— І повернуся на ньому сюди?
Дівчинка похитала головою.
— На це пішли би сторіччя. Ми домовимось зустрітися десь у колишній Мережі.
Я потер неголену щоку.
— Ще щось? Ще кілька невеличких десятирічних одіссей, аби я тут не знудився?
— Ще тільки подорож у загумінкові світи, аби зустрітися з Вигнанцями, — сказала вона. — Але туди ми помандруємо разом.
— От і добре, — мовив я. — Сподіваюся, це всі пригоди, що заплановані для нас? Знаєш, я вже не такий молодий, як колись.
Я хотів обернути все на жарт, проте Енея дивилися на мене серйозно. Наче в душу мені заглядала.
— Ні, Роле, — відказала вона. — Це тільки початок.
Загудів і ввімкнувся комлоґ.
— Що сталося? — спитав я, перелякавшись, чи, бува, нічого не трапилось із А. Беттіком.
— Я щойно отримав координати, каналом загального зв'язку, — повідомив комлоґ... чи корабель. Голос у нього був здивований.
— Ще якесь аудіо- чи відеоповідомлення? — запитав я.
— Ні, тільки координати й оптимальні крейсерські висоти. Маршрут польоту.
— Польоту куди? — знову запитав я.
— Точка на цьому континенті, приблизно за три тисячі кілометрів звідси на південний захід, — відповів корабель.
Я глянув на Енею. Вона похитала головою.
— Жодних ідей? — поцікавився я.
— Є одна. Але я не впевнена. Хай це буде сюрприз для нас.
Її маленька ручка все ще була у моїй руці. Так ми і пішли до катера, що чекав на нас: тримаючись за руки і ступаючи килимом із жовтого листя, ми крокували назустріч сонцю.
59
Я вже казав вам, що марно ви це читаєте. А треба було сказати, що марно я це пишу.
Безкінечну вервечку цих днів і ночей я заповнював спогадами про Енею, про Енею-дитину, мережачи від краю і до краю мікровеленові аркуші. Я й словом не прохопився про Енею-месію, яку ви знаєте і яку, можливо, всує боготворите. Але я мережив ці аркуші не для вас, як, утім, і не для себе. Я оживив Енею-дитину у своїх спогадах тому, що хотів, аби ожила Енея-жінка — ожила всупереч логіці, всупереч історії, всупереч безнадії.
Щоранку чи, правильніше сказати, щоразу, коли автоматично вмикається світло, я прокидаюся в котячій коробці Шредінґера, площею три на шість метрів, і з подивом виявляю, що я ще живий, що вночі я так і не розчув у повітрі моєї камери гіркотного запаху мигдалю.
Щоранку я переборюю відчай і жах тим, що записую ці спогади на своєму планшеті, аби потім перенести їх на мікровеленові аркуші, а ті, вже списані, один по одному влягаються стосиком. На жаль, рециркулятор у цьому моєму крихітному світку малопотужний: більше дюжини аркушів нараз не може видати. Тож списуючи чергову порцію аркушів, я мушу згодовувати перші з них рециркулятору, щоб отримати натомість нові, чисті й свіжі, а відтак продовжувати переносити свої спогади. Це наче змія, що заковтує власний хвіст. Це божевілля. Чи квінтесенція здорового глузду.
Можливо, чіп у текстовому планшеті зберігає в пам'яті все написане мною, тож збереже і те, що я напишу наступними днями, скільки їх там ще судила мені доля. Але, сказати по правді, мене це не обходить. Усі мої думки крутяться навколо дюжини мікровеленових аркушів, незаймано чистих вранці й густо змережаних ввечері тонким і дрібненьким письмом.
На цих аркушах оживає Енея.
Минулої ночі, коли світло в цій котячій коробці Шредінґера згасло і від Всесвіту мене відгороджувала хіба що статично-динамічна оболонка із застиглої енергії, у якій вистачило місця і для пробірки з ціанідом, і для цокотливого таймера, і для лічильника радіації, — отже, минулої ночі я почув, як Енея окликає мене на ім'я. Я підхопився на ліжку й сидів так у цілковитій темряві, надто збентежений, надто сповнений божевільної мрії, щоб скомандувати світильникам ввімкнутися, певний, що це мені наснилося, наче я відчув дотик її пальців до моєї щоки. Це були її пальці. Я знав їх ще відтоді, коли вона була дитиною. Я цілував їх, коли вона стала дорослою. Я торкнувся їх губами, коли прощався з нею тієї ночі.
Її пальці ковзнули моєю щокою. На обличчі я відчув її подих, ніжний, знайомий; її теплі вуста дотулилися до кутиків моїх губ.
— Ми підемо звідси, Роле, любий, — сказала вона пошепки у темряві, — не зараз, а коли завершиш розповідати нашу історію. Тоді, коли ти все пригадаєш і все зрозумієш.
Я простягнув до неї руки, але її тепло вже віддалялося. Коли лампи засвітилися, мій яйцеподібний світ був порожній.
До звичної години підйому я вимірював кроками свою коробку. Упродовж цих днів чи місяців я найбільше боявся не померти — Енея навчила мене правильно дивитися на смерть, — а збожеволіти. Збожеволівши, я втратив би глузд, спогади... й Енею.
Раптом я побачив таке, що змусило мене зупинитись. Планшет був увімкнений. А стилус лежав не на своєму звичному місці, а був запханий під кришку. Саме так залишала ручку Енея у своєму щоденнику під час наших космічних мандрівок. Тремтячими пальцями я відправив на рециркуляцію своє вчорашнє писання й активував принтер.
Із принтера випала одна-однісінька сторінка, густо списана від руки. Це був почерк Енеї, я добре знав її руку.
Це все змінює для мене. Або я дійсно збожеволів, і тоді нічого вже не має значення, або я врятований. Для справжнього життя.
Я перечитую ці рядки, які читаєте і ви, сподіваючись, що це не марення, з надією на спасіння — ні, не душі, а власної особистості. Та спасіння можливе для мене тільки тоді, коли ми знову будемо разом — і духовно, і тілесно — з тією, котру я згадую кожної миті, а люблю, як не любив нікого у світі.
Ось заради чого це варто читати.
60
Роле, хай це буде постскриптум до тих спогадів, які ти написав дотепер, а я прочитала сьогодні вночі. Роки й роки пролягли між цією миттю і тими останніми трьома годинами нашої подорожі, коли ти, мій коханий Роле, і наш любий А. Беттік, котрий міцно спав, і я разом з вами летіли на спусковому катері у Талієсін-Вест[165], де на мене чекали довгі роки учнівства. Того дня я так хотіла розповісти тобі про все — про сни, у яких ми кохалися, кохалися так, що це кохання оспівуватимуть поети, про видіння майбутніх загроз, про нових друзів, яких ми набудемо, про старих друзів, яких ми втратимо, про непроминальні скорботи, що їх не минути, і про неймовірні перемоги, які ще треба здобути.
Та я нічого не розповіла.
Ти пам'ятаєш? Під час польоту ми дрімали. Яким дивним буває життя... минали наші останні години наодинці, добігав кінця чи не найособистіший етап наших із тобою стосунків, закінчувалось моє дитинство і починалось доросле життя, де ми з тобою мали бути на рівних, а ми ці останні хвилини просто проспали. Ще й на різних лежаках... Яким безжальним буває життя... як змушує непоправно губити найцінніші миті, відволікаючи нас на дрібниці!
Але тоді ми були надто втомленими. Останні дні видалися суворими.
Коли катер почав заходити на посадку над південно-західною пустелею, наближаючись до Талієсін-Веста і мого нового життя, я вирвала сторінку з пошарпаного щоденника — він дивом зберігся у воді та полум'ї, на відміну від мого одягу — і наспіх написала тобі кілька рядків. Ти спав. Ти припав щокою до вінілової спинки антигравітаційного крісла, а твоїм підборіддям солодко стікала цівка слини. Вій у тебе не залишилося, вони згоріли, так само як і волосся на маківці, утворивши голомозину, і ти мав би виглядати комічно — сплячий клоун, котрий сам цьому дивується. (Пізніше ми розмовляли про клоунів, пам'ятаєш, Роле? Під час нашої мандрівки до Вигнанців. Ти підлітком ходив дивитися на клоунів у цирку в Порт-Романсі, а я бачила клоунів у Джектауні під час щорічного свята на честь першопоселенців).
Ми не пошкодували для тебе протиопікової мазі, густо намастивши твої опіки на щоках, на скронях, навколо очей та над верхньою губою... Виглядало це точнісінько як грим клоуна: червоне та біле. Ти був прекрасний. Я кохала тебе вже тоді. Я кохала тебе й у минулому, і в майбутньому, і поза межами часу та простору.
165
Талієсін-Вест