Для отця-капітана де Сойї перебувати поряд із такими впливовими особами було не більш дивним чи приголомшливим, аніж бачити сонячне світло на фасаді собору, до огрому якого всі четверо наразі підіймалися широкими сходами. Усі розмови в натовпі завмерли, і вони у безгомінні пройшли крізь високу та широку браму, повз швейцарських гвардійців, убраних в однострої карнавальні і ратні водночас, і попрямували до центральної нави. Тут навіть мовчання мало своє відлуння, і де Сойя відчув, що його до сліз хвилюють краса величезного простору і непідвладних часу шедеврів мистецтва, які вони проминали, прямуючи до своїх місць на лавах: у першій каплиці праворуч[48] — «П'єта» Мікеланджело, далі — стародавня бронзова статуя Святого Петра Арнольфо ді Камбіо[49] — із правою, відполірованою до блиску і майже стертою цілунками впродовж багатьох віків стопою, — і нарешті яскраво освітлена спіднизу вражаюча статуя непорочної святої Юліани Фальконьєрі[50], створена П'єро Кампі в шістнадцятому сторіччі, більш ніж півтори тисячі років тому.
Отець-капітан де Сойя вже не приховував сліз, коли занурював пальці в кропильницю зі святою водою та хрестився і коли йшов услід за отцем Баджіо до їхньої лави з високою спинкою. Три чоловіки-священики та жінка, офіцер Пакса, схилили коліна в молитві у ту мить, коли під склепінням собору стихли останні кроки та покашлювання. Собор поринув майже у цілковиту темряву, і тільки точкові світильники вихоплювали з пітьми твори мистецтва та полискували золотом архітектурні деталі. Дивлячись крізь сльози на борозенчасті пілястри та барокові колони з темної бронзи, на які спирався позолочений, пишно прикрашений балдахін роботи Берніні над центральним вівтарем, на котрому тільки Папа міг служити Месу, де Сойя роздумував про той стан дива, в якому перебував усі двадцять чотири години, що минули з його воскресіння. Він іще відчував біль і плутанину в думках, так наче одужував від удару по голові, що змусив його знепритомніти. Біль був всеохоплюючий, куди страшніший, ніж будь-який головний біль, немовбито кожна клітинка його тіла запам'ятала наругу смерті і навіть зараз продовжувала протестувати проти неї, але поряд із цим він відчував присутність дива. Дивом була кожна дрібничка — смак бульйону, яким його нагодував отець Баджіо, клаптик світло-блакитного пацемського неба, що його вихопили очі крізь вікно будинку священика, безмежна людяність побачених сьогодні облич і почутих голосів. Хоча отець-капітан де Сойя і був за натурою вразливою людиною, востаннє він плакав іще за дитячих літ, у п'ять чи шість стандартних років. Але того дня він плакав... плакав, не криючись, не соромлячись. Ісус Христос подарував йому можливість жити вдруге, Господь Бог розділив із ним Таїнство Воскресіння, з ним, побожним військовим, котрий походив із бідної родини, із глухого світу, але от зажив такої шани. І кожна клітина в тілі де Сойї тепер, здавалося, пам'ятала диво воскресіння так само, як біль смерті. Радість переповнювала його.
Меса розпочалася. Сурми золотими лезами розітяли принишкле мовчання першими фразами «Ґлорії»[51]. До їхнього тріумфального співу приєдналися голоси хору, орган, набираючи сили, розкотисто загримів, відбиваючись від стін грандіозної споруди, і ось загорілися низки сліпучих вогнів, освітлюючи шлях Папі, котрий спільно зі своїм почетом простував служити Месу.
Де Сойя був, перш за все, вражений тим, як молодо виглядає Його Святість: Папа Юлій Чотирнадцятий виглядав десь так літ на шістдесят чи трохи більше, незважаючи на те, що очолював Церкву ось уже понад 250 років, і його зверхництво переривалося тільки на час власних смертей і воскресінь для восьми інтронізацій. Уперше він став Папою, прийнявши ім'я Юлія Шостого, після восьмирічного перебування на престолі антипапи Тейяра і знову називався Юлієм при кожному наступному втіленні. Спостерігаючи, як Папа відправляє Месу, капітан Пакса пригадував, як той прийшов на престол, пригадував й офіційну версію Церкви, і відповідний сюжет із «Пісень», що їх читав кожний грамотний підліток, навіть якщо ризикував погубити свою душу.
Обидві версії сходилися в тому, що Папа Юлій був до свого першого воскресіння юнаком на ймення Лінар Гойт, який став священиком, йдучи стопами Поля Дюре, харизматичного єзуїтського богослова й археолога. Дюре був послідовником вчення Св. Тейяра про закладений у людстві потенціал, що дозволяє тому еволюціонувати до божественного рівня[52], а після Падіння він навіть виголосив із кафедри святого Петра, що кожна людина може стати Богом. Саме цю єресь отець Лінар Гойт невтомно викорінював після свого першого воскресіння, уже будучи Папою Юлієм Шостим.
Згідно з обома версіями — і тією, яку закарбовано в історії Церкви, і тією, яка переповідається в крамольних «Піснях», — саме отець Дюре під час свого вислання в необжиті райони Гіперіона відкрив симбіонтичний організм, згодом названий хрестоформою. Далі версії розбігаються, аж до своєї цілковитої протилежності. Якщо вірити поемі, Дюре отримав хрестоформу від нелюдської істоти на ім'я Ктир. Церква ж учить, що Ктир, який не міг бути ніким іншим, як утіленням Сатани, не мав жодного стосунку до відкриття хрестоформи, хоча пізніше спокушав і отця Дюре, й отця Гойта. Історія Церкви стверджує, що тільки Дюре не встояв перед облудою цього чудовиська. Натомість «Пісні», змішуючи язичницькі міфи та сфальшовану історію, як це й узагалі властиво для такого жанру, розповідають, нібито Дюре сам розіп'яв себе на хресті у вогняних лісах плато Розкрилля, і розіп'яв, тільки щоб хрестоформа не потрапила до Церкви. Поет-язичник Мартін Силен стверджує, що він вчинив так для того, аби врятувати Церкву від підміни істинної віри паразитом-хрестоформою. Згідно з історією Церкви, а саме її де Сойя вважав правдивою, Дюре розіп'яв себе, аби покінчити з болем, який завдавав йому симбіонт, а після укладення союзу з демоном Ктирем — ще й перешкодити Церкві відновити свою велич завдяки відкриттю Таїнства Воскресіння, позаяк після відлучення за фальшування археологічних записів він вважав Церкву своїм ворогом.
Обидві історії розповідають, що отець Лінар Гойт вирушив на Гіперіон, аби розшукати свого друга та колишнього наставника. Богохульні «Пісні» стверджують також, начебто Гойт прийняв хрестоформу Дюре на додаток до власної, але в останні дні напередодні Падіння повернувся на Гіперіон благати жахливого Ктиря звільнити від цього тягаря. Церква вказує на хибність таких тверджень, пояснюючи, що героїчне повернення отця Гойта мало на меті оточити демона у його власному лігві.
Як би не інтерпретували фактів, вони беззаперечно свідчать, що Гойт помер під час свого останнього паломництва на Гіперіон, Дюре зазнав воскресіння, несучи на собі як хрестоформу отця Гойта, так і свою, після чого, скориставшись хаосом, що запанував під час Падіння, став першим антипапою в сучасній історії. Дев'ять стандартних років, коли панувала єресь Дюре-Тейяра, стали для Церкви періодом занепаду, але після смерті лжепапи внаслідок нещасного випадку з їхнього спільного тіла постав воскреслий Лінар Гойт. Це призвело до тріумфу Юлія Шостого, якому відкрилася священна природа того, що Дюре йменував паразитом, а через одкровення від Господа, яке й понині є доступним лише для найбільших умів Церкви, він зрозумів, як скористатися з воскресіння для процвітання Церкви, для перетворення її із незначної секти на офіційне віровизнання людства.
Отець-капітан де Сойя побачив, як Папа — худорлявий, блідий чоловічок — високо підняв над вівтарем Святі дари, і відчув, як спиною пробіг холодний дрож чистого благоговіння.
48
49
Арнольфо ді Камбіо
50
Юліана Фальконьєрі (1270-1341) — італійська монахиня, засновниця жіночого чернечого ордена терціаріїв-сервітів. Канонізована папою Климентом XII. Автор статуї — П'єтро Паоло Кампі (1668-1764), італійський скульптор бароко.
51
«Глорія»
52
тут мається на увазі П'єр Тейяр де Шарден (див. примітку до епіграфа). Створив власне філософське вчення, в якому своєрідно інтерпретується віровчення християнське, так званий «тейярдизм». Суть вчення розкривається в подальших розділах.