— Але ти не пам'ятаєш того випадку? Тієї травми?
— Ні, — відказав корабель, і відказав доволі безтурботно. — Мені здається, що це сталося тоді ж, коли Консул помер, а я повернувся на Гіперіон, та я не впевнений.
— А що було потім? — запитав я. — Відтоді, коли ти повернувся, тебе переховують у цій башті?
— Так, — сказав корабель. — Якийсь час я перебував у Місті поетів, але більшу частину останніх двох століть за місцевим часом я був тут.
— Хто тебе заховав сюди?
— Мартін Силен. Поет. Ви зустрічалися з ним сьогодні.
— Тобі й про це відомо? — здивувався я.
— Звісно. Саме я надав пану Силену інформацію про ваш суд і страту. Я допоміг дати хабар чиновникам і доправити вас сюди, приспаного.
— Як ти це зробив? — здивувався я. Уявити собі, що цей масивний стародавній корабель сидить на телефоні, було надто абсурдно.
— На Гіперіоні немає справжньої інфосфери, — пояснив корабель, — але я моніторю всі вільні мікрохвилі та супутникові канали зв'язку, а також деякі «захищені» волоконно-оптичні та мазерні частоти, до яких вдається під'єднатись.
— То ти шпигуєш для старого поета?
— Так.
— А що тобі відомо про плани старого поета щодо мене? — запитав я, розвертаючись знову до клавіш і починаючи грати «Арію на струні соль» Баха.
— Пане Ендіміон, — сказав позаду мене інший голос.
Я припинив грати, повернувся і побачив А. Беттіка, андроїда. Він стояв угорі гвинтових сходів.
— Мій господар хвилюється, чи ви, бува, не заблукали, — сказав А. Беттік. — Я прийшов показати вам шлях до вежі. Вам ще треба переодягнутися.
Знизавши плечима, я попрямував до сходів. Перш ніж почати спускатися вслід за блакитношкірою людиною, я повернувся й сказав у кімнату, де помалу темнішало:
— Приємно було поговорити з тобою, Кораблю.
— Радий нашому знайомству, пан-Ендіміоне, — відповів корабель. — Незабаром побачимося знову.
7
Факельники «Балтазар», «Мельхіор» і «Каспар» відійшли від палаючого орбітального лісу на відстань астрономічної одиниці[35] й усе ще гальмували на орбіті навколо безіменного сонця, коли на вході у каюту отця-капітана де Сойї пролунало дзижчання і з'явилася мати-командер Стоун. Вона прийшла із новиною, що кур'єрів уже воскресили.
— Власне, воскресити вдалося лише одного, — виправила вона саму себе, плаваючи у відкритій діафрагмі дверей.
Отець-капітан де Сойя мимоволі здригнувся.
— Того, кому... не пощастило... вже повернули до воскресальних ясел? — запитав він.
— Ще ні, — відказала мати-командер Стоун. — Отець Сапєга зараз опікується іншим кур'єром.
Де Сойя кивнув.
— А воскреслий... із Пакса? — запитав він, сподіваючись, що це так. Від кур'єрів із Ватикану слід чекати ще більше проблем, аніж від військових.
Мати-командер Стоун похитала головою:
— Обидва з Ватикану. Отець Гавронскі й отець Вандрісс. Вони Легіонери Христа[36].
Де Сойя мусів зробити над собою зусилля, аби не зітхнути. Легіонери Христа століттями витискали звідусіль більш ліберальних Єзуїтів. Їхній вплив у Церкві почав зростати ще задовго до Великої Помилки, і не було секретом, що Папа використовував їх як ударну силу для складних місій усередині самої Церкви.
— Кого саме вдалося воскресити? — спитав де Сойя.
— Отця Вандрісса, — Стоун подивилася на свій комлоґ. — Він уже мав очуняти, сер.
— Дуже добре, — відповів де Сойя. — Накажіть збільшити силу тяжіння до одного g о шостій сорок п'ять. Викличте капітанів Хьорна і Буле на мій корабель і перекажіть їм подяку. Хай чекають у кают-компанії на нас із Вандріссом. Я побуду з ним.
— Слухаюсь, сер!
Мати-командер Стоун відштовхнулась від дверей і випливла в коридор.
Кімната пробудження поруч із воскресальними яслами скидалася радше на каплицю, ніж на лазарет. Отець-капітан де Сойя схилив коліна перед вівтарем, а тоді приєднався до капелана біля крісла-каталки, у якому напівсидів кур'єр. Капелан Сапєга був старшим за решту екіпажу — йому було принаймні сімдесят стандартних років. М'яке світло галогенових ламп відбивалося від його голомозого черепа. Де Сойя вважав цього корабельного капелана недалекою й до того ж нестримною людиною. Він нагадував деяких парафіяльних священиків, котрі зустрічалися йому ще дитиною.
— Капітане, — привітався капелан.
Де Сойя кивнув і підійшов ближче до кур'єра. Отець Вандрісс був молодим чоловіком, йому ще не виповнилося тридцяти. Його довге чорне волосся вилося кучериками за найновітнішою ватиканською модою. Принаймні саме таке волосся входило у моду, коли де Сойя востаннє бачив Пацем і Ватикан: за ті два місяці, що вони подорожували в космосі, виконуючи завдання, набігло три роки різниці в часі.
— Отче Вандрісс, — промовив де Сойя. — Ви мене чуєте?
Людина на каталці кивнула й застогнала. У перші хвилини після воскресіння говорити важко — так розповідали де Сойї.
— Добре, — сказав капелан. — Я маю повернути інше тіло до ясел, — він осудливо подивився на де Сойю, наче той був особисто винен у невдалому воскресінні. — Погані справи, капітане. На воскресіння отця Гавронскі підуть тижні... можливо, місяці. І це буде дуже болюча для нього процедура.
Де Сойя кивнув.
— Ви можете побачити його, отче-капітане, — не вгавав капелан. — Тіло... гм... важко ідентифікувати як людське. Можна бачити всі внутрішні органи, і вони...
— Повертайтеся до своїх обов'язків, капелане, — неголосно мовив де Сойя. — Ви вільні.
Отець Сапєга знову скорчив гримасу, наче збираючись щось сказати, але цієї миті пролунав сигнал, попереджуючи про зміну сили тяжіння, й обом чоловікам довелося змінити своє положення в просторі так, аби під час переналаштування внутрішніх полів ноги торкалися підлоги. Сила тяжіння повільно піднялася до одного g. Отець Вандрісс відкинувся на спинку крісла, а капелан почовгав до дверей. Навіть після лише одного дня в невагомості повернення до нормальної сили тяжіння сприймалось як кара.
— Отче Вандрісс, — неголосно проказав де Сойя. — Ви мене чуєте?
Юнак кивнув. По його очах було видно, що він страждає від болю. Шкіра молодика була настільки червоною, що аж вилискувала — здавалося, наче її щойно пересадили або що вона належить новонародженому. Та й на позір увесь юнак виглядав так, наче зазнав серйозних опіків; хрестоформа на його грудях аж світилася багряним і була вдвічі більшою за звичайну.
— Ви знаєте, де ви? — запитав де Сойя. «І хто ви такий?» — додав він подумки.
Потьмарення свідомості після воскресіння могло тривати години або й дні. Де Сойя знав, що кур'єрів навчають боротись із таким затьмаренням... але як можна навчити когось помирати й оживати? Інструктор у семінарії, у якій навчався де Сойя, колись висловився відверто: «Клітини пам'ятають, як вони вмирали та були мертві, навіть якщо розум цього не пам'ятає».
— Я пам'ятаю, — прошепотів отець Вандрісс, і його голос був так само напівживим, як і шкіра. — Ви капітан де Сойя?
— Отець-капітан де Сойя. Так. Це я.
Вандрісс спробував підвестися на лікті, але це йому не вдалося.
— Ближче, — прошепотів він, не в змозі відірвати голову від подушки.
Де Сойя нахилився ближче. Від прибульця йшов слабкий дух формальдегіду. Лише окремих осіб зі священства знайомили з таїнствами воскресіння, і де Сойя свідомо старався не потрапити у коло обраних. Він міг здійснювати Таїнство Хрещення, міг причащати й соборувати — останнє йому як капітанові міжгалактичного космічного корабля доводилось робити чи не найчастіше, — але він ніколи не був присутній при Таїнстві Воскресіння. Він не міг навіть уявити, які процеси повинні задіюватися, крім чудодійної хрестоформи, звісно, аби повернути знищене, розчавлене тіло, мертві нейрони та розсіяну мозкову речовину до людської подоби, знову відтворити людину, яку він зараз бачить перед собою.
Вандрісс зашепотів, і де Сойя мусив нахилитися ще ближче, тож губи воскреслого священика тепер ледь не торкалися його вуха.
35
астрономічна одиниця (скорочено — а.о.) — позасистемна одиниця відстані, що застосовується переважно в астрономії. Дорівнює середній відстані Землі від Сонця (=149,6 млн км).
36
чернеча громада Легіонери Христа була заснована в Мексиці в 1941 році о. Марціалом Мацелом (