— То для тебе хрестоформа не є дивом, яке пропонується вірним завдяки чудотворному заступництву Католицької Церкви?
— Для мене хрестоформа — це паразит, — відповів я, сам здивувавшись нервозності свого тону.
— Можливо, ти побоюєшся втратити свою маскулінність? — проскрипів поет.
Андроїди занесли двох шоколадних лебедів, начинених трюфелями, і поставили перед нами. Я свого і не торкнувся. У «Піснях» пілігрим-священик Поль Дюре розповідає історію про те, як він знайшов загублене плем'я бікура і дізнався, яким чином вони проіснували багато віків завдяки симбіонту[42], хрестоформі, котру їм запропонував легендарний Ктир. Хрестоформа воскрешала їх майже так само, як це робить вона сьогодні, в епоху Пакса, лишень той священик повідав і про деякі побічні ефекти. Наприклад, непоправне ушкодження мозку після кількох воскресінь, а ще — зникнення всіх статевих органів і сексуального потягу. Бікура були розумово відсталими євнухами, всі як один.
— Ні. Я знаю, що Церкві вдалося вирішити цю проблему.
Силен усміхнувся, і це зробило його схожим на муміфікованого сатира.
— Якщо людина приймає причастя і якщо її воскресіння відбувається під егідою Церкви, — прохрипів він. — Інакше навіть коли хтось поцупить хрестоформу, на нього чекає доля племені бікура.
Я кивнув. Люди завжди прагнули поцупити безсмертя. Ще до того, як Пакс оточив і закрив плато Розкрилля, траплялися авантюристи, котрі займались контрабандою хрестоформ. Деякі крали симбіонти просто з церков. Але результат завжди був однаковий — ідіотизм і втрата сексуальності. Тільки Церква володіла секретом успішного воскресіння.
— До чого ви ведете? — спитав я.
— Хочу зрозуміти, чому пристати до Церкви та щорічно сплачувати десятину для тебе здається надто високою ціною, мій хлопчику. Мільярди людей зробили вибір на користь життя.
Я помовчав хвилину, а тоді пояснив:
— Мільярди можуть робити, що хочуть. Моє життя важливе для мене. І я бажаю залишити його... собі.
Навіть для мене в цих словах не було сенсу, але поет знову кивнув, наче ці пояснення його задовольнили. Він їв свого шоколадного лебедя, а я дивився на нього. Андроїди прибрали тарілки й налили нам кави.
— Добре, — сказав поет, — ти обдумав мою пропозицію?
Запитання було таке безглузде, що я ледь втримався, аби не розреготатись.
— Так, — вимовив я нарешті. — Я її обдумав.
— І?
— І у мене виникли деякі запитання.
Мартін Силен мовчки чекав.
— Навіщо це мені? — почав я. — Ви розписували, як важко мені буде повернутися до нормального життя тут, на Гіперіоні, через брак документів і таке інше, але ви знаєте, що я звик жити у диких місцях. Чорт забирай, мені буде набагато простіше заховатися серед боліт від патрулів Пакса, ніж швендятися космосом із вашою малою подружкою на буксирі. До того ж для Пакса я мертвий. Я можу пробратися додому, до своїх, і без проблем залишитися з ними.
Мартін Силен кивнув.
Помовчавши ще хвилину, я запитав:
— То заради чого я повинен хоча б роздумувати над цією маячнею?
— Бо ти хочеш бути героєм, Роле Ендіміон, — усміхнувся старий.
Я глузливо присвиснув і поклав руки на стіл. На тлі тонкої лляної скатертини мої пальці виглядали вузлуватими й незграбними.
— Ти хочеш бути героєм, — повторив він. — Хочеш бути одним із цих надзвичайних людських істот, котрі творять історію, а не просто дивляться, як вона, наче ріка повз камінь, протікає мимо нього.
— Не розумію, про що ви кажете!
Насправді я все розумів, але звідки йому настільки добре мене знати?!
— Я знаю тебе настільки добре, — сказав Мартін Силен, відповідаючи на мої думки, а не на мої останні слова.
Тут я змушений зізнатися, що навіть і на мить не подумав, що старий — телепат. По-перше, я не вірю в телепатію або, краще сказати, тоді не вірив; а по-друге, я більше дивувався особливостям людини, яка прожила майже тисячу років. Навіть якщо старий — псих, думав я, то цілком можливо, що він навчився читати з обличчя та помічати інші фізичні нюанси настільки, що цього вже й не відрізнити від телепатії.
А можливо, це була просто здогадка.
— Я не хочу бути героєм, — категорично заперечив я. — Я бачив, що стається з героями, коли нашу бригаду послали воювати з повстанцями на південному континенті.
— А... Урса, — пробурмотів він. — Південна полярна ведмедиця. Найбезглуздіша купа криги та грязюки на Гіперіоні. Пригадую якісь чутки про заворушення в тих краях.
Війна на Урсі тривала вісім гіперіонських років і забрала життя тисяч таких, як я. Життя хлопців, у яких вистачило дурості записатися в Місцеву гвардію, аби битися там. Може, старий поет і не такий кмітливий, як я собі уявив.
— Коли я кажу «герой», я не маю на увазі дурників, що кидаються на плазмові гранати, — знову заговорив він, облизуючи тонкі губи рухом, наче у ящірки. — Я маю на увазі того, чиї відвага та благі діяння стануть легендарними настільки, що його вшановуватимуть як божество. Я маю на увазі героя в літературному сенсі. Головного героя, котрий здатен на героїчні вчинки. Я маю на увазі героя, чиї помилки обернуться трагедією й призведуть до його загибелі, — тут він зробив паузу і подивився на мене очікувально, але я мовчки витримав його погляд. — Не припускаєшся трагічних помилок? — сказав він нарешті. — Чи не здатний на героїчні вчинки?
— Я не хочу бути героєм, — повторив я.
Старий нахилився над своєю кавою. Коли він підвів голову, очі його пустотливо блиснули.
— Де ти підстригаєш волосся, хлопче?
— Перепрошую?
Він знову облизав губи.
— Ти мене розчув. Волосся в тебе довге, але не розкуйовджене. Де ти його підстригаєш?
Я зітхнув і сказав:
— Іноді, коли я довго не вилажу з боліт, то стрижуся сам, проте коли буваю у Порт-Романсі, то відвідую перукарню на вулиці Дату.
— Еге ж, — пробурмотів Силен, відкинувшись на спинку свого високого стільця. — Знаю я цю вулицю. Це в Нічному районі. Радше навіть провулок, а не вулиця. Там ще був ринок просто неба, де продавали тхорів у позолочених клітках. Там були цирульники, котрі стригли клієнтів серед вулиці, а краща цирульня належала чоловікові на ймення Палані By. Він мав шістьох синів, і щоразу, коли підростав наступний, він додавав ще одне крісло, — поет звів на мене очі, і я вкотре подивувався непересічній індивідуальності цього старого. — Це було сто років тому, — пояснив він.
— Я стрижусь у By, — відізвався я. — Власником перукарні є Калакауа, праправнук того Палані By. Там і тепер шість крісел.
— Так, — сказав поет і кивнув, наче погоджуючись із власними думками. — На нашому любому Гіперіоні мало що змінюється. Чи не так, Роле Ендіміон?
— Ви гадаєте, суть полягає в цьому?
— Суть? — перепитав він і повернув руки долонями догори, наче показуючи, що він не ховає в них якоїсь лиховісної суті. — Я нічого не казав про суть. Ми просто розмовляємо собі, хлопче. Мене розважає думка про Історичні Постаті Світового Масштабу, думка — як не крути — про героїв майбутніх міфів, які платять, аби їх підстригли. До речі, я вже думав про це сотні років тому... дивна розбіжність між матеріалом, із якого робляться міфи, і матеріалом, із якого складається життя. Ти знаєш, що таке «дату»?
На такий поворот розмови я аж очима закліпав.
— Ні.
— Це вітер із Гібралтару. Він несе з собою неповторні пахощі. Дехто з художників та поетів, з-поміж тих, котрі заснували Порт-Романс, мабуть, думали, що там теж буде чудовий аромат від лісів челми та яз-дерева, якими поросли пагорби над болотами. Ти знаєш, що таке Гібралтар, хлопче?
— Ні.
— Це велика скеля на Землі, — проскрипів старий поет, знову вишкірившись. — І зверни увагу, що я не кажу «на Старій Землі».
Я звернув на це увагу.
— Земля є Земля, мій хлопчику. Я жив на ній до її зникнення, тому знаю, що кажу.
Від однієї думки про це у мене запаморочилося в голові.
— Я хочу, аби ти розшукав її, — промовив старий поет. Очі в нього аж світилися.
— Розшукав... її? — перепитав я. — Стару Землю? Я гадав, ви хочете, аби я втік із дівчиною... Енеєю.
42
симбіонт