— Треба... поговорити, — через силу витиснув із себе Вандрісс.
Де Сойя кивнув.
— Я призначив нараду... через п'ятнадцять хвилин. Будуть присутні капітани ще двох моїх кораблів. Вас ми відвеземо в кріслі-каталці, і...
Вандрісс захитав головою.
— Нікого... не треба. Послання... тільки для вас.
Де Сойя і знаку не подав, що він здивований.
— Добре. Можливо, краще зачекати, доки ви...
Кур'єр знову хитнув головою, болісно при цьому кривлячись. Шкіра на його обличчі здавалася слизькою і борознистою, наче крізь неї проступали м'язи.
— Зараз, — прошелестів він.
Де Сойя нахилився нижче.
— Ви мусите... взяти кур'єрський корабель... Архангел... негайно, — видихнув Вандрісс. — Його запрограмовано на місце призначення.
Де Сойя і бровою не повів, а сам подумав: «Це означає болісну смерть від прискорення. Любий Ісусе, хіба не міг ти пронести цю чашу повз мене?»[37].
— Що мені сказати іншим? — запитав він.
Отець Вандрісс укотре мотнув головою.
— Нічого нікому не кажіть. Залиште командування «Балтазаром» на свого помічника. Командування операцією передайте матері-капітану Буле. Ваша група спеціального призначення отримає... інші завдання.
— Можу я дізнатися про ці завдання? — запитав де Сойя. У нього зводило щелепи від зусиль здаватися спокійним. Ще півхвилини тому сенс його життя полягав у тому, аби зберегти цей корабель і забезпечити успіх всієї операції.
— Ні, — відказав Вандрісс. — Ці завдання... вас... не стосуються.
Воскреслий священик побілів від болю та виснаження. Де Сойя раптом усвідомив, що знаходить у цьому факті мстиве задоволення, і, каючись, негайно проказав подумки коротеньку молитву.
— Я маю відправитись негайно, — повторив де Сойя. — Можна взяти з собою особисті речі? — він хотів прихопити невеличку порцелянову фігурку, яку отримав від своєї сестри незадовго до її смерті на Ренесанс-Векторі. Усі роки своїх космічних мандрів він не розставався з цією тендітною статуеткою, яку під час прискорень і гальмувань закривали в стаз-кубі.
— Ні, — відказав отець Вандрісс. — Вирушайте... негайно. Не беріть нічого.
— Чий це наказ? — запитав де Сойя.
Вандрісс подивився на нього з несхваленням, яке проступило крізь гримасу болю.
— Це безпосередній наказ Його Святості Папи Юлія XIV, — сказав кур'єр. — Це наказ із пріоритетом Омега, такий, що скасовує всі накази військового командування Пакса чи командування Космічного Міжгалактичного Флоту. Тепер... ви... зрозуміли... капітане де Сойя?
— Я зрозумів, — відповів єзуїт, схиливши голову на знак згоди.
Кур'єрський корабель класу Архангел не мав власної назви. Де Сойя ніколи не вважав факельників гарними — вони мали форму гарбуза-горлянки, а командний і збройний відсіки губилися поряд із гігантським рушієм Гокінґа та вбудованим термоядерним пришвидшувачем — але навіть у порівнянні з ними Архангел видавався просто потворним. Кур'єрський корабель являв собою купу асиметричних сфер, додекаедрів, надбудов, конструкційних тросів і приладів, що працювали від рушія Гокінґа. Пасажирська ж каюта тулилася десь у закутку цього хаосу.
Де Сойя коротко переговорив із Хьорном, Буле та Стоун, пояснивши лише, що його терміново відкликають, призначив нового керівника операції та нового капітана на «Балтазар», неабияк здивувавши їх цим блискавичним підвищенням, а тоді в одномісній гондолі вирушив на Архангел. Він намагався не озиратися на свій коханий «Балтазар», але останньої миті, стикуючись із Архангелом, він все ж кинув останній погляд на факельник — один бік корабля купався у промінні сонця, що, наче серп молодика, вставало над невідомим прекрасним світом. Через мить де Сойя рішуче відвернувся.
Уже будучи на борту Архангела, він зауважив, що корабель має тільки примітивний віртуально-тактичний центр, ручне управління та командирський мостик. Командна рубка була не набагато більшою від особистої каюти де Сойї на «Балтазарі», до того ж її захаращували кабелі, оптично-волоконні провідники, технічні прилади та два сидіння для перебування під час прискорення.
Де Сойя відразу помітив, що ці сидіння відрізняються від звичайних. Голі сталеві піддони повторювали обриси людського тіла і більше нагадували столи у морзі, ніж кушетки. Піддони мали бортики — певна річ, аби не давати рідині вихлюпуватися під час високих g, — а ще він помітив, що єдина зона із силовими полями в кораблі була навколо цих сидінь: це для того, щоб розпорошені кістки, плоть і мізки не розліталися звідси, коли після остаточного гальмування сила тяжіння стане нульовою. Де Сойя роздивився й сопла, звідки з великою швидкістю подавалася вода чи якийсь миючий розчин, аби відмивати сталеву поверхню. Не зі стовідсотковим успіхом.
— Прискорення за дві хвилини, — повідомив металевий голос. — Пристебніться.
Жодних манер, подумав де Сойя, навіть «будь ласка» не сказав.
— Кораблю? — покликав він. Отець-капітан знав, що на кораблях Пакса заборонені справжні Штінти[38]; та й у всіх заселених людьми світах, контрольованих Паксом, Штінти були заборонені, але нараз подумав, що Ватикан, можливо, зробив виняток для одного зі своїх кур'єрських кораблів класу Архангел...
— Одна хвилина тридцять секунд до початку прискорення, — знову пролунав металевий голос, і де Сойя збагнув, що він розмовляє з тупою машиною.
Він поспішно пристебнувся. Ремені були широкі, товсті й, найімовірніше, бутафорські. Силове поле утримає на місці як не його самого, то хоч його останки.
— Тридцять секунд, — сказав ідіотський голос. — Майте на увазі, що с-плюс-перехід призводить до смерті.
— Дякую, — відповів отець-капітан Фредеріко де Сойя. Серце в нього так гупало, що аж відлунювало у вухах. Прилади замиготіли вогниками. Тут нічого не потребувало людських рук, тож де Сойя проігнорував блимання.
— П'ятнадцять секунд, — повідомив корабель. — Можливо, зараз ви хочете помолитися?!
— Пішов нахуй, — прогарчав де Сойя. Він молився з тієї хвилини, як розстався з кур'єром. Тепер він додав ще останню молитву, попросивши прощення за цю лайку.
— П'ять секунд, — пролунав голос. — На цьому зв'язок припиняється. Хай благословить вас Господь і пришвидшить ваше воскресіння.
— Амінь, — сказав отець-капітан де Сойя. Він заплющив очі, і прискорення почалось.
8
У місті-руїні Ендіміон вечоріло. Зі свого зручного місця у вежі, де я щойно прокинувся, хоча здавалося, що минуло вже чимало часу — такий безкінечний видався день, — я спостерігав, як тьмянішає і зникає світло. А. Беттік привів мене назад, супроводивши до кімнати, де на ліжку вже чекав елегантний у своїй простоті вечірній одяг: бавовняні штани кольору бронзи, що затягувалися під колінами, біла лляна сорочка з широкими збірчастими рукавами, чорна шкіряна камізелька, чорні панчохи, черевики з чорної м'якої шкіри, а ще золотий браслет. Андроїд показав туалет і ванну кімнату поверхом нижче. На дверях висів білий грубий халат, призначений для мене. Я подякував андроїдові, викупався у ванні, висушив волосся, вбрався у вечірній костюм і, давши спокій золотому браслету, став чекати біля вікна, поки денне світло не стало золотим і поземним, а тіні не поповзли долу з пагорбів над університетом. Коли світло згасло настільки, що тіні зникли, а на сході понад верхівками гір виступили найяскравіші зірки із сузір'я Лебедя, А. Беттік з'явився знову.
— Уже час? — запитав я.
— Ще трохи зарано, сер, — відказав андроїд. — Раніше ви казали, що хотіли б зі мною поговорити.
— Так, звичайно, — відповів я й показав рукою на ліжко, єдиний предмет умеблювання в моїй кімнаті.
Блакитношкірий чоловік залишився стояти, де стояв, біля дверей.
— Мені зручно стояти, сер, — сказав він.
Я притулився плечем до віконної рами, склавши руки на грудях. Крізь вікно до кімнати линуло прохолодне повітря. Воно пахло челмою.
— Тобі не потрібно звертатися до мене «сер», — зауважив я. — Можеш звати мене Рол, — тут я завагався, але продовжив: — Якщо тільки тебе не запрограмовано звертатися до... гм... — тут я збирався сказати «людських істот», але не хотів, аби це виглядало так, наче я вважаю, що А. Беттік — не людина, тому закінчив, запинаючись: — до інших... у такий спосіб.
38
Штінт, штучний інтелект