Найімовірніше, жінка надто пізно зрозуміла, що їй загрожує. Вона спершу зникла, відтак з'явилася знову — розмиті, миготливі абриси, рука зі стиснутим кулаком, — знову зникла і, нарешті, з'явилась востаннє, аби змішатися з лавою під своїми ногами і розтектися лавовою калюжею там, де ще мить тому була тверда скельна порода.
Промінь продовжував пропікати це місце ще з хвилину, не менше. Та я більше не міг на нього дивитися. Від жару на моїх щоках почала злазити шкіра. Я притулився обличчям до прохолодного мулу, щосили утримуючи А. Беттіка й дівчинку, у той час як течія намагалася відірвати нас від берега та й понести туди, де вода перетворювалась на пару, де на нас чекала розпечена лава і дроти з моноволокна.
Я визирнув з-за краю берега ще раз, востаннє, аби побачити, як у розплавленій лаві зникає хромований кулак, як тремтить і тремтить, змінюючи колір, повітря і як застигає лава. Коли я витяг А. Беттіка й Енею на берег і ми знову взялися робити андроїдові штучне дихання, скелі вже почали твердішати, і тільки де-не-де ще текли струмочки та стояли озерця розплавленої рідоти. У повітрі кружляли іскри разом із гарячою золою від лісової пожежі, що продовжувала бушувати за нами. Від хромованої жінки не залишилось і сліду.
Як не дивно, медпакет працював. Ми продовжували робити А. Беттіку штучне дихання, змушуючи кров надходити до його мозку та кінцівок, буквально вдихаючи в нього життя. Турнікет припинив кровотечу. Коли андроїд почав дихати самостійно, я подивився на дівчинку, що схилилась над андроїдом навпроти.
— І що далі? — запитав я.
За спиною пролунав тихий ляск. Я озирнувся і побачив Ктиря, що вигулькнув нізвідки.
— Ісусе Христе! — тільки й спромігся промовити я.
Енея похитала головою. Я бачив опіки та пухирі у неї на лобі й губах. Деякі пасемця волосся обгоріли, сорочка почорніла від кіптяви. Поза цим із нею, здавалося, все було в порядку.
— Нічого, — сказала вона. — Усе нормально.
Я підвівся і поліз у торбину за плазмовою гвинтівкою. Даремно. Промінь проходив надто близько від неї. Спусковий гачок розплавився, пластикові деталі спеклися з металевим ложем. Добре, що плазмові набої не вибухнули, а то би від нас навіть мокрого місця не лишилося. Я кинув торбу і повернувся до Ктиря зі стиснутими кулаками. Спочатку йому доведеться мати справу зі мною, чорт забирай.
— Усе нормально, — знову сказала Енея, відтягуючи мене назад. — Він нічого не зробить. Усе нормально.
Ми нахилилися над А. Беттіком. Вії андроїда затріпотіли.
— Я щось пропустив? — спитав він хрипким шепотом.
Ми навіть не розсміялися. Енея торкнулася щоки блакитношкірої людини й подивилася на мене. Ктир стояв на тому місці, де й з'явився, виблискуючи червоними очима крізь клапті попелу, що кружляли в повітрі й осідали на його броню.
А. Беттік заплющив очі, а сигнальні індикатори на медпакеті знову заблимали.
— Йому потрібна серйозна медична допомога, — тихо сказав я Енеї, — інакше Беттіку кінець.
Дівчинка кивнула. Мені здалося, наче вона прошепотіла щось у відповідь, але той голос належав не їй.
Я підняв ліву руку, не звертаючи уваги на обпечену шкіру та пухирі. Волосся на руці не залишилось.
Ми з Енеєю прислухалися. Комлоґ звертався до нас чоловічим голосом, що його ми вже чули раніше.
56
Отець де Сойя здивувався, коли вони нарешті відповіли на загальній частоті. Він не думав, що їхній допотопний комлоґ здатний передавати повідомлення променем, який був націлений на них із «Рафаїла». Перед отцем-капітаном виникла навіть картинка — розпливчасте голографічне зображення двох обгорілих, вкритих сажею облич. Воно плавало над головним монітором.
Капрал Кі глянув на де Сойю.
— Ну і ну... Чорт би мене забрав, отче.
— Мене теж, — відповів де Сойя, а тоді звернувся до облич, що вичікувально дивилися на нього: — Я отець-капітан де Сойя, перебуваю на кораблі Пакса «Рафаїл»...
— Я пам'ятаю вас, — сказала дівчинка.
Де Сойя збагнув, що корабель передає голограми і що вони його бачать: мініатюрне примарне обличчя над римським комірцем, що плаває собі над комлоґом на зап'ястку хлопця.
— Я теж тебе пам'ятаю, — спромігся відповісти де Сойя. Це були довгі пошуки. Він подивився на її темні очі, її обличчя. Навіть крізь сажу та опіки було помітно, яка вона бліда. Так близько...
Зображення Рола Ендіміона заговорило:
— Хто це був? Що це було?
Отець-капітан де Сойя похитав головою.
— Я не знаю. Її звали Радамант Немез, а долучили до нашої команди лише кілька днів тому. Вона сказала, що служить у Легіоні, який вони готують для... — він затнувся. Це секретна інформація. А він говорить із ворогом. Де Сойя подивився на капрала Кі. З усмішки гвардійця він прочитав, у якому вони становищі: вони вже порушили все, що тільки можна було порушити. — Вона сказала, що належить до Легіону, нового війська Пакса, — продовжив отець-капітан, — алея не думаю, що це правда. Я вважаю, що вона не була людиною.
— Амінь, — вимовило зображення Рола Ендіміона. Його обличчя подивилося кудись убік, а тоді знову промовило в комлоґ: — Наш друг помирає, отче-капітане де Сойя. Ви можете нам допомогти?
Отець-капітан похитав головою.
— Ми не можемо до вас дістатись. Ця потвора, Немез, забрала наш спусковий апарат і вимкнула автопілот. Нам навіть не вдається змусити відповісти маяк на ньому. Але ви можете спробувати знайти спусковий апарат. Там є автохірург.
— Де він зараз? — запитала дівчинка.
Капрал Кі нахилився вперед, щоб потрапити в поле зору.
— Наш радар каже, що він десь за півтора кілометри від вас, на північний схід, — повідомив він. — На ньому якесь камуфляжне лайно, але, гадаю, ви зможете його відшукати. Ми покажемо вам шлях.
— Це був ваш голос по комлоґу? — поцікавився Рол Ендіміон. — Ви казали нам бігти на скелі?
— Так, — підтвердив Кі. — Ми всю потужність вбухали в цей промінь, усе, що могли. Нашкребли вісімдесят гігават, аби пробити атмосферу. Але підземні води могли перетворитися на пару і вбити вас. Скелі здавалися найкращим варіантом.
— Вона нас там перестріла, — зауважив Рол, похмуро всміхнувшись.
— Усього не передбачиш, — відповів капрал Кі.
— Дякуємо, — мовила Енея.
Кі ніяково кивнув, і його голова зникла з поля зору.
— Як уже сказав добрий капрал, — вступив у розмову отець-капітан де Сойя, — ми проведемо вас до спускового апарата.
— Чому? — запитало нечітке зображення Рола. — І чому ви вбили ваше власне створіння?
Де Сойя похитав головою.
— Вона не була моїм створінням.
— У такому разі була створінням Церкви, — наполягав Рол. — Чому?
— Я сподіваюсь, що це не Церква її створила, — стиха проказав де Сойя. — Якщо ж Церква — отже, моя Церква стала монстром.
Зависло мовчання, порушуване тільки шипінням когерентного променю.
— Вам час іти, — сказав нарешті де Сойя. — Незабаром споночіє.
Обидві голограми роззирнулись навкруги, наче забули, де вони перебувають. Це виглядало майже комічно.
— Так, темнішає,— відповів Рол, — а ви своїм ланцетним променем чи пучковим випромінюванням, або що це там було, розплавили мій переносний ліхтар.
— Ми можемо вам присвітити, — запропонував де Сойя без усмішки, — але для цього доведеться знову активувати головний бойовий випромінювач.
— Дякуємо, — сказав Рол, — не треба. Гадаю, обійдемося без світла. Я вимикаю нашу відеокамеру, але радіоканал на комлозі працюватиме, доки ми не знайдемо спускового апарата.