— Хтось прорізав абляційну броню, — пояснив Кі. — Це непомітно неозброєним оком, але я запустив діагностику третього ступеня на герметичність. Ми були б мертві ще в іоносфері.
— Пошкоджено всі скафандри? — запитав де Сойя кволим голосом.
— Усі, сер.
Отець-капітан ледь стримався, аби не чортихнутися знову.
— У будь-якому разі я переведу корабель на нижчу орбіту, капрале.
— Який сенс, сер? Усе, що відбувається на планеті, хоч як відбуватиметься на відстані кількох сотень кілометрів. І ми нічого не зможемо з цим вдіяти.
Де Сойя кивнув, але ввів нові параметри до оперативної пам'яті, як і збирався. Через розгардіяш у голові він припустився кількох помилок, і принаймні одна з них могла призвести до того, що вони згоріли б в атмосферних шарах над Божегаєм. Але корабель помітив помилки, і де Сойя задав виправлені параметри.
— Я б не радив виходити на таку низьку орбіту, — озвався корабель механічним голосом. — Верхні шари атмосфери Божегаю містять вибухонебезпечні домішки, і висота у триста кілометрів не відповідає граничним вимогам, як вони зазначені в...
— Заткнись і роби, що кажуть, — сказав отець-капітан де Сойя.
Коли запрацювали головні реактивні рушії, він заплющив очі. Повернення ваги лише посилило біль у м'язах та кістках. Де Сойя почув, як у кріслі другого пілота застогнав Кі.
— Можна ввімкнути поле-стримувач, що пом'якшить дискомфорт від перевантаження в 4 g, — повідомив корабель.
— Ні, — відказав де Сойя. — Треба економити енергію.
Шум, вібрація, біль. Край Божегаю наблизився й заполонив увесь ілюмінатор.
«А якщо ця... зрадниця... запрограмувала корабель таким чином, що ми вріжемося в атмосферу, коли завчасу прокинемось і спробуємо маневрувати?» — раптом спало на думку де Сойї. Незважаючи на перевантаження, він вишкірився у зловісній посмішці: тоді вона теж не повернеться додому.
Тортури тривали.
54
Коли ми опинилися по той бік порталу, Ктиря на плоті вже не було.
Я опустив гвинтівку й роззирнувся навкруги. Ріка тут була широка й досить мілка, а небо мало глибокий синій колір, темніший за ляпіс-лазур Гіперіона. На північному небокраї високими вежами стояли купчасті хмари. Вони, здавалося, всотували в себе світло сонця, що було за нашими спинами вже досить низько на вечірньому прузі. Принаймні щось мені підказувало, що сонце сідає, а не сходить.
Повз пропливали скелясті береги. Між скелями чорніли згарища, а подекуди зола вже почала проростати травою. Тут навіть повітря відгонило попелом, так наче ми подорожували місцевістю, де трапилася лісна пожежа. Праворуч від нас, на значній відстані, здіймався чорний конус, схожий на згаслий вулкан.
— Гадаю, ми на Божегаї, — промовив А. Беттік. — А це — те, що лишилося від Дерева світу.
Я ще раз подивився на чорний вулканічний конус. Жодне дерево не могло вирости таким величезним.
— А де Ктир? — запитав я.
Енея підвелася на ноги й наблизилась до того місця, де щойно стояла потвора. Мала помацала повітря, наче монстр міг перетворитися на невидимку.
— Тримайтеся! — знову попередив я.
Пліт наближався до пасма невисоких порогів. Я кинувся до стернового весла й відв'язав його, а андроїд із дівчинкою схопились за жердини, що були з кожного боку. Пліт підстрибнув, хлюпнув і спробував розвернутись, але, врешті решт, подолав білі буруни.
— Круто! — вигукнула Енея. Я давно вже не бачив її такою повеселілою.
— Круто, — погодився я. — Але пліт розвалюється.
Це було перебільшення, але не надто значне. Колоди на носі звільнилися від мотузок і совгались тепер як живі. Наші пожитки, звалені безладною купою, жалісно деренчали і захаращували середину плоту, поховавши під собою складений намет.
— Дивіться, он низький берег. Там зручно пристати, — запропонував А. Беттік, показуючи на трав'янисту пляму справа. — А далі берег знову стає обривчастим.
Витягши бінокль, я роздивився чорні схили.
— Твоя правда, — погодився я. — Попереду можуть бути справжні бистрини й обмаль зручних місць для причалу. Давайте зупинимось тут і трохи підремонтуємось.
Налягаючи на жердини, Енея й андроїд пристали до правого боку ріки. Я зістрибнув із плоту й витяг його на багнистий берег. Пошкодження на носі й лівому борті виявились не такими вже й серйозними — тільки підтягнути кілька ременів зі шкіри примар. Добре було б замінити і кілька побитих колод. Я подивився вгору по ріці. Сонце спустилося ще нижче, але, схоже, ми мали приблизно годинку світлого часу.
— Будемо ставати табором на ніч? — запитав я. — Чи рухатимемось далі навіть уночі?
— Далі, — відповіла Енея, не замислившись навіть на мить.
Я чудово її розумів. У Кум-Ріяді наразі був іще ранок.
— Проте я не хотів би наскочити в темряві на пороги, — зауважив я про всяк випадок.
Енея скосила очі на вечірнє сонце.
— А я б не хотіла сидіти тут у темряві, — відказала вона. — Давайте заберемося звідси якомога далі, — дівчинка взяла у мене бінокль і почала роздивлятись чорні гребені праворуч від нас і темні пагорби на лівому березі. — Навряд чи для Тетіс обрали б ріку з небезпечними порогами, чи не так?
А. Беттік відкашлявся.
— Наскільки я можу здогадуватись, — сказав він, — оті лавові напливи сформувалися під час нападу Вигнанців на цей світ. Ланцетні удари могли спричинити сейсмічні зрушення, а ті своєю чергою — створити дуже серйозні пороги.
— Це були не Вигнанці, — м'яко заперечила Енея.
— А хто ж тоді, дитино?
— Не Вигнанці, — повторила вона рішучіше. — Це ТехноКорд збудував космічні кораблі, щоб атакувати Всемережжя... Вони удавали з себе Вигнанців.
— Хай буде так, — я пригадав, що Мартін Силен говорив про це в кінці своїх «Пісень». Я не дуже зрозумів цю частину, коли заучував поему. А тепер мені й поготів було не до того, аби з усім цим розбиратися. — Проте обгорілі пагорби від цього не зникнуть, та й підступні пороги можуть нам трапитись. Може статися й так, що нам не вдасться переправитись через них на плоті.
Енея кивнула й поклала бінокль назад у мій заплічник.
— Не вдасться, то й не вдасться — підемо далі пішки й пройдемо наступний портал вплав. Але зараз давайте полагодимо пліт і спробуємо пройти на ньому якнайдалі. Якщо побачимо небезпечні пороги, то жердинами спрямуємо пліт до найближчого берега.
— Там можуть бути прямовисні скелі, а не такий берег, як тут, — заперечив я. — Ця лава мені не подобається.
Енея тільки знизала плечима:
— Тоді заліземо на скелю й підемо пішки. Зізнаюсь, що того вечора я був у захваті від цієї малої. Я знав, що вона втомлена, хвора, страшенно переймається через бозна-що і, крім того, перелякана на смерть. Але я також бачив, що вона не планує здаватись.
— Хай так, — погодився я. — Принаймні Ктир забрався. Це добрий знак.
Енея подивилася на мене й нічого не сказала, а натомість лише спробувала всміхнутися.
Ремонт тривав якихось двадцять хвилин. Ми перев'язали мотузки, пересунули ближче до носа кілька центральних підпор і, щоб не стояти у воді, розклали собі під ноги наш намет, наче настил.
— Якщо ми будемо рухатися вночі, — мовила Енея, — нам треба знову поставити щоглу й почепити ліхтар.
— Звісно, — я ще раніше приберіг одну із жердин, тож тепер устромив її в гніздо і закріпив, а після цього вирізав ножем на щоглі заглибину для ліхтаря. — Засвітити? — спитав я.
— Ще рано, — відповіла Енея, поглянувши назад, на сонце, що сідало у нас за кормою.
— Тепер, — сказав я, — якщо ми збираємось переправлятися через пороги, нам треба спакуватись, а найнеобхідніше засунути у водонепроникні мішки.
Ми взялися до роботи. До свого речового мішка я поклав сорочку, моток мотузки, складену плазмову гвинтівку, лазерний ліхтарик і ліхтар. Хотів запхати туди й комлоґ, а потім подумав, що він багато не важить, тож начепив його на зап'ясток. Акумулятори комлоґа, лазера і ручної лампи ми зарядили ще в клініці на Кум-Ріяді.