прибори, уся електроніка. Це було зрозуміло навіть не фахівцеві. І Марк чкурнув рятуватися, оскільки мав ще й парашут. З усіх нас йому це було найпотрібніше — як рятівникові цивілізації. Згадалося раптове гойдання літака і грюкіт за дверима. Схоже, початок гойдання відповідав відмові бортової системи електроніки, а грюкіт — стрибку Марка. Усе збігалося. От тільки…
Якось надто швидко. Чому з таким поспіхом? Припустимо, «накрилися» прибори. Він міг би спочатку спробувати щось зробити. Та й, власне, він міг би посадити літак і без них, вручну. Хоча б обміркувати ситуацію він міг! Та Марк вискочив з літака миттєво, наче той мав вибухнути!
І я машинильно подивився на зв’язку вибухівки. Напевно, «гірлянда» була небезпечною і зараз. Мені стало спекотно. Перед очима попливло. Невже долі не достатньо було запхати нас у некерований літак, за яким на землі «облизуються» юрби бандитів і агентів чужих розвідок, що лише мріють хапнути нас? Невже цього замало і потрібна ще й заряджена вибухівка ось тут, на сидінні?
Перебираючи по стінах, я дістався до люка і спробував його відкрити. Щілинка зробилася маленька, але засвистіло і війнуло так, що довелось одразу ж його зачинити. Люк відчинявся. Я мав просто зараз узяти «гірлянду» Марка і разом з безрукавкою викинути її. В першу чергу це.
Але чи можна це робити? Чи не вибухне вона у мить відриву від сидіння, розносячи на шматки літак і позбавляючи нас подальших намагань урятуватися? Чому Марк залишив її тут? Чому не викинув або не взяв із собою? Отже, планував, що вона ще спрацює? І тоді, виходило, він зацікавлений у нашій гарантованій загибелі. Але міг би увійти до салону і продірявити кожного із свого пістолета. Так ще надійніше. Отже, настільки був обмежений у часі?
У голові геть-чисто усе заплуталось. Очі блукали по кабіні і зрештою уздріли те, що мали б побачити зразу. Це була флешка. Моя флешка, ще недавно така цінна для Марка. Зараз вона лежала на підлозі, на видноті. Покинуті й непотрібні, під ногами валялися безцінні надбання його цивилізації, за яку Марк готовий був пожертвувати власним життям.
Як це пояснити, я не знав. Але і його раптова втеча, і вихід з ладу бортових систем літака, і вибухівка на сидінні, і покинута флешка — усе мимоволі складалося у щось одне, пов’язане між собою. І я не міг позбутися враження — не було запланованим.
Що ж могло втрутитись у розрахунки Марка, завжди безпомилкові? Можливо, влада Сполучених Штатів сама розібралася з ситуацією у Нью-Йорку і вирішила знищити терористів? Тоді це надійніше зробити парою винищувачів, адже я не сумнівався, що літак і зараз перебуває на локаторах їхніх протиповітряних систем. Надто зарозуміло. А що як це втручання ще якоїсь зі сторін? Адже навколо грошей Емісара цих «третіх» сил крутилося дуже багато.
Той, чиє мертве тіло розтяглося у куті, також був відповідною стороною. Тому і полізли мої руки до його кишень. Я знав, що не зможу посадити літак. Знав, що позбавлений можливості вистрибнути з нього. Тому й роїлися мої думки, і я намагався знайти у відпущений час щось таке… Таке, що допоможе обійтися без цього.
Маленький пульт з двома кнопками лежав у правій кишені. Навіть не на дні. На дні був носовичок. Судячи з усього, цю річ нещодавно виймали. Але на момент смерті Стенлі не мав її у руці. І раптом згадалося, як старий під час розмови лазив до кишені. Я не зрозумів цього жесту і навіть насторожився, переживаючи, як би не витяг він звідти щось небезпечне для нас. Стенлі не витяг нічого. Але, схоже, натис у кишені одну із кнопок пульта. Я чув про таке. Електромагнітний імпульс, який пошкоджує електронні системи у радіусі своєї дії.