Отець Баджіо пояснив йому, що безмежне відчуття новизни та дива, яке є післядією Святого Воскресіння, до певної міри згасне впродовж наступних днів і тижнів, але найголовніше відчуття — відчуття блаженства жити — не зникне до кінця ніколи, а тільки посилюватиметься з кожним новим народженням у Христі. Тепер де Сойя розумів, чому Церква вважає самогубство одним із головних смертних гріхів: відчуття світла й тепла від наближеності до Бога настільки зростає після того, як людина скуштує попіл смерті, що воскресіння завиграшки могло б стати непереборним наркотиком, якби за самогубство не карали так суворо.
Усе ще відчуваючи біль смерті та нового народження, із запамороченою головою та розбурханими почуттями отець-капітан де Сойя спостерігав, як папська Меса наближається до своєї кульмінації — до Причастя. Тепер у соборі Святого Петра знову лунали ті ж величні звуки «Глорії», що й на початку Меси. І від думки, що зараз він зажиє Тіла Христового та причаститься Його Крові, переісточення яких здійснив сам Папа, воїн заплакав, наче мала дитина.
Після Меси отець-капітан де Сойя крокував разом зі своїми новими друзями серед довгих вечірніх тіней Ватиканських садів[53]. Віяв прохолодний вітерець, небосхил над базилікою Святого Петра набув кольору померхлої порцеляни.
— Федеріко, — звернувся до де Сойї отець Баджіо, — ця зустріч, куди нас запросили, дуже важлива. Чи достатньо ясний твій розум, аби збагнути все, про що йтиметься?
— Так, — відповів де Сойя. — Мій розум цілком ясний.
Монсеньйор Лукас Одді торкнувся плеча молодого офіцера Пакса.
— Федеріко, сину мій, ти впевнений? Ми можемо зачекати ще день, якщо треба.
Де Сойя похитав головою.
У нього голова йшла обертом від краси й урочистості Меси, на якій він щойно був присутній, на язику він ще відчував смак Святих дарів — смак досконалості, він чув, що саме в цю мить до нього звертається Христос, але думки його були ясні.
— Я готовий, — сказав він.
Капітан By безмовною тінню ступала вслід за Одді.
— Дуже добре, — промовив Монсеньйор і кивнув отцеві Баджіо.— Ваші послуги нам більше не знадобляться, отче. Дякую.
Баджіо схилив голову, легенько вклонився й полишив їх без жодного слова. Ясним розумом де Сойя усвідомив, що він більше ніколи не побачить цього добросердого капелана, котрий допоміг йому воскреснути, і хвиля чистої любові знову накрила його, принісши із собою сльози. Він був вдячний темряві, що ховає ці сльози, і водночас розумів, що має опанувати себе перед зустріччю. Цікаво, де відбуватиметься ця важлива нарада — у легендарних апартаментах Борджіа? у Сикстинській капелі?[54] у Ватиканській канцелярії Святого Престолу? а можливо, у представництві Пакса, що розташувалось у споруді, яку колись називали вежею Борджіа?
Монсеньйор Лукас Одді зупинився чи не в найдальшому кутку саду і помахом руки запросив своїх супутників наблизитися до кам'яної лави, де на них чекала ще одна людина. Отець-капітан де Сойя зрозумів, що ця людина, котра сидить на лаві, — кардинал Лурдусамі, і нарада відбудеться тут, серед садів, що дихають пахощами квітів. Священик опустився на коліно перед Монсеньйором і поцілував перстень на його простягнутій руці.
— Встаньте, — проказав кардинал.
Голос цього опасистого чоловіка, з округлим обличчям і важкими щелепами, низький і глибокий, звучав для де Сойї наче голос самого Бога.
— Сідайте, — промовив кардинал.
Де Сойя сів на кам'яну лаву, а його супутники залишились стояти. У тіняві, ліворуч від кардинала, сидів іще хтось. У сутінках де Сойя міг роздивитися тільки однострій Братства, але не знаки розрізнення. Іще далі ліворуч, у глибоких померках альтанки, він заледве розрізняв постаті ще кількох людей — принаймні одна людина сиділа, а кілька стояло.
— Отче де Сойя, — заговорив Симон Авґустино кардинал Лурдусамі, кивнувши в бік чоловіка, котрий умостився ліворуч від нього, — дозвольте мені відрекомендувати адмірала флоту Вільяма Лі Марусина.
Де Сойя миттєво зірвався на рівні ноги й завмер по стійці «струнко».
— Даруйте, адмірале, — спромігся він видушити із себе крізь стиснуті щелепи. — Я не впізнав вас, сер.
— Вільно, — промовив Марусин. — Сідайте, капітане.
Де Сойя знову опустився на лаву, але тепер сидів напружено, бо усвідомлення того, в якому товаристві він перебуває, наче гарячими сонячними променями пропікало той приємний серпанок, що огортав його після воскресіння.
— Ми дуже задоволені вами, капітане, — сказав адмірал Марусин.
— Дякую, сер, — пробурмотів капітан, знову вдивляючись у темряву. Без сумніву, там були ще інші, котрі спостерігали з альтанки.
— Ми також, — загримів кардинал Лурдусамі. — Ось чому ми обрали саме вас для цієї місії.
— Місії, Ваша Превелебносте? — перепитав де Сойя.
У нього паморочилося в голові від напруження та хвилювання.
— Ви, як завжди, служитимете і Паксу, і Церкві, — сказав адмірал, нахилившись ближче в слабкому світлі. На Пацемі нема Місяця, але зоряне світло тут надзвичайно яскраве, та й очі де Сойї вже встигли адаптуватися до темряви. Десь ударили в малий дзвін, ще і ще, скликаючи ченців до вечірні. Удалині в бляклому світлі, що йшло від будинків Ватикану, купалося шатро собору Святого Петра.
— І як завжди, доповідатимете й Церкві, і військовому командуванню, — підхопив кардинал, після чого зупинився й поглянув на адмірала.
— У чому полягає моя місія, Ваша Превелебносте? Адмірале? — запитав де Сойя, не знаючи, до кого зі своїх співрозмовників він повинен звертатися. Марусин був його безпосереднім начальником, але Командування Пакса зазвичай виконує розпорядження Церкви.
На його запитання не відповів жоден із двох чоловіків. Проте Марусин зробив знак капітану Маргет By, яка стояла трохи далі, біля живоплоту. Вона швидко ступнула наперед і передала де Сойї голокуб.
— Відкрийте його, — наказав адмірал Марусин.
Де Сойя доторкнувся до дна малого керамічного кубика. Над його поверхнею проступило туманне зображення дівчинки. Де Сойя покрутив кубик, зауваживши темне волосся дівчинки, великі очі та погляд, у якому відчувалася неабияка сила. Голова та шия незнайомки яскраво світилися крізь темряву Садів Ватикану. Отець де Сойя подивився вгору й побачив відблиск від голографічного зображення в очах кардинала й адмірала.
— Її звуть... утім, ми не впевнені, як її звуть зараз, — сказав кардинал. — Скільки їй років, як ви гадаєте, отче?
Де Сойя знову подивився на зображення, прикинув вік і перерахував роки у стандартні.
— Можливо, дванадцять? — висловив він своє припущення. Відколи він став дорослим, йому рідко доводилось мати справу з дітлахами. — Чи одинадцять. Стандартних.
Кардинал Лурдусамі кивнув.
— Їй було одинадцять стандартних років, на Гіперіоні, коли вона зникла понад двісті шістдесят стандартні роки тому, отче.
Де Сойя знову подивився на голографічне зображення. Тобто цієї дівчинки, мабуть, уже нема серед живих. Він не міг пригадати, чи двісті сімдесят сім років тому Пакс уже розповсюдив Таїнство Воскресіння на Гіперіон. У будь-якому разі вона виросла і пройшла крізь воскресіння. Він не розумів, навіщо йому показують голографічне зображення якоїсь особи в дитячому віці, та ще й застаріле на сотні літ. Він чекав на роз'яснення.
— Ця дитина — донька жінки на ім'я Брон Ламія, — сказав адмірал Марусин. — Це ім'я про щось вам говорить, отче?
Так, про щось воно говорило, але де Сойя не відразу пригадав, про що саме. А тоді в його пам'яті зринули рядки із «Пісень», а вже потім він пригадав й історію жінки-пілігрима з цієї поеми.
— Так, — відповів він, — я пригадую це ім'я. Вона була серед тих, хто здійснив останню прощу перед Падінням, разом із Його Святістю.
Кардинал Лурдусамі нахилився ближче й склав на колінах кремезні руки. Там, де світло від голограми падало на його мантію, вона багряніла яскравіше.
— Брон Ламія мала сексуальний зв'язок із потворою, — пробасив він. — Із кібридом. Із клонованою реконструкцією людини, чий розум є штучним інтелектом, що перебуває в ТехноКорді. Ви пам'ятаєте цю історію і заборонену поему?
53
Ватиканські сади
54
Апартаменти Борджіа