А. Беттік усміхнувся.
— Ні, сер. Мене взагалі не запрограмовано... як машину. Окрім деяких синтетичних протезів — наприклад, для збільшування сили чи протистояння радіації, — у мене немає штучних деталей. Мене просто навчили шанобливому ставленню, аби я міг виконувати свої обов'язки. Я можу звертатися до вас «пан-Ендіміоне», якщо вам так зручніше.
Я знизав плечима.
— Це не має значення. І вибач, що я так мало знаю про андроїдів.
Тонкі губи А. Беттіка знову ворухнулися в усмішці.
— Вам нема за що вибачатися, пан-Ендіміоне. Майже ніхто з людських істот, що живуть зараз, не бачив представників моєї раси.
Моєї раси. Цікаво.
— Розкажи мені про свою расу. Хіба біовиробництво андроїдів у Гегемонії не було незаконним?
— Це так, сер, — відповів він. Я звернув увагу, що андроїд стоїть по стійці «вільно», як на параді, і мимохідь подумав, чи не служив він колись у війську. — Біовиробництво андроїдів було заборонено на Старій Землі та в багатьох інших світах Гегемонії, навіть ще до Гіджри, але Річ Спільна дозволила виробити певну кількість андроїдів, щоб ми допомагали освоювати загумінкові світи. У ті дні Гіперіон був частиною Загумінку.
— Він і зараз є загумінковим світом, — зауважив я.
— Так, сер.
— Коли тебе було вироблено? У яких світах ти жив? Що ти там робив? — продовжив я. А перегодя додав: — Якщо тільки ти не проти розповісти.
— Аж ніяк не проти, пан-Ендіміоне, — відказав він дружелюбно. Андроїд вимовляв слова з якимось акцентом, мені незнайомим. Іншосвітним. Стародавнім. — Дата мого біовиробництва — двадцять шостий рік нової ери за гіперіонським календарем.
— Тобто тебе створили в двадцять п'ятому сторіччі. Шістсот дев'яносто чотири роки тому, — вирахував я.
А. Беттік мовчки кивнув.
— Отже, ти народився... з'явився... вже після знищення Старої Землі, — промовив я, звертаючись скоріш до себе, ніж до андроїда.
— Так, сер.
— А Гіперіон був першим місцем твого... е-е... призначення?
— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Перші п'ятдесят років мого існування я працював на Асквіті й служив Його Королівській Величності, королю Артуру Восьмому, суверенному володарю Вінздорського двору в екзилі, а також його кузену Руперту, Князеві Монако в екзилі. Коли Король Артур помер, він заповів мене своєму синові, Його Королівській Величності, королю Вільяму Двадцять Третьому.
— Сумному Королю Біллі, — сказав я.
— Так, сер.
— А на Гіперіон ти прибув тоді, коли Сумний Король Біллі втік від повстання Горація Ґленнона-Гайта?
— Так, — відповів А. Беттік. — Власне, мене разом із моїми братами-андроїдами відправили на Гіперіон заздалегідь, а його Величність та інші колоністи приєдналися до нас за двадцять два роки. Нас відіслали сюди, коли генерал Ґленнон-Гайт переміг у битві за Фомальгаут[39]. Його Величність вирішив, що буде розумно підготувати інше місце для королівств у екзилі.
— І з того часу ти перебуваєш на Гіперіоні, — констатував я. — Понад п'ятсот років на цій планеті.
— Так, пан-Ендіміоне.
— Ти безсмертний? — запитав я, розуміючи безглуздість цього питання, але бажаючи отримати відповідь.
— Ні, сер, — всміхнувся А. Беттік своєю усмішкою-шпариною. — Я можу померти в разі нещасного випадку, якщо заподіяна шкода буде надто серйозною і ремонт виявиться неможливим. Просто під час мого біовиготовлення в мої клітини та системи вбудували нанотехнологію постійної поульсенізації, тому я стійкий до старіння та хвороб.
— Це через поульсенізацію андроїди мають синю шкіру?
— Ні, сер, — відповів А. Беттік. — Ми маємо блакитний колір, бо коли нас створювали, жодна відома людська раса не мала такого кольору шкіри, а дизайнери вважали за потрібне зробити так, аби нас одразу ж можна було відрізнити від людей.
— Ти не вважаєш себе людиною? — запитав я.
— Ні, сер. Я вважаю себе андроїдом.
Я всміхнувся на власну дурість.
— Ти все ще виконуєш обов'язки прислужника, — сказав я. — А використовувати рабський труд андроїдів у Гегемонії заборонили століття тому.
А. Беттік мовчав.
— Ти не хочеш стати вільним? — спитав я нарешті. — Не залежати ні від кого й розпоряджатися собою?
А. Беттік наблизився до ліжка. Я подумав, що він хоче сісти, але він тільки згорнув і склав докупи одяг, який був на мені раніше.
— Пан-Ендіміоне, — промовив нарешті він, — мушу зауважити, що хоча закони Гегемонії і вмерли разом із нею, я вже кілька сотень років вважаю себе вільною та незалежною особою.
— Але ж ти разом з іншими працюєш тут на Мартіна Силена, і працюєш підпільно, — не погодився я.
— Так, сер, але це мій власний вибір. Мене сконструювали служити людям. Я роблю це добре. Мені подобається ця робота.
— Тобто ти залишився тут із власної волі, — вів я своєї.
А. Беттік кивнув, усміхнувшись кутиками вуст.
— Так, наскільки кожен із нас має власну волю.
Я зітхнув і відірвався від вікна. Надворі вже було геть темно. Схоже, наближався час вирушати на обід до старого поета.
— І ти залишишся тут і будеш доглядати за старим, поки він живий? — поцікавився я.
— Ні, сер. Якщо до мого бажання дослухаються.
Мені аж брови вгору полізли — такий я був вражений.
— Справді? І куди ж ти вирушиш, якщо до твого бажання дослухаються?
— Якщо ви погодитесь на місію, яку пропонує вам пан-Силен, — відповів блакитношкірий чоловік, — я хотів би вирушити разом із вами.
Коли мене провели нагору, я побачив, що горішній поверх із кімнати хворого трансформувався в їдальню. Ліжко з плинопіну зникло разом із медичними моніторами та пультами зв'язку. Замість стелі над нашими головами розкинулося відкрите небо. Я подивився вгору й натренованим оком колишнього пастуха знайшов сузір'я Лебедя та Близнючок. Перед кожним із вітражних вікон встановили жаровні на високих триногах, й вони додавали приміщенню і світла, і тепла. Середину кімнати замість пульта зв'язку зайняв триметрової довжини обідній стіл. Порцеляна, срібло та кришталь мерехтіли у відблисках свічок, що горіли у двох мудрованих підсвічниках. Стіл був накритий на двох, із кувертами на протилежних кінцях столу. За дальнім кінцем на високому стільці вже сидів Мартін Силен.
Старого поета було не впізнати. За ті години, що ми не бачилися, він, здавалося, скинув із себе сторіччя. Із мумії з пергаментною шкірою та запалими очницями він перетворився на звичайного старого за обіднім столом — ще й на голодного старого, судячи з блиску його очей. Підійшовши ближче, я помітив внутрішньовенні крапельниці й комп'ютерні дроти, що ховалися під столом, але в усіх інших аспектах ілюзія повернення у світ живих зі смертного одра була бездоганною.
Силен фиркнув зі сміху, побачивши вираз мого обличчя.
— Ти заскочив мене в найгірший із моїх днів, Роле Ендіміон, — проскрипів він. Його голос був все такий же по-старечому деренчливий, але значно енергійніший, аніж раніше. — Тоді я ще відходив від мого холодного сну, — він вказав на місце в протилежному кінці столу.
— Кріогенна фуга? — тупо запитав я, розгортаючи серветку та впускаючи її на коліна.
Востаннє я сидів за таким вишуканим столом багато років тому, коли, демобілізувавшись із Місцевої гвардії, відразу ж попрямував до найкращого ресторану в портовому місті Ґранд-Чако, що на півострові Південний Кіготь, де замовив найдорожче їдло, що було в меню, спустивши всю зарплатню за останній місяць. І воно було того варте.
— Звісно, довбана кріогенна фуга, — підтвердив старий поет. — А як ще, по-твоєму, я примудрився протягти всі ці десятиріччя? — він знову фиркнув. — Я вже не такий молодий, як був колись.
Я набрав повітря в легені й поцікавився:
— А можна мені запитати, якщо ви не проти, скільки вам років, сер?
39
Фомальгаут — найяскравіша зірка в сузір'ї Південної Риби та одна з найяскравіших зірок на нічному небі. Назва зірки означає «паща кита» в перекладі з арабської. Це зірка головної послідовності спектрального класу A3, розташована на відстані 25 світлових років (7,7 парсек) від Землі.