Минула опівніч, і місто, яке дало мені ім'я, поринуло у безгоміння; замовк навіть осінній бриз. Зорі ж яскравіли як ніколи. Годину чи дві я ще протинявся в піжамі, але близько першої ночі вдягнувся у зручний одяг, що його підготували мені ще звечора, і вп'яте чи вшосте перепакував свій заплічник.
Як на круті пригоди, вміст заплічника був доволі убогий: трохи змінного одягу та білизни, шкарпетки, лазерний ліхтарик, дві пляшки з водою, ніж — тут я обумовив, яким він має бути: у піхвах, аби носити на поясі, — груба брезентова куртка з термопідбиттям, невагома ковдра, яка мала слугувати ще й карематом, інерційний компас із самонаведенням, старий светр, окуляри нічного бачення та пара шкіряних рукавичок. «А що тобі ще треба, аби опанувати Всесвіт?» — хмикнув я.
Одяг для подорожі я теж обрав сам: зручна цупка сорочка, безрукавка з безліччю кишень, облипчасті штани, на подобу тих, які я звик носити на качине полювання на мочарах, м'які високі чоботи — пригадуючи бабусині оповідки, я подумки охрестив їх «піратськими», — а насамкінець м'який трикутний капелюх, який через непотрібність можна було скласти й засунути в кишеню.
Я причепив до пояса ніж, засунув компас у кишеню і стовбичив отак біля вікна, доки за чверть до третьої А. Беттік не прийшов мене будити.
Старий поет не спав і чекав на нас за столом на найвищому поверсі башти, сидячи у своєму ліжку на повітряній подушці. Брезентовий дах уже згорнули, і крізь отвір холодно світили зірки. У жаровнях уздовж стін тріскотів вогонь, а ще вище, на стінах, горіли справжні смолоскипи. На столі стояв сніданок — смажене м'ясо, фрукти, млинці з сиропом та свіжий хліб, — але я тільки налив собі кави.
— Краще поїж, — буркнув старий. — Хтозна, коли тобі доведеться їсти знову.
Я стояв і дивився на нього. Пара, що підіймалася від горнятка, зігрівала мені обличчя. Повітря навкруги було прохолодне.
— Якщо все піде за планом, я буду на кораблі менше ніж за шість годин. Там і поїм.
— Коли це щось ішло за планом, га, Роле Ендіміон?! — фиркнув Мартін Силен.
Я відсьорбнув кави.
— Якщо вже зайшла мова про плани, чи не час розповісти мені про те диво, яке відверне увагу швейцарських гвардійців, поки я вихоплюватиму звідти вашу малу подружку?
Стариган свердлив мене поглядом і мовчав.
— Просто покладись на мене, хлопче, от і все, — врешті промовив він.
Я зітхнув. Саме такої відповіді я й побоювався.
— У такому разі мені доведеться покластися на вас у дуже серйозних речах, — зауважив я.
Старий кивнув, але нічого не відповів.
— Добре, подивимось, — сказав я і повернувся до А. Беттіка, який стояв біля сходів. — Тільки не забудь підлетіти по нас із кораблем, коли ви нам знадобитесь.
— Я не забуду, сер, — відказав андроїд.
Я підійшов до килима-літуна, що лежав розгорнутий на підлозі. А. Беттік поклав на нього мій заплічник.
— Ще якісь інструкції? — запитав я, сам не знаючи, до кого звертаюсь.
Старий підплив на своєму ліжку ближче до мене. У світлі смолоскипів він мав кепський вигляд: більше ніж зазвичай скидався на засохлу мумію, із пальцями, схожими на жовті кістки.
— Тільки ось це, — прохрипів він. — Слухай:
— Перепрошую, не зрозумів..., — почав було я.
— Ну й хрін із ним, — прохрипів поет. — Просто забери Енею, відвези її до Вигнанців, а тоді доправ сюди живою. Нічого складного. Із цим навіть вівчар повинен впоратися.
— Не забудьте ще про підсобника ландшафтного архітектора, бармена та мисливця на качок, — підхопив я і поставив спорожніле горнятко на стіл.
— Майже третя, — сказав Силен. — Тобі пора.
Я втягнув повітря.
— Хвилинку.
Дзенькаючи підборами, я збіг сходами і зайшов у туалет. Зробивши свої справи, затримався ще на якусь мить — притиснувся чолом до прохолодної кам'яної стіни. Ти геть з'їхав із глузду, Роле Ендіміон? — промайнуло у моїй голові, а тоді я зрозумів, що це звучить м'який голос моєї бабусі. «Так», — відповів я.
Я піднявся сходами вгору, дивуючись тому, як тремтять у мене ноги і калатає серце.
— Тепер готовий, — відрапортував я. — Мама завжди казала, що так годиться робити на доріжку.
Тисячолітній поет рохнув і підплив на своєму ліжку до килима-літуна. Я всівся на килим, задіяв літальні нитки й зависнув у півтори метрах над кам'яною підлогою.
— Коли дістанешся Розколини та знайдеш вхід, не забувай, що килим запрограмовано, — промовив Силен.
— Я знаю, ви казали мені про...
— Стули пельку і слухай, — рявкнув він. Старечі пергаментні руки потяглися до потрібних візерунків. — Як летіти, ти пам'ятаєш. Коли будеш у Розколині, натиснеш сюди... потім сюди, сюди й сюди... і ввімкнеться програма. Щоб керувати самому, ти можеш перервати програму... торкнешся цього візерунка, ось тут, — його пальці пройшлися по старовинних нитках. — Але навіть не намагайся керувати польотом крізь Розколину. Ти звідти ніколи не виберешся.
Я кивнув та облизав пересохлі губи.
— Ви не сказали, хто запрограмував килим і хто літав на ньому крізь Розколину раніше.
Сатир вишкірив у посмішці свої нові зуби:
— Хто ж, як не я, мій хлопчику! Я махався з тим програмуванням два місяці, але зробив це! Майже двісті років тому...
— Двісті років! — я заледве не зіскочив із килима. — А якщо за цей час сталися оповзні? Зсув ґрунту через землетруси? Скелі обвалилися і перекрили шлях?
Мартін Силен стенув плечима.
— Ти рухатимешся зі швидкістю понад двісті кілометрів на годину, хлопче, — відказав він. — Гадаю, у такому разі ти вб'єшся на смерть, — він поплескав мене по спині. — Вирушай! Передавай мої вітання Енеї. Скажи, що дядько Мартін її любить, а ще він хоче побачити Стару Землю, поки живий. Скажи, що старий пердун мріє почути, як вона «сенс рухів, форм і звуків дослідить і суть усіх речей на світ явить».
Я підняв килим-літун ще на півметра вгору.
А. Беттік зробив крок до мене й простягнув блакитну руку.
— До побачення, пан-Ендіміоне!
Я відповів на потиск руки.
Насамкінець я просто кивнув, не спромігшись на якусь прощальну премудрість, і скерував килим-літун угору й колами, доки не вилетів із вежі.
Аби долетіти з міста Ендіміон, розташованого посеред континенту Аквіли, до Долини Гробниць часу, що міститься на континенті Еквус, мені треба було тримати курс практично на північ. Я взяв курс на схід.
Випробувальний політ минулого дня — хоча в моїй втомленій голові день минулий і сьогоднішній змішалися — продемонстрував, як легко керувати килимом-літуном, але це було на швидкості кілька кілометрів на годину. Піднявшись над вежею на сто метрів, я задав потрібний курс, освітлюючи затиснутим у зубах кишеньковим ліхтариком інерційний компас, вирівнюючи килим по невидимій рисці та звіряючи її з топографічною картою, якою забезпечив мене старий поет, а тоді притулив долоню до візерунка, що вмикав прискорення. Килим почав розганятися, і незабаром навкруги нього виникло легеньке стримувальне поле. Воно захистило мене від натиску вітру. Я озирнувся, аби востаннє подивитись на вежу... можливо, побачити, як із вікна спостерігає за мною старий поет... Пізно! Руїни університетського міста вже розчинилися в темряві, злившись із горами.
57
«Ендіміон», 1817 р. — найбільша поема Дж. Кітса: чотири пісні загальним обсягом близько чотирьох тисяч рядків. У її задумі — замирення краси з дійсністю, життя з мрією, натхнення з гармонією. Сюжет поеми базується на відомому міфі про кохання богині Артеміди до прекрасного юнака Ендіміона, котрому вона являлася в його снах і котрого Зевс, на його прохання, приспав назавжди, аби сон тривав вічно. Кітс не наслідує міфу буквально. Головним героєм стає не закохана в смертного богиня, а сам смертний, принц-пастух Ендіміон. Ліричний сюжет поеми рухається в колі основних понять, у якому існує поезія: краса — природа — кохання — сон. Фрагменти поеми перекладені українською мовою В. Мисиком.