— Усе це добре, — сказав я. — Якщо це правда. Але я все одно не бачу, яким чином доправити дівчинку на корабель чи злетіти з Гіперіона з отією форою в п'ятнадцять хвилин. Факельники ведуть те, що зветься БОП — бойове орбітальне патрулювання. Один із них, а може, й не один, постійно висить над Еквусом, контролюючи кожен кубічний метр простору від відстані в сотню світлових хвилин і аж до верхніх шарів атмосфери. Нижче, десь кілометрів за тридцять від поверхні, контролювання переходить до бойового повітряного патруля, можливо, його здійснюють імпульсні винищувачі класу Скорпіон, які за потреби можуть виходити на орбіту. Ані космічний, ані повітряний патрулі, побачивши будь-який космічний корабель на своїх екранах, не дадуть йому протриматися навіть п'ятнадцяти секунд, не кажучи вже про п'ятнадцять хвилин, — я подивився на помолоділе обличчя старигана. — Якщо ви тільки не приховуєте чогось від мене. Кораблю? Може, Вигнанці обладнали тебе якоюсь технологією для фіґлів-міґлів? Екран-невидимка чи щось таке?
— Ні, наскільки мені відомо, — відказав корабель, а через секунду додав: — Це ж неможливо, хіба не так?
Я проігнорував репліку корабля й звернувся до Мартіна Силена:
— Послухайте, я справді хотів би допомогти вам витягти звідти дівчинку...
— Енею, — перебив старий.
— Я хотів би забрати Енею від тих хлопців, але якщо вона така важлива для Пакса, як ви кажете... тобто три тисячі швейцарських гвардійців, Боже милосердний!.. у нас нема жодного шансу наблизитись до Долини Гробниць часу ближче ніж на півтисячі кілометрів, хай і з цим розумником-кораблем.
Навіть попри голографічне викривлення я побачив сумнів в очах Силена, тому продовжив:
— Я кажу серйозно. Навіть якщо б не було цього прикриття з космосу, не було б факельників, винищувачів і бортових радарів, залишається швейцарська гвардія. Тобто... — я усвідомив, що під час свого монологу стискаю кулаки, — ...ці хлопці — це вбивча сила. Вони навчені працювати командами з п'яти осіб, і кожна команда може збити такий корабель, як оцей.
Брови сатира вигнулися, виказуючи здивування. Чи сумнів.
— Послухайте, — знову сказав я. — Кораблю?
— Так, пан-Ендіміоне?
— Ти маєш захисні екрани?
— Ні, пан-Ендіміоне. У мене є стримувальні поля, посилені Вигнанцями, але вони тільки для пасажирів.
Я не знав, що воно таке — «стримувальні поля, посилені Вигнанцями», — однак не здавався:
— Вони можуть зупинити торпеду чи ланцетний промінь із типового факельника?
— Ні, — заперечив корабель.
— Ти можеш відбити надсвітлові або звичайні кінетичні торпеди?
— Ні.
— Ти можеш від них ухилитися?
— Ні.
— Ти можеш опиратися, якщо тебе братимуть на абордаж?
— Ні.
— Ти маєш якесь наступальне чи захисне озброєння, котре дозволило б тобі змагатися з військовими кораблями Пакса?
— Якщо не брати до уваги здатності втікати щодуху, відповідь: «ні», — сказав корабель.
Я подивився на Мартіна Силена.
— Нам капець, — неголосно констатував я. — Навіть якщо я проберуся до дівчинки, вони мене схоплять разом із нею.
Мартін Силен усміхнувся.
— А може, й ні, — відказав він.
Поет кивнув А. Беттіку, й андроїд піднявся гвинтовими сходами на горішній поверх. Він повернувся менш ніж за хвилину. У нього в руках був згорнутий циліндр чи щось типу того.
— Якщо це таємна зброя, — зауважив я, — то краще б їй бути якісною.
— Вона такою і є, — вишкірилася голограма поета. Ще один кивок, й А. Беттік розгорнув циліндр.
Циліндр виявився таким собі килимком, близько двох метрів завдовжки й метра з лишком завширшки. Тканина потерлася й вицвіла, але, придивившись, я розгледів багатий і вишуканий візерунок. А золоте нитяне плетиво і досі зберігало свою яскравість, наче... наче...
— Святий Боже, — видихнув я, бо зрозумів, що це таке, і мені наче хтось у сонячне сплетіння кулаком зацідив. — Килим-літун.
Голограма Мартіна Силена прочистила горло, наче він збирався плюнути.
— Не просто килим-літун, — каркнув він, — а той самий килим-літун.
Я позадкував на крок. Ця штука була легендою з легенд, а я ледь не наступив на неї.
За всю історію у світі було кілька сотень килимів-літунів, а це — найперший з-поміж них, дітище лепідоптеролога зі Старої Землі, легендарного винахідника електромагнітних систем Владимира Шолохова. Він створив килим невдовзі після руйнування Старої Землі. Шолохову було вже за шістдесят стандартних років, коли він шалено закохався у свою молоденьку небогу, Алотілу, і зробив цей килим-літун, розраховуючи отримати кохання як винагороду. Після бурхливої сцени юнка відштовхнула старого, і Шолохов вкоротив собі віку — там же, на Новій Землі, лише за кілька тижнів після вдосконалення існуючого спін-рушія Гокінґа. І килим-літун загубився на сторіччя... доки Мате Ошо не придбав його на ринковій площі в Карнвелі й не привіз його на Мауї-Заповітну, скориставшись ним разом зі своїм товаришем по службі Меріном Аспіком. Це призвело до ще однієї історії кохання, історії, тепер уже також легендарної, — кохання Меріна та Сірі. Ця друга легенда, звичайно, стала частиною епічних «Пісень» Мартіна Силена, і, якщо вірити цій казці, Сірі доводилась бабусею Консула. У «Піснях», зокрема у фінальній легенді, Консул Гегемонії скористався саме цим килимом-літуном, «гокінґом» (тільки гокінґ тут пишеться з малої літери, бо так звався на Старій Землі птах однією з мов, і «гокінґ» тут означає «сокіл», а не прізвище вченого з епохи до Гіджри, дослідження якого завершилися відкриттям с-плюс-прориву з удосконаленим міжзоряним рушієм), аби перетнути Гіперіон. Це був епічний політ Консула до міста Кітс із Долини Гробниць часу, щоб звільнити ось цей корабель і повернутися на ньому до Гробниць.
Я опустився на одне коліно й шанобливо доторкнувся до артефакту.
— Ой ти, божечку мій, — хмикнув Силен, — та це просто ж занюхана ганчірка. Та ще й на додачу доволі огидна. Я б такої вдома не тримав — дисгармоніює з усім навколишнім.
Я звів очі догори.
— Так, — підтвердив А. Беттік, — це той самий килим-літун.
— Він ще літає? — запитав я.
А. Беттік став на коліно поруч зі мною і простягнув до килима руку з блакитними пальцями, легенько вдаряючи по хитросплетених візерунках. Килим-літун зробився негнучким, наче дошка, і завмер у десяти сантиметрах над підлогою.
Я похитав головою.
— Не розумію... Адже електромагнітні системи не працюють на Гіперіоні через тутешні хаотичні магнітні поля.
— Це великі електромагнітні системи не працюють, — гаркнув Мартін Силен. — Транспорт на електромагнітних полях, летючі баржі, різні здоровезні залізяки... а цей килим працює. До того ж його вдосконалили.
— Вдосконалили? — звів я брови.
— Знову Вигнанці, — пролунав голос корабля. — Я пригадую це не дуже чітко, але знаю, що вони попрацювали з безліччю речей під час нашого візиту двісті п'ятдесят років тому.
— Я бачу, — я підвівся і легенько копнув легендарний килим ногою. Він підстрибнув, наче був на тугих пружинах, але залишився висіти там, де висів. — Чудово! Тепер ми маємо килим-літун, що належав Мерінові та Сірі, який... якщо я правильно пригадую їхню історію... міг розвивати швидкість кілометрів двадцять на годину...
— Його максимальна швидкість була двадцять шість кілометрів на годину, — уточнив А. Беттік.
Я кивнув і знову копнув килим-літун.
— Двадцять шість кілометрів на годину, якщо вітер буде попутний, — промовив я. — А скільки звідси до Долини Гробниць часу?
— Тисяча шістсот вісімдесят дев'ять кілометрів, — відповів корабель.
— Скільки часу залишилося до того, як Енея вийде зі Сфінкса?
— Двадцять годин, — відказав Мартін Силен. Мабуть, попередній «молодцюватий» імідж його втомив, і тепер голограма показувала Мартіна Силена стариганом, таким, яким я бачив його минулого вечора: крісло-каталка і таке інше.
Я подивився на свій наручний хронометр.
— Так чи інак, але я запізнився, — сказав я. — Треба було вирушати два дні тому, — я підійшов до рояля. — А навіть якби я вирушив вчасно? Оцей килим, ця наша секретна зброя... він має якісь суперзахисні поля, щоб вберегти мене... і дівчинку... від куль і променів-ланцетів швейцарських гвардійців?