У тактичному просторі де Сойя вигнув брову, відповідаючи на запитальний погляд своєї заступниці. По командному каналу зв'язку він сказав:
— Дуже добре, Командер. Накажіть нашим кораблям вирівняти швидкості. Приготуватися до стикування з Архангелом. Фуга-камери переправити на мій корабель, воскресіння завершити о шостій тридцять. Прошу переказати мої вітання з успішним завершенням операції капітану Хьорну на «Мельхіорі» та матері-капітану Булі на «Каспарі» й запросити їх приєднатися до мене на «Балтазарі» для зустрічі з кур'єрами о сьомій нуль-нуль.
Отець-капітан де Сойя вийшов із тактичного простору у реальність центру управління. Стоун та інші офіцери дивилися на нього в усі очі.
— За роботу, — мовив де Сойя, відштовхнувся від обода дисплея, проплив рубкою до дверей свого приватного приміщення і пірнув у круглий люк. — Розбудіть мене, коли із воскресінням кур'єрів буде покінчено, — додав він у ті секунди, коли діафрагма дверей зачинялася, не дивлячись на звернені до нього білі обличчя.
6
Кружляючи вулицями Ендіміона, я знову намагався осмислити своє життя, свою смерть і своє друге життя.
Треба сказати, що те, що трапилося зі мною — суд, «страта», моя дивовижна зустріч із цим міфічним старим поетом, — подіяло на мене значно сильніше, ніж може здатися з цієї оповіді. Я був — принаймні частково — вражений до живого серця. Мене намагалися вбити! Я хотів би звинуватити в цьому Пакс, але суди не працювали за вказівками Пакса, в усякому разі — безпосередньо. На Гіперіоні був власний Місцевий парламент, і суди в Порт-Романсі діяли відповідно до місцевих законів. Пакс не вимагає конче застосовувати смертну кару, особливо в тих світах, де Церква править руками місцевої теократії; це радше пережиток давніх часів, коли Гіперіон був колонією. Те, як швидко мене засудили і який винесли вирок, та й сама моя страта зрештою — усе це пояснювалось здебільшого тим, що бізнесова верхівка Гіперіона й Порт-Романса найбільше боялася відлякати туристів з інших планет. Я був селюком, провідником, котрий убив багатого туриста, яким мав натомість опікуватися, і з мого засудження навмисно зробили показуху. Ось і все. Не варто сприймати це як щось особисте.
Але я сприйняв це як дуже особисту справу. Зупинившись неподалік вежі, я відчув, як, відбиваючи сонячне проміння, бруківка під моїми ногами пашить теплом, і повільно підняв руки та витягнув їх перед собою. Вони тремтіли. Надто багато всього трапилось за надто короткий час, і мій удаваний спокій під час суду й упродовж короткого проміжку часу, що передував страті, коштував дуже дорого.
Струснувши головою, я побрів між руїн університету. Місто Ендіміон притулилося до гірських уступів, а університет, збудований у колоніальну епоху, осідлав самісінький гребінь гори. Тож на південь і на схід відкривалася вражаюча панорама. Челмові ліси в долині під горою сяяли жовтим. Густо-синє небо було цілковито чистим — жодного сліду від літака чи дирижабля. Я знав, що Пакс не цікавиться Ендіміоном; їхні військові охороняли район на північний схід звідси, плато Розкрилля, де роботи видобували унікальні хрестоформи-симбіонти. Але місця навколо Ендіміона були закриті для проживання вже багато десятиріч, і здичавіла природа виглядала незайманою.
Проблукавши безцільно хвилин десять, я зрозумів, що всі будинки порожні, крім башти, в якій я прокинувся, та прилеглих будівель. Надовкола — суцільна пустка: великі зали стояли без стін, обладнання розтягли ще сторіччя тому, спортивні майданчики заросли деревами, обсерваторія втратила свій купол. Місто, що лежало нижче на схилах, мало вкрай занедбаний вигляд. Згори я бачив цілі квартали, вкриті яз-деревом та обплутані ліанами пуерарії.
Та все ж можна було здогадатись, що університет свого часу був напрочуд гарний. Будівлі у неоготичному стилі, зведені після Гіджри, мали стіни з піщаника, який видобували неподалік, у передгір'ях плато Розкрилля. Три роки тому, коли я працював помічником відомого ландшафтного архітектора Аврола Г'юма — він створював новий дизайн для маєтків перших осіб на фешенебельному узбережжі Дзьоба, а я виконував усю важку роботу, — такі штучні руїни користувалися найбільшим попитом. Їх тулили десь поблизу ставка чи серед лісу або ж на вершині гори. Тоді я навчився мурувати стіни зі старого, штучно пошкодженого каміння, яке мало імітувати справжні руїни. Ці руїни виглядали абсурдно старішими за історію освоєння людиною цих країв, і жодне із творінь Г'юма не мало тієї чарівності, як ці насправді старі стіни. Я проходив крізь румовище величного колись університету, милувався архітектурою і думав про свою родину.
Старі родини притримувалися традиції додавати назву міста до власного прізвища. А моя родина і дійсно була старою — нащадок тих, котрі прибули на Гіперіон на ембріоносці семистами роками раніше. Вони були громадянами третього класу в нашому власному світі, громадянами третього класу вони залишались і зараз, поступившись прибульцям з інших світів, котрі населили Гіперіон після перемоги Пакса, та колоністам епохи Гіджри, які прийшли сюди значно пізніше за моїх пращурів. Моя родина віками жила та працювала серед цих гір, у цих долинах. Я гадаю, що моїм пращурам-тубільцям зазвичай доводилось гарувати до кривавого поту: важко працював батько — аж до своєї передчасної смерті (він помер, коли мені було вісім років), важко працювала мама (вона померла п'ятьма роками пізніше), важко працював і я до останнього тижня. Моя бабуся народилась через десять років після того, як Пакс зігнав усе населення з цих земель, але вона ще пам'ятала часи, коли наш клан мандрував поблизу плато Піньйон і працював на фібропластових плантаціях на півдні.
У мене не було відчуття, що я повернувся додому. Моїм домом були холодні болота на північному сході. Я обрав трясовини на північ від Порт-Романса, аби жити і трудитися саме там. Цей університет і місто навколо нього ніколи не були частиною мого життя і стосувалися мене не більше, ніж безглузді історії з «Пісень» старого поета.
Я зупинився біля підніжжя другої вежі звести дух і порозмислити. Якщо пропозиція старого поета — не жарт, тоді «безглузді історії», про які йдеться в «Піснях», тепер матимуть до мене безпосередній стосунок. Я пригадав, як переказувала «Пісні» бабуся, пригадав, як ми випасали отари вночі, на північних пагорбах, як виставляли захисним колом наші електрофургони, як низьке полум'я варти не могло затьмарити вічного сяйва сузір'їв чи раптових зблисків метеоритів. Я наче почув, як бабуся повільно й розмірено читає вірші, зупиняючись наприкінці кожної строфи, аби я міг повторити рядки за нею. Пригадав я й власне нетерпіння — мені хотілося не слухати, а читати з ліхтариком книжку — і всміхнувся: цього вечора я буду вечеряти з автором цих рядків, а до того ж з одним із семи прочан, про яких йдеться в «Піснях».
Я похитав головою. Занадто багато подій. Занадто швидко все відбувається.
У цій вежі діялось щось дивне. Вона була вища й масивніша за ту, в якій я прокинувся, проте мала тільки одне вікно — відкритий отвір на висоті тридцяти метрів. І, що цікаво, її однісінькі двері були замуровані. Досвідченим оком каменотеса та муляра, котрий працював під керівництвом Аврола Г'юма, я оцінив час, коли двері замурували: незадовго до того, як люди покинули ці краї сто років тому.
Я й дотепер не знаю, що саме зацікавило мене в цій будівлі, коли навколо було скільки завгодно інших руїн, але щось таки зацікавило. Пам'ятаю, як я оглянув крутий схил позаду вежі й помітив пишну гілку челми — рослина обвивала споруду, наче гігантський плющ. Якщо видертися на пагорб і пірнути в гущавину челми... он там... можна проповзти оцією виткою гілкою просто до підвіконня єдиного вікна...
Я знову струснув головою. Що за дурниця! Така дитяча експедиція закінчиться в кращому випадку подертим одягом і подряпаними руками. У гіршому — можна полетіти сторч головою на кам'яні плити, що видніються тридцятьма метрами нижче. І заради чого отак ризикувати? Що може приховувати ця стара цегляна вежа, окрім хіба що павуків посеред розкинутого павутиння?