Я затримався на три наносекунди, не більше. Упродовж багатьох років моє життя було спокійним і спрогнозованим наперед, так само як життя більшості людей. Цього тижня я випадково вбив людину, отримав вирок і був страчений, після чого прокинувся серед улюбленої легенди моєї бабусі. Чого б я мав зупинятися?
Я зробив крок усередину корабля, і двері позаду мене згорнулися й зачинились, наче голодна паща ковтнула ласий шматочок.
Коридор, що вів усередину, був геть не такий, як я собі уявляв. Я завжди гадав, що приміщення в космічних кораблях скидаються на трюм морського транспортного судна, яким нашу Місцеву гвардію перекидали на Урсу: скрізь сірий метал, заклепки, задраєні люки та парові труби, що свистять і шиплять. Тут нічого такого не було. Цей коридор був рівний, плавно вигинався й не мав помітних деталей: скрізь дороге дерево, тепле й живе. Може, там і був повітряний шлюз, але я його не помітив. Приховані світильники вмикалися на крок попереду мене й вимикалися за моїми плечима, утворюючи надовкола невеличке озерце світла посеред темряви. Я знав, що корабель завширшки потягне заледве на десять кроків, але легкий вигин робив коридор ізсередини довшим, ніж здавалося, коли дивитися ззовні.
Коридор закінчився простором, який мав бути центром корабля: відкритий колодязь із металевими сходами посередині, що спіраллю вели вгору й униз, у темряву. Я поставив ногу на першу сходинку, і десь нагорі зажевріло світло. Відчуваючи, що найцікавіші частини корабля розташовані вище, я поліз нагору.
Наступний поверх займав увесь обсяг корабля. Я з подивом побачив нішу для голографічних зображень, таку, яку бачив у старовинних книжках, табунець стільців і столиків — стилю меблів я не зумів визначити — і... рояль. Маю зауважити, що навряд чи хоч одна людина з тисячі народжених на Гіперіоні спромоглася б ідентифікувати цю річ як піаніно. А надто розпізнати в ній рояль. Моя мати й бабуся були палко закохані в музику, і фортепіано займало значну частину одного з наших автопричепів. Безліч разів я чув, як мої дядьки та дід нарікають на габарити та вагу цього інструмента, а ще більше на те, скільки джоулів витрачається, аби тягати цю важезну штуковину, виготовлену ще до Гіджри, болотами Аквіли, і натякають на практичність такого пристрою, як кишеньковий синтезатор, що може відтворювати музику не згірш будь-якого піаніно... чи будь-якого іншого музичного інструмента. Але мама та бабуся стояли на своєму: зі звучанням справжнього піаніно ніщо не зрівняється, і неважливо, що його треба щоразу настроювати на новому місці. А коли ввечері бабуся грала в таборі біля багаття Рахманінова, Баха чи Моцарта, дід та дядьки взагалі замовкали. Моя бабця розповідала про видатні інструменти минулого, і серед них — про видатні роялі старих епох. І от тепер я дивився на один із них.
Не звертаючи більше уваги на голографічну нішу, на меблі, на вигнуте вікно, крізь яке виднілася тільки неосвітлена, викладена з каменю внутрішня стіна башти, я підійшов до рояля. «Стейнвей» — прочитав я напис[33] золотими літерами над клавішами. Я тихенько присвиснув. Мої пальці легко пробіглися клавішами, не наважуючись навіть натиснути на одну з них. Якщо вірити тому, що розповідала бабуся, ця компанія припинила випускати роялі ще до Великої Помилки '08-го року, і жодного не було виготовлено після Гіджри. Зараз я торкався інструмента, якому було не менше тисячі років. «Як таке може бути?» — по думалось мені. Я відчував під пальцями клавіші, зроблені, мабуть, із бивнів вимерлої тварини, яку називали слоном. Людські істоти, як-от старий поет у вежі, теоретично могли дожити до сьогоднішнього дня з часів до Гіджри — поульсенізація, кріогенні камери й всяке інше, — але ж артефакти з дерева, струн і слонової кістки мали небагато шансів витримати таку довгу подорож крізь час та простір.
Мої пальці взяли акорд: до-мі-соль сі-бемоль. А тоді до-мажор. Звучання було бездоганним, так само як і акустика всередині корабля. Наше стареньке піаніно бабуся мусила настроювати після кожного пересування болотами, хай лише на декілька миль, а цей інструмент не фальшував, хоч позаду у нього був безлік світлових років і століть.
Я витяг із-під рояля ослінчик, сів і почав грати «До Елізи»[34]. Це була проста, сентиментальна п'єса, але вона наче пасувала навколишній тиші, самоті й темряві. І дійсно, у міру того як ноти струмочком лилися до круглої кімнати, освітлення тьмяніло. Здавалося, звуки відлунювали від темних сходів. Граючи, я думав про маму й бабусю: вони б і уявити не могли, навчаючи музики мене, малого, що я гратиму отак, у схованому кораблі. Ця думка, здавалося, додавала суму мелодії, яку я грав.
Догравши, я поспіхом, майже винувато, прибрав пальці з клавіш, соромлячись своєї самовпевненості. Грати незугарно таку банальну п'єсу на цьому досконалому інструменті, що був наче дарунок із минулого! Якусь мить я сидів у тиші, думаючи про цей корабель, про старого поета і про те, яке ж місце посідаю у цьому життєвому ладі.
— Дуже добре, — стиха промовив голос у мене за спиною.
Зізнаюся, що я підскочив. Я не чув, аби хтось підіймався чи спускався сходами та заходив у корабель. Я ривком обернувся.
У кімнаті нікого не було.
— Давно вже не чув саме цієї п'єси, — знову сказав голос. Здавалося, він линув із центру порожньої кімнати. — Мій попередній пасажир віддавав перевагу Рахманінову.
Я вчепився в край ослінчика, щоб не впасти, і прокрутив у голові всі найтупіші запитання, які мені хотілося б поставити.
— Ти — корабель? — запитав я.
Може, і це питання було тупим, але я хотів отримати відповідь.
— Звісно, — відповів голос.
Голос був невиразний, та радше чоловічий, аніж жіночий. Звичайно, мені вже доводилось чути машини, що розмовляють — це звична річ, — але я ще ніколи не чув машини, яку можна було би вважати розумною. Церква та Пакс заборонили всіх справжніх Штінтів десь два сторіччя тому, а побачивши, як ТехноКорд допоміг Вигнанцям зруйнувати Гегемонію, чи не всі трильйони людей у тисячі підневільних світів щиро підтримали таку заборону. Я зрозумів, що й мене вдалося до певної міри запрограмувати на таке ставлення: сама думка про спілкування з машиною, яка має інтелект, змусила нервувати так, що мої долоні спітніли, а горло, навпаки, пересохло.
— А хто був твоїм попереднім пасажиром? — поцікавився я.
Після короткої паузи корабель відповів:
— Джентльмен на ім'я Консул. Більшу частину свого життя він був дипломатом у Гегемонії.
Тепер була моя черга зробити паузу. Мені знову спало на думку, що, можливо, страта в Порт-Романсі настільки переплутала мої нейрони, що тепер ввижається, начебто я живу в одній з епічних поем, які переповідала бабуся.
— Що трапилось із Консулом? — запитав я.
— Він помер, — відповів корабель.
У його голосі мені почувся натяк на жаль.
— Як це сталося? — спитав я. Пісні старого поета закінчувалися тим, що Консул Гегемонії після Падіння Всемережжя повернувся на космічному кораблі у Мережу. Може, це той корабель? — Де він помер? — уточнив я.
Якщо вірити «Пісням», кораблю, на якому Консул полетів із Гіперіона, вбудували особистість другого кібрида Джона Кітса.
— Я не можу пригадати, де помер Консул, — сказав корабель. — Пам'ятаю тільки, що він помер, а я повернувся сюди. Вочевидь, мене запрограмували на виконання цього наказу.
— У тебе є ім'я? — поцікавився я, бажаючи дізнатись, чи не розмовляю, бува, зі Штінтом, що уособлює Джона Кітса.
— Ні, тільки Корабель, — відповів корабель. І знову пауза пролунала як щось більше за просте мовчання. — Хоча я ніби пригадую, що колись і дійсно мав ім'я.
— Може, Джон? — припустив я. — Або Джонні?
— Цілком можливо, — погодився корабель. — Подробиці розпливаються, наче в тумані.
— А чому? Твоя пам'ять погано працює?
— Аж ніяк ні, — заперечив корабель. — Наскільки я розумію, приблизно двісті стандартних років тому я отримав якусь травму, внаслідок якої певні спогади було стерто. Але з того часу моя пам'ять й інші функції працюють бездоганно.
33
стейнвей
34
«До Елізи»