— Ні, — відповів А. Беттік. — Килим взагалі не має захисних можливостей. Тільки поле-стримувач, яке відбиває вітер і не дає пасажирам впасти.
Я здвигнув плечима.
— То що ж я маю робити? Віднести килим до Долини та запропонувати Паксові бартер — один старий килим-літун в обмін на дівчинку?
А. Беттік продовжував колінкувати біля завислого у повітрі килима. Його блакитні пальці гладили побляклу тканину.
— Вигнанці модифікували його, і тепер килим не потребує постійної підзарядки. Вистачає на тисячу годин, — повідомив він.
Я кивнув. Вражаюча надпровідникова технологія, але нам вона абсолютно ні до чого.
— І тепер він літає зі швидкістю триста з лишком кілометрів на годину, — продовжив андроїд.
Я пожував губами. Отже, я можу дістатися туди завтра. Якщо мене приваблює можливість просидіти на літаючій підстилці п'ять із половиною годин. А що далі?
— Я гадав, що ми маємо поцупити її на цьому кораблі, — сказав я. — Забрати її з системи Гіперіона і все таке інше...
— Так, — підтвердив Мартін Силен голосом, що раптом зробився таким же втомленим, як і його зображення, — але спочатку тобі треба доправити її на цей корабель.
Я відійшов від рояля, дістався до гвинтових сходів, тоді знову розвернувся до андроїда, голограми і килима-літуна.
— Ви двоє просто не розумієте, еге ж?! — вигукнув я, значно роздратованіше й голосніше, ніж хотів. — Проти нас будуть швейцарські гвардійці! Якщо ви сподіваєтесь, що ця чортова ганчірка може пролетіти непоміченою для їхніх радарів, детекторів руху чи інших давачів, то ви просто несповна розуму! Я буду ідеальною мішенню, коли пертимуся повз них зі швидкістю триста кілометрів на годину! Повірте мені, швейцарські гвардійці, не кажучи вже про імпульсні винищувачі бойового повітряного патруля й орбітальні факельники, зіб'ють таку фігню ланцетним променем за якусь наносекунду, — я замовк і скоса позирнув на них. — Якщо тільки у вас немає ще якогось туза в рукаві.
— Звісно, є, — відповів Мартін Силен, заледве спромігшись зліпити подобу класичної усмішки втомленого сатира. Дуже втомленого. — Звісно, є.
— Давайте підтягнемо килим-літун до вікна, — сказав А. Беттік. — Вам треба навчитися управляти ним.
— Уже зараз? — спитав я, і голос мій чомусь раптом охрип. Водночас я відчув, як шалено закалатало моє серце.
— Зараз, — відказав Мартін Силен. — Тобі треба стати профі з керування ще до вильоту. А виліт завтра о третій нуль-нуль.
— О третій? — перепитав я, не зводячи очей із легендарного килима-літуна. Відчуття, що все це насправді, що вже завтра я можу задерти ноги, посилювалось.
— Саме так, — підтвердив Мартін Силен.
А. Беттік вимкнув килим і скрутив його і трубку. Услід за ним я спустився металевою драбиною до головного коридору з гвинтовими сходами. Крізь віконний отвір всередину вежі лилося яскраве сонячне світло. «Хай Бог милує!» — проказав я подумки, коли андроїд розгорнув килим на кам'яному карнизі та знову його активував. Падати з такої висоти на каміння біля підніжжя вежі... «Господи Ісусе», — знову подумки проказав я, поки кров аж стугоніла мені у скронях. Голограма старого поета кудись зникла.
А. Беттік показав, що я маю вилізти на килим, який знову висів у повітрі.
— Для першого разу я полечу з вами, — неголосно сказав мені андроїд.
Легенький вітерець шурхотів листям челми, що зазирала до вікна.
«Боже милосердний!» — востаннє заволав я подумки, тоді виліз на підвіконня, а звідти перебрався на килим-літун.
11
Точно за дві години до очікуваного виходу дівчинки зі Сфінкса в командному екранольоті отця-капітана де Сойї пролунав сигнал тривоги.
— Ціль у повітрі, курс один-сім-два, рухається на північ, швидкість двісті сімдесят чотири кілометри, висота чотири метри, — повідомив оператор поста спостереження з 3К-корабля, що у складі БОП чатував на орбіті на висоті шістсот кілометрів, охороняючи периметр району операції. — Відстань до порушника п'ятсот сімдесят кілометрів.
— Чотири метри? — перепитав де Сойя, дивлячись на командувача Барнес-Авне, котра сиділа навпроти нього за пультом бойового інформаційного центру, БІЦ, по міделю екранольота.
— Намагається триматись на малій висоті й низьких швидкостях, аби його не виявили, — сказала та.
Командувач була невисокою жінкою з блідою шкірою та рудим волоссям, хоча це важко було розгледіти під бойовим шоломом, якого вона не знімала. Упродовж трьох тижнів їхнього знайомства де Сойя жодного разу не бачив, аби вона всміхалася.
— Тактичний візор, — нагадала жінка. Її власний прилад був на місці. Де Сойя насунув свій візор на очі.
Сигнал на екрані наближався до південного приконеччя Еквуса, рухаючись на північ від узбережжя.
— Чому ми не бачили його раніше? — запитав де Сойя.
— Можливо, він щойно піднявся в повітря, — припустила Барнес-Авне.
Вона саме перевіряла тактичні дані на своєму дисплеї. Дещо напруженою була хіба лише перша година після того, як де Сойя пред'явив папський монідиск і коли виявилося, що командувач найелітнішими військовими силами Пакса має передати свої повноваження простому капітану космічного корабля, а далі Барнес-Авне виказувала цілковиту готовність до співпраці. Звісно, де Сойя залишив за нею керування всіма поточними справами. Більшість бригадних командирів швейцарських гвардійців вважали де Сойю звичайним папським спостерігачем. Де Сойя на те не зважав. Його клопотом була дитина, дівчинка, і поки керування наземними силами було вдалим, усе інше не мало жодного значення.
— Немає картинки, — сказала командувач.— До Долини рухається піщана буря. Накриє ще до часу «Ч»[56].
«Час „Ч“» — так військові вже кільки місяців позначали час, коли мали відкритися двері Сфінкса. Лише кільком офіцерам було відомо, що вся вогняна міць їхнього угрупування була націлена на дитину. Швейцарські гвардійці ніколи й ні на що не нарікають, але мало кого тішило караульне чергування серед пустельної та дикої провінційної місцевості, без жодного натяку на бойові дії.
— Ціль продовжує рухатись на північ, один-сім-два, швидкість наразі двісті п'ятдесят дев'ять кілометрів, висота три метри, — повідомив оператор із 3К. — Відстань — п'ятсот сімдесят кілометрів.
— Час збити ціль, — сказала командувач Барнес-Авне по командному каналу, яким користувалися тільки вона й де Сойя. — Ваші рекомендації?
Де Сойя відірвав очі від екрана. Їхній екраноліт виконував віраж у південному напрямку. Крізь схожий на око богомола блістер він міг бачити перекошену лінію горизонту, а під ними, на відстані в тисячу метрів, виднілися химерні Гробниці часу. Із півдня небокрай оперізувала тьмяна жовто-бура смуга.
— Лацентувати з орбіти? — запропонував він.
Барнес-Авне кивнула, але зауважила:
— Як працюють факельники, ви знаєте. Пропоную дати наказ знищити ціль загону гвардійців, — рукою в сенсорній рукавичці вона торкнулася червоних цяточок на південному кінчику захисного периметра. — Сержанте Ґреґоріус? — вона перемкнулася на променевий тактичний канал.
— Слухаю, Командувачу, — низьким охриплим голосом відгукнувся сержант.
— Ви слідкуєте за порушником?
— Так, Командувачу.
— Перехопити, ідентифікувати і знищити, сержанте.
— Слухаюсь, Командувачу!
Де Сойя спостерігав, як камери 3К наближають зображення південної частини пустелі. З-за дюн раптом вихопилися п'ять людських постатей і знялися в повітря. Вони злетіли вище пилової хмари, і тканина-хамелеон їхнього захисного одягу зблякла. На інших планетах вони б використовували для польоту електромагнітні відбивачі; на Гіперіоні ж їм доводилось тягати на собі громіздкі реактивні ранці. П'ятірка розгорнулася віялом, віддалившись один від одного на кількасот метрів, і помчала на південь у хмарі пилу.
— ІЧ, — промовила Барнес-Авне, і камери візуального спостереження перемкнулися на інфрачервоне випромінювання, щоб спостерігати за пересуванням загону у щомиті густішій хмарі. — Підсвітити ціль, — наказала вона.
56
Час «Ч» — це загальноприйнятий у військовій справі термін, яким позначається час початку військової операції.