Нашвидкуруч написавши цидулку, я запхала її у кишеню твоєї подертої та обгорілої сорочки і поцілувала тебе нечутно, відшукавши найменш обпечений куточок губ. Ти поворушився, але не прокинувся. Наступного дня ти нічого не сказав мені про ту цидулку — власне, ти ніколи так про неї і не згадав, — і я так і не дізналася, чи знайшов ти її, а чи вона випала у тебе з кишені, а може, ти викинув її, навіть не прочитавши, разом із сорочкою в Талієсіні.
Слова, що я написала тобі, належали моєму батькові. Він написав їх сторіччя тому. А потім він помер, народився знову, вже з модельованим у персоні кібрида, і помер знову — вже людиною. Проте сутність його продовжувала жити, блукаючи метапростором, а з часом він разом із Консулом залишив Гіперіон, перебуваючи в спіралях ДНК Штінта корабля. Що він сказав моїй мамі на прощання, ніхто, крім них, не знає, що б там не нашептала фантазія дядькові Мартіну, коли він створював свої «Пісні». Але слова, що він написав їй, збереглися: мама знайшла їх у своєму планшеті, прокинувшись наступного ранку, і вона зберегла факсимільну копію на все життя. Я знаю, бо малою прокрадалася до її кімнати в Джектауні й потайки читала на пожовклому веленовому аркуші ці рядки, написані квапливою рукою... я робила це часто, хоча б раз на тиждень, робила з того часу, як мені виповнилося два роки.
Це ті слова, які я подарувала тобі, поцілувавши тихенько, аби не потривожити, в останні хвилини останнього дня нашої першої подорожі, коханий мій Роле. Це ті слова, які я залишаю тобі сьогодні, але тепер мій поцілунок повинен тебе пробудити. Це ті слова, яких я чекатиму від тебе, коли ми побачимось знову, коли закінчиться наша попередня історія й почнеться наша остання подорож.
А тепер, Роле Ендіміон, поки не відбудеться на сторінках твоїх спогадів наша пристрасна, екстатична зустріч, я кажу тобі «До побачення!».
А поки що, коханий, бажаю тобі солодких снів.
166
Джон Кітс. Ендіміон, Пісня перша (A thing of beauty is a joy forever...), укр. переклад Б. Щавурського.