— Так, сер, — відповів де Сойя. «Автоматична система воскресіння? — подумав він. — Виходить, Таїнство Воскресіння довірять машині?»
Кардинал Лурдусамі знову поплескав його по плечі.
— Прикро застосовувати автоматику, сину мій. Але цей корабель може доправити тебе до місць, де нема ні Пакса, ні Церкви. Ми не можемо відмовити тобі у воскресінні тільки через те, що ти перебуватимеш поза межами досяжності для служителів Божих. Знай, сину мій, що Його Святість особисто благословив устаткування для воскресіння і наділив його тією ж священною силою, яку може запропонувати воскрешувальна Меса.
— Дякую, Ваша Превелебносте, — невпевнено пробурмотів де Сойя. — Але мені не все зрозуміло... поза межами досяжності Церкви? Але ж ви сказали, що я маю вирушити на Гіперіон. Я ніколи там не бував, але гадав, що цей світ входить до...
— Він належить Паксу, — перебив його адмірал. — Однак якщо вам не вдасться схопити... — він затнувся і продовжив: — Якщо вам, рятуючи дитину, доведеться через непередбачувані обставини переслідувати її в інших світах, інших системах... у такому разі, як ми вважаємо, корабель з автоматичними яслами для вас буде найкращим варіантом.
Де Сойя схилив голову на знак того, що він підкоряється наказу, а також аби приховати свою розгубленість.
— Проте ми розраховуємо, що ви знайдете дитину на Гіперіоні, — зауважив адмірал Марусин. — Після прибуття на цю планету ви повинні назватись і показати папський монідиск командувачеві наземними силами Барнес-Авне. На Гіперіон уже перекинуто бригаду швейцарських гвардійців, і командувач передасть їх у ваше розпорядження.
Де Сойя не вірив власним вухам. Командувати бригадою швейцарських гвардійців? Але ж він — капітан космічного факельника! Він не відрізнить піхотного марш-маневру від кавалерійської атаки!
Адмірал Марусин усміхнувся:
— Ми розуміємо, що це трохи виходить за межі ваших звичних обов'язків, але впевнені, що статус командувача буде необхідним. За командувачем Барнес-Авне зберігається командування поточними справами, але вона має виконувати всі ваші накази щодо спасіння цієї дитини.
Де Сойя прокашлявся:
— А що буде з... Ви кажете, що її ім'я нам невідомо? ...Я маю на увазі, з дівчинкою.
— До свого зникнення, — рявкнув кардинал Лурдусамі, — вона називала себе Енеєю. Щодо того, що з нею станеться... я знову ж таки запевняю тебе, мій сину, що наша мета полягає в тому, аби не дати їй інфікувати в Паксі Тіло Христове вірусом, який вона несе, але... ми зробимо це так, щоб їй не зашкодити. Тобто наша місія... ваша місія, капітане, — врятувати безсмертну душу цієї дитини. Його Святість особисто подбає про це.
Щось у тоні кардинала підказало де Сойї, що нараду закінчено. Отець-капітан звівся, і в нього знову запаморочилась голова — наслідки воскресіння. А не мине й доби, як йому знову доведеться вмирати! І хоч відчуття щастя ще продовжувало жити в ньому, йому захотілося плакати.
Адмірал теж підвівся.
— Отче-капітане де Сойя, ваше переведення по службі буде дійсним, доки ви не доправите дівчинки сюди, до Ватикану, і не передасте мені.
— Ми певні, що це справа кількох тижнів, не більше, — прогримів кардинал Лурдусамі, залишаючись сидіти.
— Це велика й надзвичайна відповідальність, — вів далі адмірал. — Вам знадобиться вся ваша віра та всі ваші здібності, аби виконати однозначний наказ Його Святості й доправити цю дівчинку неушкодженою до Ватикану, доки руйнівний вірус зради, якого заклали в неї, не поширився серед братів і сестер. Ми знаємо, що ви нас не підведете, отче-капітане де Сойя.
— Дякую, сер, — відказав де Сойя, знову подумавши: «Чому я?!». Він став на коліно, аби поцілувати кардинальський перстень, а коли підвівся, то побачив, що адмірал віддалився у темряву, де виднілися непорушні постаті ще якихось людей.
У супроводі монсеньйора Лукаса Одді та капітана Пакса Маргет By, котрі на подобу охорони встали праворуч і ліворуч від де Сойї, отець-капітан розвернувся, щоб іти до виходу із саду. Розум його нетямився, серце калатало від бажання виконати завдання і водночас від усвідомлення неймовірної відповідальності. Отець-капітан де Сойя озирнувся востаннє. Блакитний плазмовий шлейф спускового апарата, що саме злітав, осяяв шатро собору Святого Петра, дахи Ватикану і сад. На якусь мить постаті, що губилися в темряві під аркою альтанки, в яскравому блакитному сяйві унаявнилися. Де Сойя помітив адмірала Марусина, котрий стояв спиною до нього, двох швейцарських гвардійців із бойовою зброєю, що стояли, виструнчившись. Але не вони, а людина, котра сиділа, прикувала до себе очі де Сойї, аби залишитись у його думках і сновидіннях на довгі роки.
На садовій лаві, на коротку мить вихоплений із темряви блакитною загравою, сидів Його Святість Папа Юлій Чотирнадцятий, Святий Отець понад шестисот мільярдів вірян Католицької церкви, а фактично й ще чотирьох мільярдів душ, розкиданих по територіях, підвладних Паксу, сидів і не відводив своїх проникливих і скорботних очей від де Сойї. Сидів чоловік, котрий щойно відправив Федеріко де Сойю в доленосну подорож.
10
Наступного ранку після нашого бенкету ми знову перебували в космічному кораблі. Тобто в кораблі були андроїд А. Беттік і я, цього разу потрапивши сюди зручним шляхом-тунелем, що поєднував обидві вежі. Мартін Силен був присутній у вигляді голограми. Це було дивне голографічне зображення, оскільки старий поет забажав, аби трансмітер бортового комп'ютера відтворив його в молодшій версії — хоч і стародавнім сатиром, але таким, котрий іще тримається на власних ногах і має волосся на гостровухій голові. Я дивився на поета, який пишався у бордовому плащі з каптуром, блузі з пишними рукавами та штанах-бриджах, і думав, що він мав бути неабияким франтом, коли такий одяг був у моді. Мабуть, я бачив перед собою Мартіна Силена, яким триста років тому він повернувся на Гіперіон прочанином.
— Ти так і витріщатимешся на мене, наче довбаний рагуль, — звернулося до мене голографічне зображення, — чи, може, ми все ж таки закінчимо цю срану екскурсію, аби просунутися з нашою справою?
Старий або страждав від похмілля, перебравши минулого вечора вина, або настільки відновив своє здоров'я, що перебував у ще войовничішому настрої, ніж зазвичай.
— Показуйте дорогу, — сказав я.
Просто з тунелю ми перебралися у ліфт і піднялися до нижнього повітряного шлюзу. А. Беттік разом із голограмою поета провели мене всіма рівнями — знизу й догори: машинний відсік, вщерть забитий хитромудрим приладдям і плутаниною патрубків та кабелів; потім відсік холодного сну на чотири кріогенні койки для стану фуги (я помітив, що однієї койки бракувало, бо Мартін Силен витяг її звідси, пристосувавши для власних потреб); ще вище — центральний коридор, де я вже побував учора, із псевдодерев'яними стінами, що приховували безліч шафок, у яких зберігалися скафандри, всюдиходи, летючі велосипеди й навіть деяка архаїчна зброя. На наступному поверсі ми потрапили до вітальні зі «стейнвеєм» і голографічною нішею. Звідти гвинтовими сходами піднялися у приміщення, яке А. Беттік назвав «навігаційною рубкою» — дійсно, тут був закапелок із якимись електронними навігаційними приладами, але мені це приміщення здалось більш схожим на бібліотеку: ряди книжкових полиць зі справжніми, друкованими, книжками, кілька шезлонгів і кушеток біля вікон, прорізаних в обшивці корабля. Нарешті сходи привели нас на саму верхівку. Тут я побачив звичайну спальню — круглу кімнату з ліжком у центрі.
— Консул полюбляв споглядати звідси на краєвиди, слухаючи музику, — пояснив Мартін Силен. — Гей, кораблю?
Арочні перебірки, що оточували круглу кімнату, випрозоріли, так само як і ніс корабля над нашими головами. Ми бачили навколо тільки темне каміння внутрішньої поверхні вежі, але згори, крізь дірчастий дах елеватора, сіялося м'яке світло. Раптом кімнату заповнила неголосна музика. Старовинна фортепіанна п'єса торкалась душі.