Выбрать главу

Я затримався на три наносекунди, не більше. Упродовж багатьох років моє життя було спокійним і спрогнозованим наперед, так само як життя більшості людей. Цього тижня я випадково вбив людину, отримав вирок і був страчений, після чого прокинувся серед улюбленої легенди моєї бабусі. Чого б я мав зупинятися?

Я зробив крок усередину корабля, і двері позаду мене згорнулися й зачинились, наче голодна паща ковтнула ласий шматочок.

* * *

Коридор, що вів усередину, був геть не такий, як я собі уявляв. Я завжди гадав, що приміщення в космічних кораблях скидаються на трюм морського транспортного судна, яким нашу Місцеву гвардію перекидали на Урсу: скрізь сірий метал, заклепки, задраєні люки та парові труби, що свистять і шиплять. Тут нічого такого не було. Цей коридор був рівний, плавно вигинався й не мав помітних деталей: скрізь дороге дерево, тепле й живе. Може, там і був повітряний шлюз, але я його не помітив. Приховані світильники вмикалися на крок попереду мене й вимикалися за моїми плечима, утворюючи надовкола невеличке озерце світла посеред темряви. Я знав, що корабель завширшки потягне заледве на десять кроків, але легкий вигин робив коридор ізсередини довшим, ніж здавалося, коли дивитися ззовні.

Коридор закінчився простором, який мав бути центром корабля: відкритий колодязь із металевими сходами посередині, що спіраллю вели вгору й униз, у темряву. Я поставив ногу на першу сходинку, і десь нагорі зажевріло світло. Відчуваючи, що найцікавіші частини корабля розташовані вище, я поліз нагору.

Наступний поверх займав увесь обсяг корабля. Я з подивом побачив нішу для голографічних зображень, таку, яку бачив у старовинних книжках, табунець стільців і столиків — стилю меблів я не зумів визначити — і... рояль. Маю зауважити, що навряд чи хоч одна людина з тисячі народжених на Гіперіоні спромоглася б ідентифікувати цю річ як піаніно. А надто розпізнати в ній рояль. Моя мати й бабуся були палко закохані в музику, і фортепіано займало значну частину одного з наших автопричепів. Безліч разів я чув, як мої дядьки та дід нарікають на габарити та вагу цього інструмента, а ще більше на те, скільки джоулів витрачається, аби тягати цю важезну штуковину, виготовлену ще до Гіджри, болотами Аквіли, і натякають на практичність такого пристрою, як кишеньковий синтезатор, що може відтворювати музику не згірш будь-якого піаніно... чи будь-якого іншого музичного інструмента. Але мама та бабуся стояли на своєму: зі звучанням справжнього піаніно ніщо не зрівняється, і неважливо, що його треба щоразу настроювати на новому місці. А коли ввечері бабуся грала в таборі біля багаття Рахманінова, Баха чи Моцарта, дід та дядьки взагалі замовкали. Моя бабця розповідала про видатні інструменти минулого, і серед них — про видатні роялі старих епох. І от тепер я дивився на один із них.

Не звертаючи більше уваги на голографічну нішу, на меблі, на вигнуте вікно, крізь яке виднілася тільки неосвітлена, викладена з каменю внутрішня стіна башти, я підійшов до рояля. «Стейнвей» — прочитав я напис[33] золотими літерами над клавішами. Я тихенько присвиснув. Мої пальці легко пробіглися клавішами, не наважуючись навіть натиснути на одну з них. Якщо вірити тому, що розповідала бабуся, ця компанія припинила випускати роялі ще до Великої Помилки '08-го року, і жодного не було виготовлено після Гіджри. Зараз я торкався інструмента, якому було не менше тисячі років. «Як таке може бути?» — по думалось мені. Я відчував під пальцями клавіші, зроблені, мабуть, із бивнів вимерлої тварини, яку називали слоном. Людські істоти, як-от старий поет у вежі, теоретично могли дожити до сьогоднішнього дня з часів до Гіджри — поульсенізація, кріогенні камери й всяке інше, — але ж артефакти з дерева, струн і слонової кістки мали небагато шансів витримати таку довгу подорож крізь час та простір.

Мої пальці взяли акорд: до-мі-соль сі-бемоль. А тоді до-мажор. Звучання було бездоганним, так само як і акустика всередині корабля. Наше стареньке піаніно бабуся мусила настроювати після кожного пересування болотами, хай лише на декілька миль, а цей інструмент не фальшував, хоч позаду у нього був безлік світлових років і століть.

Я витяг із-під рояля ослінчик, сів і почав грати «До Елізи»[34]. Це була проста, сентиментальна п'єса, але вона наче пасувала навколишній тиші, самоті й темряві. І дійсно, у міру того як ноти струмочком лилися до круглої кімнати, освітлення тьмяніло. Здавалося, звуки відлунювали від темних сходів. Граючи, я думав про маму й бабусю: вони б і уявити не могли, навчаючи музики мене, малого, що я гратиму отак, у схованому кораблі. Ця думка, здавалося, додавала суму мелодії, яку я грав.

Догравши, я поспіхом, майже винувато, прибрав пальці з клавіш, соромлячись своєї самовпевненості. Грати незугарно таку банальну п'єсу на цьому досконалому інструменті, що був наче дарунок із минулого! Якусь мить я сидів у тиші, думаючи про цей корабель, про старого поета і про те, яке ж місце посідаю у цьому життєвому ладі.

— Дуже добре, — стиха промовив голос у мене за спиною.

Зізнаюся, що я підскочив. Я не чув, аби хтось підіймався чи спускався сходами та заходив у корабель. Я ривком обернувся.

У кімнаті нікого не було.

— Давно вже не чув саме цієї п'єси, — знову сказав голос. Здавалося, він линув із центру порожньої кімнати. — Мій попередній пасажир віддавав перевагу Рахманінову.

Я вчепився в край ослінчика, щоб не впасти, і прокрутив у голові всі найтупіші запитання, які мені хотілося б поставити.

— Ти — корабель? — запитав я.

Може, і це питання було тупим, але я хотів отримати відповідь.

— Звісно, — відповів голос.

Голос був невиразний, та радше чоловічий, аніж жіночий. Звичайно, мені вже доводилось чути машини, що розмовляють — це звична річ, — але я ще ніколи не чув машини, яку можна було би вважати розумною. Церква та Пакс заборонили всіх справжніх Штінтів десь два сторіччя тому, а побачивши, як ТехноКорд допоміг Вигнанцям зруйнувати Гегемонію, чи не всі трильйони людей у тисячі підневільних світів щиро підтримали таку заборону. Я зрозумів, що й мене вдалося до певної міри запрограмувати на таке ставлення: сама думка про спілкування з машиною, яка має інтелект, змусила нервувати так, що мої долоні спітніли, а горло, навпаки, пересохло.

— А хто був твоїм попереднім пасажиром? — поцікавився я.

Після короткої паузи корабель відповів:

— Джентльмен на ім'я Консул. Більшу частину свого життя він був дипломатом у Гегемонії.

Тепер була моя черга зробити паузу. Мені знову спало на думку, що, можливо, страта в Порт-Романсі настільки переплутала мої нейрони, що тепер ввижається, начебто я живу в одній з епічних поем, які переповідала бабуся.

— Що трапилось із Консулом? — запитав я.

— Він помер, — відповів корабель.

У його голосі мені почувся натяк на жаль.

— Як це сталося? — спитав я. Пісні старого поета закінчувалися тим, що Консул Гегемонії після Падіння Всемережжя повернувся на космічному кораблі у Мережу. Може, це той корабель? — Де він помер? — уточнив я.

Якщо вірити «Пісням», кораблю, на якому Консул полетів із Гіперіона, вбудували особистість другого кібрида Джона Кітса.

— Я не можу пригадати, де помер Консул, — сказав корабель. — Пам'ятаю тільки, що він помер, а я повернувся сюди. Вочевидь, мене запрограмували на виконання цього наказу.

— У тебе є ім'я? — поцікавився я, бажаючи дізнатись, чи не розмовляю, бува, зі Штінтом, що уособлює Джона Кітса.

— Ні, тільки Корабель, — відповів корабель. І знову пауза пролунала як щось більше за просте мовчання. — Хоча я ніби пригадую, що колись і дійсно мав ім'я.

— Може, Джон? — припустив я. — Або Джонні?

— Цілком можливо, — погодився корабель. — Подробиці розпливаються, наче в тумані.

— А чому? Твоя пам'ять погано працює?

— Аж ніяк ні, — заперечив корабель. — Наскільки я розумію, приблизно двісті стандартних років тому я отримав якусь травму, внаслідок якої певні спогади було стерто. Але з того часу моя пам'ять й інші функції працюють бездоганно.

вернуться

33

стейнвей (англ. Steinway) — рояль відомої фірми «Steinway & Sons», США, що з 1853 року виготовляє музичні інструменти найвищого класу.

вернуться

34

«До Елізи» (нім. Für Elise) — славетна фортепіанна п'єса Людвіга ван Бетховена, один із найвідоміших музичних шедеврів. Входить до обов'язкової програми всіх музичних шкіл світу. П'єса була створена близько 1810 р., проте опублікована лише 1865 р. німецьким музикознавцем Людвігом Нолем, який і надав п'єсі її сучасну назву.