— Усе спакували? — запитав я, готуючись відштовхнути пліт і спрямувати його за течією.
Отримавши нову підлогу та щоглу, наш пліт наче помолодшав. А якщо згадати ще й про закріплені колоди та ліхтар, який можна засвітити вночі!..
— Ми готові, — сказала Енея.
А. Беттік кивнув і відштовхнувся жердиною. Ми рушили рікою вперед.
Течія тут була сильна, двадцять або й двадцять п'ять кілометрів на годину, і сонце ще не сховалося за обрій, коли ми увійшли до країни чорної лави. Річкові береги перетворились на стрімчаки, нас раз у раз підкидало на кам'яних заборах, але ми поки що долали їх, залишаючись сухими. Проте я вже почав обдивлятися береги в пошуках причалу на той випадок, якщо раптом ми почуємо ревіння водоспаду або грізних бистрин. Подекуди ще зустрічалися низини й улоговини, але загалом місцевість ставала дедалі пагористішою. Улоговинки яскравими блакитними плямами вкривали вічносині чагарі, низьке сонце золотило верхівки тендітних червоних деревець, і мені на думку вже починало спадати, що, мабуть, час розпакувати наші заплічники й почати готувати ланч... обід... та хай хоч що, аби їстівне та гаряче, коли А. Беттік раптом вигукнув:
— Пороги попереду!
Спираючись на стернове весло, я глянув уперед: із ріки стирчали валуни, вода бурунилась, у повітрі висла хмара бризок. Мій досвід на Кансі допоміг оцінити це пасмо порогів.
— Ноги ширше, тримайтесь ближче до центру плоту, — наказав я. — За моєю командою штовхайте щосили. Потрібно, щоб ніс нас слухався і повертав, куди слід, тоді ми впораємось. Якщо хтось випаде за борт, нехай наздоганяє пліт уплав. Канат буде напоготові, — і я поставив ногу на бухту згорнутого каната.
Валуни і скелі з чорної лави на правому березі мені дуже не подобались, але за порогами ріка наче ширшала і повільнішала. Якщо ці пороги — останні, то, можливо, переправившись через них, ми зможемо спокійно подорожувати вночі, освітлюючи собі шлях ліхтарем на щоглі та лазерним ліхтариком, коли виставимо його на найбільший кут розсіювання.
Усі ми очей не зводили зі скель, що виступали із шумливої води, водночас намагаючись утримувати пліт так, аби він зайшов на пороги під правильним кутом. І тут це почалося. Якби не водоверть, що двічі крутонула нами, наче пір'їною, все б закінчилось раніше, ніж я встиг би збагнути, що коїться. Хоча все майже так і сталося.
Енея щось захопливо вигукувала, я шкірився, навіть А. Беттік стримано всміхався. Я знав із досвіду, що подолані пороги завше так діють на людей. Пороги категорії V, тобто надзвичайно складні, змушують людей кам'яніти із гримасою жаху на обличчі, а такі, як ці, тобто ще досить безпечні, викликають радісне хвилювання. Ми перегукувались між собою:
— Штовхай! Бери праворуч! Обходь цю скелю!
Енея стояла в метрі чи двох із правого боку від мене, А. Беттік — з лівого, і нас саме розвертало, наче тріску, у вирі, в який ми потрапили, обминувши велику кам'яну брилу, коли я подивився вгору й побачив, що щогла на носі падає разом із ліхтарем — її наче хтось порізав на скибки.
— Якого дідька? — я ще тільки розгублено вимовляв це, а старі навички вже спрацювали. Спрацювали рефлекси, які, як я помилково вважав, атрофувалися хтозна-коли.
Нас крутило проти годинникової стрілки. «Падай!» — загорлав я і, упустивши з рук весло у кидку головою вперед, штовхнув Енею. Ми обоє шубовснули в білий вир.
А. Беттік зреагував майже миттєво, кинувшись униз і назад, і мононитки, що розтяли щоглу, наче масло, проминули його за якісь міліметри. Я випірнув із води, вдарившись ногою об скелю й обхопивши рукою Енею, і побачив, як нитка, що була захована під водою, розітяла пліт спершу навпіл, а потім — і на менші частини, бо колоди знову закрутило у вирі. Звісно, я не бачив самих волокон, але мені достатньо було побачити, як вони діють. Я вже зустрічався з подібними жартами раніше, коли хлопці з моєї бригади на Урсі наскочили на такі ниточки, що їх повстанці перекинули через автостраду. Тоді схожа нитка пройшла крізь автобус, яким тридцятеро хлопців поверталися до казарми з кінотеатру, і відтяла всім голови.
Я намагався догукатись до А. Беттіка, але вода ревла, захльостуючи рот. Тоді я спробував ухопитися за камінь, але промахнувся і, зачіпаючи дно ногами, вхопився за наступний. Коли я подумав, що ці нитки можуть бути й під водою, мені аж у животі скрутило.
Андроїд, побачивши, як пліт розрізало втретє, пірнув у воду. Течія перекинула його на спину, хвиля вгатила в обличчя, і він інстинктивно підняв руку догори. На мить водяна завіса над рікою закривавилась — А. Беттіку відтяло ліву руку, просто під ліктем. Голова андроїда з'явилась над водою. Він не кричав, а лише вхопився правою рукою за гострий уламок скелі й повис на ньому. Ліву кисть понесло бурхливою течією. Я бачив, як її пальці ще продовжують судомно стискатися.
— Господи Ісусе, — заволав я. — Чорт... чорт!!!
Енея, ледь тримаючи голову над водою, подивилась на мене очима, в яких відображалася буря емоцій, але паніки там не було.
— Ти ціла? — загорлав я, намагаючись перекричати ревіння води. Мононитки настільки тонкі, що можна залишитись без ноги, а помітити це тільки за півхвилини.
Дівчинка кивнула.
— Хапайся за шию, — гукнув я.
Мені треба було звільнити ліву руку. Енея припала до мене. Її шкіра була холодною від води.
— Чорт, чорт, чорт, — повторював я, наче мантру, порпаючись у заплічнику лівою рукою. Пістолет залишався в кобурі, затиснутий між моїм правим стегном та річковим дном. Тут було мілко, місцями менше метра завглибшки... цієї глибини не вистачить навіть, аби пірнути, коли почне стріляти снайпер. Але це не мало значення, бо при будь-якій спробі пірнути нас винесло б течією просто на мононитки.
Я бачив, як намагається врятуватись А. Беттік, чіпляючись за каміння метрів на вісім нижче за течією. Він підняв ліву руку над водою — з обрубка струменіла кров. Його обличчя викривила гримаса, коли крізь шок до нього пробився біль. Він ледь тримався над водою. Цікаво, андроїди помирають так само, як і люди? Я відігнав цю думку. Кров у нього була дуже червона.
Я не припиняв сканувати очима лавові напливи та розсипи валунів, шукаючи відблиск сонця на металі. Снайперу саме час послати кулю або промінь. А ми навіть не почуємо пострілу. Це бездоганна засідка, як із підручника. І я сам привів усіх нас до неї.
Витягши лазерний ліхтарик із торби, я затиснув його в зубах. Навпомацки, під водою, я примудрився розстебнути лівою рукою ремінь і витягти його з-під води. Смикаючи головою, я показав Енеї, що вона повинна взяти пістолет вільною рукою.
Вона так і зробила. Я знав, що Енея нізащо не стане стріляти, але зараз мені був потрібен ремінь. Притиснувши ліхтарик підборіддям, я розгорнув ремінь на всю довжину.
— Беттіку! — загорлав я.
Андроїд подивився на нас. По очах було видно, що його невимовно болить.
— Лови! — крикнув я, широко розмахуючись і кидаючи йому ремінь. Цей маневр заледве не позбавив мене ліхтарика, але я встиг вихопити його з води й затиснути в лівій руці.
Андроїд не міг відпустити скелю і звільнити правицю. Лівої руки в нього вже не було. Але він спромігся зловити ремінь, що летів повз, затиснувши його між обрубком і грудьми. Кидок я зробив ідеальний, оскільки мав тільки один шанс.
— Медичний пакет! — горлав я, показуючи головою в бік торби, що плавала у мене за плечима. — Наклади турнікет, негайно!
Навряд чи він мене розчув, але й сам знав, що робити. Навалившись на рятівний валун і намагаючись триматися від нього вище за течією, андроїд затягнув шкіряний ремінь під ліктем лівої руки, допомагаючи собі зубами. На ремені не було дірочок на потрібному місці, але А. Беттік, відкинувши голову, затягнув його щонайміцніше, відтак обмотав ще раз і ще раз затягнув.
Тим часом я ввімкнув ліхтарик й оббіг розсіяним променем ріку перед нами. Пастка була з мононитяного дроту, але не з надпровідникового, бо надпровідниковий дріт не світився б. А це павутиння світилося, нагріваючись, світилося червоним, наче схрещені лазерні промені, прокреслюючи як повітря над рікою, так і саму ріку. А. Беттік проплив під кількома з цих променистих ниток, дивом їх не зачепивши. Інші нитки ховалися у воді зліва та справа від нього. Павутиння починалося в метрі від ноги Енеї.