Та за десять хвилин я вже доволі далеко просунувся покрученою гілкою челми, рухаючись повільно, вчіплюючись у шпарини в стіні та хапаючись за галуззя над головою. Осідлати гілку не було змоги — надто близько тулилася вона до стіни. Мені довелось пересуватися на колінах, бо інша гілка, що низько звисала над моєю головою, не дозволяла випростатися. Висота й небезпека сковували рухи. Кожний порив осіннього вітру, що розгойдував листя та віття, змушував мене зупинятися й прилипати до гілки.
Нарешті я дістався вікна й стиха вилаявся. Мій розрахунок, що здавався таким переконливим, коли я робив його тридцятьма метрами нижче, виявився дещо хибним. Гілка проходила під підвіконням, метрах у трьох, не менше. Кладка була гладенькою — жодної опори для пальців рук чи ніг. Аби дістатися підвіконня, залишалося тільки стрибнути — і сподіватися, що вдасться за нього вхопитися. Справжнє божевілля. У цій вежі не могло бути чогось такого, що виправдало б такий ризик.
Я виждав, доки вітер стихне, налаштувався і стрибнув. Упродовж миті, що здалась вічністю, мої розчепірені пальці дряпали каміння, яке розсипалося на порох, я ламав нігті, не знаходячи опори, доки нарешті не зачепився за м'які напівзогнилі рештки дерев'яного підвіконня й ледь утримався від падіння. Я підтягнувся, важко дихаючи і протираючи на ліктях сорочку. М'які черевики, що їх приготував для мене А. Беттік, терлися об стіну, шукаючи опертя.
І ось я опинився нагорі, примостився на підвіконні, питаючи себе, яким чином, чорт забирай, я збираюся потрапити назад на гілку челми. За секунду, поки я зазирав у темні нутрощі вежі, тривога моя зросла в рази.
— От лайно! — прошепотів я, звертаючись невідомо до кого.
Під виступом вікна, на якому я балансував, зберігся старий сходовий марш, але більше всередині вежі не було нічого. Сонячний промінь, що падав крізь отвір вікна, висвітлював трухляві рештки сходів угору й униз від майданчика. Сходинки закручувалися спіраллю вздовж внутрішньої поверхні вежі, так само як виткі стебла челми огортали її стіни знадвору, але центр споруди окупувала щільна темрява. Я глянув угору та запримітив цятки світла, що пробивалися крізь тимчасовий дерев'яний дах — до нього було ще метрів тридцять, — і збагнув, що ця башта — просто зерновий елеватор, велетенський кам'яний циліндр шістдесят метрів заввишки. Не дивно, що вона мала однісіньке вікно. Не дивно, що двері заклали цеглою ще до евакуації Ендіміона.
Усе ще балансуючи на підвіконні, бо трухлявий майданчик не викликав у мене довіри, я востаннє похитав головою. Одного дня ця цікавість таки вб'є мене.
А тоді зненацька я збагнув, що темний інтер'єр башти не просто контрастує з яскравим днем надворі — ні, всередині було надто темно. Тепер я розумів, що заблукалі сонячні плямки висвітлювали там і сям фрагменти кладки, я бачив частину прогнилих сходів, я міг роздивитися всю внутрішність циліндра нагорі, під дахом, але тут, на рівні моїх очей, майже вся серцевина башти просто... зникла.
— Боже милосердний! — прошепотів я.
Щось наповнювало собою цю стару темну вежу.
Повільно, не відпускаючи підвіконня, я обережно намацав ногою внутрішній майданчик. Дошки заскрипіли, але здавались досить міцними. Усе ще тримаючись за раму, я став на ноги й обернувся роздивитись.
Чи не хвилину я витріщався перед собою, доки упетрав, що ж саме бачу. Внутрішній простір вежі заповнював собою космічний корабель, так само як куля заповнює собою відділення барабана в старовинному револьвері.
Забувши про обережність і відпустивши рятівне підвіконня, я зробив крок уперед, аби краще бачити.
Корабель був невеликий за сучасними стандартами — можливо, п'ятдесят метрів заввишки. А ще він був стрункий. Метал корпусу — якщо це був метал — мав чорну матову поверхню, що, здавалося, поглинала світло. Я не міг помітити жодного лиску чи відблиску. Щоб уявити загальні обриси корабля, я мусив дивитися на кам'яні стіни позаду нього і помічати, де вони відбивають світло, а де стають невидимими.
Я ані на мить не сумнівався, що переді мною космічний корабель. Цей корабель був навіть дещо занадто типовим. Колись я читав, що малюки в сотнях світів усе ще малюють будиночок у вигляді квадратика з трикутничком нагорі і прямокутним димарем, звідки спіралькою звивається дим. Навіть якщо цих малюків органічно виростили в розплоджувальних гондолах високо в кронах штучних житлових дерев. Гори вони так само малюють як шпиль Матергорна[31], навіть якщо гори в їхній місцевості мають заокруглені схили, як тут, на підступах до плато Розкрилля. Не пам'ятаю вже, як стаття пояснювала цей феномен — національна історична пам'ять чи «вшитість» певних символів у людські мізки.
Річ, на яку я дивився, яку намагався роздивитися, сприймаючи, головним чином, як відсутність вільного простору, була не просто космічним кораблем, а КОСМІЧНИМ КОРАБЛЕМ.
Мені доводилось бачити зображення найдавніших ракетних кораблів Старої Землі — тієї епохи, коли не було ще Пакса, не було Падіння, не було Гегемонії, не було Гіджри... чорт забирай, не було ще майже нічого... і ті кораблі мали такий самий вигляд, як ця криволінійна чорнота. Видовжений, стрункий, ступінчастий, загострений угорі та оребрений насподі — я дивився на реальний космічний корабель і водночас на символ, вшитий в історичну пам'ять людства.
На Гіперіоні немає приватних чи загублених космічних кораблів. Щодо цього я був певен. Космічний апарат, хай навіть призначений для простих рейсів між планетами, надто дорога й рідкісна річ, аби хтось залишив її без діла у старій башті. Були такі часи, сторіччя тому, ще до Падіння, коли ресурси Всемережжя здавалися невичерпними. От тоді й дійсно міг існувати надлишок космічного транспорту — кораблі військові, поліцейські, дипломатичні, урядові; кораблі, що належали промисловим корпораціям, різноманітним фондам і науковим організаціям; навіть невелика кількість приватних кораблів, що належали мультимільярдерам. Але й у ті часи побудувати зореліт — міжгалактичний корабель — було під силу тільки цілій планеті. За мого життя, а також за життя моєї мами та бабусі, так само як і за життя їхніх матусь і бабусь, лише Пакс, що поєднував у собі Церкву й авторитарний міжзоряний уряд, міг собі дозволити мати космічні кораблі будь-якого класу. І жодна особа у знаній частині Всесвіту не могла спромогтися на власний міжзоряний корабель. Навіть Його Святість Папа на Пацемі[32].
А то був зореліт. Я відразу це зрозумів. Не питайте мене, звідки я це знав: просто знав, та й по всьому.
Не звертаючи жодної уваги на жахливий стан сходів, я спробував ними піднятися. Тоді спустився вниз. Корпус був на відстані приблизно чотирьох метрів від мене. Його непроникна чорнота викликала запаморочення. Я помітив, що майданчик унизу, якщо спуститися сходами метрів на п'ятнадцять, підступає майже впритул до корпусу. Далі все знову поглинала опукла темрява.
Я побіг сходами вниз. Одна протрухлявіла сходинка зламалася піді мною, але я біг так швидко, що майже не помітив цього.
Тут сходовий марш не мав билець і виступав уперед, наче дошка для стрибків у воду. Якщо б я гуцнув звідти, то неминуче переламав би собі кістки й залишився лежати в темряві наглухо закритої башти. Але я навіть не думав про це, коли ступив на край дощок і поклав долоню на оболонку корабля.
Бік зорельота був теплий. На дотик він не скидався на метал — радше на гладеньку шкіру якоїсь сплячої істоти. Це відчуття посилювалося ще й тим, що за обшивкою щось майже непомітно рухалося, вібрувало — наче корабель дихав, а його серце — билось.
Раптом під моєю долонею почувся справжній рух, і відтак корпус просто подався назад і склався — не піднявся догори, як деякі портальні входи, які я бачив, і не розвернувся на шарнірах — ні, просто склався і посунувся кудись, наче губи розкрилися в усмішці.
Увімкнулося світло. Я побачив коридор, що вів усередину. Його стеля та стіни м'яко світилися, а сам він мав дивно органічний вигляд, нагадуючи чимось горлянку якоїсь істоти.
31
Матергорн, гора у Апеннінських Альпах на кордоні Італії та Швейцарії. Матергорн має характерну чотиригранну пірамідальну форму, зі стінами, що дивляться на чотири сторони світу. Матергорн вважається дуже складною вершиною, на сьогоднішній день під час сходження на неї загинуло близько 400 альпіністів.
32
Пацем, вигадана планета, столиця Пакса, теократично-військової авторитарної імперії. У назві Пакс (