— Нарешті згадав про мене, чорт забирай! — гаркнув пузань, коли я пробився до нього крізь латаття. Він уже встиг перебратися на пліт, замочивши штани з хамелеонової тканини. Бульбашки метану вказували на великий грязьовий вир між його плотиком та чистою водою, тому мені щоразу доводилося давати гак, аби пройти влежаною багнюкою.
— Тобі платять не за те, щоб тебе десь чорти носили, — бурчав він далі, перекочуючи в роті товстелезну сигару.
Я кивнув, підійшов ближче, висмикнув запалену сигару з-поміж його зубів і закинув подалі від метанового пухиря. Нам пощастило, що бульбашки не спалахнули.
— Качки можуть унюхати дим, — зауважив я, ігноруючи відпалу щелепу та побуряковіле обличчя.
Впрігшись у буксирні канати, я відтягнув його плотик на відкриту місцевість, прокладаючи грудьми шлях крізь червоні та бурі водорості, що вже встигли вкрити поверхню з того часу, як я йшов тут востаннє.
Пан-Герріґ провів рукою по своїй дорогій, але ні до чого не придатній лазерній залізячці й уставився на мене.
— Хлопче, стули свою трахану пельку або я її тобі сам стулю, чорт забирай, — просичав він.
Краї його накидки та куртки з хамелеонової тканини розійшлися, і я помітив у нього на шиї золотий блиск подвійного хреста Пакса та червоний рубець хрестоформи на грудях. Пан-Герріґ був християнин, із воскреслих.
Я мовчки дотяг його плотик до позиції просто ліворуч від протоки. Тепер усі ці чотири снайпери могли стріляти в напрямку водойми, не ризикуючи вцілити один в одного.
— Наставте тент і дивіться крізь проріз, — сказав я, відв'язуючи лінь від своєї лями й закріплюючи його довкола кореня челми.
Пан-Герріґ щось гмикнув, але камуфляжний тент так і залишився висіти згорнутим на куполоподібному каркасі.
— Не стріляйте, доки я не розставлю опудал, — вів далі я. Я показав йому, де сидять інші на своїх плотиках, і продовжив: — І не стріляйте в напрямку протоки. Там буду я з човном.
Герріґ не відізвався ані словом.
Знизавши плечима, я побрів до човна. Іззі сиділа там, де їй було наказано, але я бачив по напружених м'язах спини та блискучих очах, що вона має настрій вискочити з човна й носитися туди-сюди, мов цуценя. Я почухав їй шию, не сідаючи у човен.
— Зачекай ще кілька хвилин, дівчинко, — шепнув я. Оскільки я не скомандував залишатися на місці, вона перебігла на ніс і сиділа там, поки я тягнув плоскодонку до чистої води.
Тепер, коли слабке досвітнє півсвітло набирало сили й перетворювалося на молочно-біле сяйво, променистого павутиння вже не було видно, а мерехтливі смуги від метеоритного дощу блідли на очах. Симфонія із сюрчання комах та кумкання амфібій, що лунала з прибережних заростів, стихала, поступаючись ранковому переклику птахів, до якої інколи додавався ляск риби-кулі — вона надимала свій резонатор, аби настрахати ворога. Східний небокрай потроху набував звичайного кольору ляпіс-лазурі.
Я заховав човен серед листя папороті, подав Іззі знак залишатися на носі й видобув із-під банки чотири опудала. Тут уздовж берегової лінії трималася тонка плівка припаю, але далі криги не було, і я почав розставляти муляжі, вмикаючи їх. Вода не сягала мені вище грудей.
Тільки-но я встиг забратися до човна і влягтися поруч з Іззі під прикриттям густого листя, як прилетіли качки. Іззі почула їх першою. Усе тіло її напружилося, а ніс вона націлила вгору, наче бажаючи винюхати качок із повітря. За мить почувся шелест крил. Я подався вперед і визирнув крізь ламке листя.
Посеред озерця води плавали, рухаючи головами, мої муляжі. Один із них вигнув шию і видав поклик саме тоді, коли над купою дерев із південного боку з'явилися справжні крижні. Троє з них змінили напрямок свого польоту, розправили крила, щоб загальмувати, і невидимими рейками ковзнули долі, до болота.
Я відчув нервове тремтіння, як зазвичай у такі моменти: в горлі пересохло, серце важко гупнуло і після миттєвого перебою відізвалося відчутним болем. Більшу частину свого життя я провів у глушині, спостерігаючи за дикою природою, але зустріч із такою красою завжди зачіпала в мені щось настільки потаємне, що я не міг навіть слів підібрати. Поруч зі мною, наче статуетка зі слонової кістки, застигла Іззі.
Тоді почулася канонада. Троє з дробовиками почали стріляти разом, не зволікаючи і з шаленою швидкістю — лише гільзи встигали вискакувати. Лазерна рушниця протинала повітря над трясовиною, фіолетовий промінь чітко вирізнявся на тлі ранкового туману.
У першого крижня, мабуть, влучили двічі або й тричі: птаха просто розірвало, перетворивши його на купу пір'я і тельбухів. Крила другого склалися, і він упав. Його краса та зграбність зникли, наче їх і не було. Третій крижень ковзнув праворуч і донизу, майже до води, і, махаючи крилами, знову почав набирати висоту. Промінь лазера хльоснув йому вслід, безшумно, наче косою стинаючи листя та гілля. Дробовики озвалися знову, але крижень, здавалося, переграв мисливців: спікірувавши аж до води, а відтак круто взявши праворуч, він полетів просто на протоку.
Просто на нас з Іззі.
Птах летів у двох метрах над водою, не вище. Його крила били щосили, та й він весь аж вигнувся у спробі врятуватися, і я зрозумів, що він спробує пролетіти під деревами та втекти над протокою. Через таку незвичну траєкторію польоту крижень опинився відразу між кількома стрільцями, проте всі четверо не припинили палити зі своєї зброї.
Правою ногою я відштовхнув плоскодонку й вивів з-під гілля, що її закривало.
— Припинити вогонь! — гаркнув я командним голосом, якого навчився під час своєї куцої сержантської кар'єри у Місцевій гвардії. Двоє мисливців послухалися. Проте один дробовик і лазерна рушниця стріляли й далі. Крижень, ані на йоту не змінюючи напрямку польоту, пролетів у метрі ліворуч від нашого човна.
Тілом Іззі пробіг дрож, вона ширше розкрила пашу, наче дивуючись тому, що качка з шумом пролетіла так близько від нас. Дробовик припинив стріляти, але я побачив, як фіолетовий промінь крізь туман, що підіймався над водою, описує дугу і наближається до нас. Я закричав і смикнув Іззі, намагаючись укласти її на дно, між банками.
Крижень виринув із тунелю з низького гілля челми за нашими спинами і забив крилами, набираючи висоту. Раптом у повітрі запахло озоном, й абсолютно пряма вогняна лінія протяла корму човна. Я кинувся навзнак на його дно, схопивши Іззі за ошийник і підтягуючи її ближче до себе.
Фіолетовий промінь пройшов у якомусь міліметрі від моїх зсудомлених пальців та ошийника Іззі. На коротку мить схвильований погляд Іззі став запитальним, а тоді вона спробувала сховати голову мені на грудях, як робила це щеням, коли почувалась винною. При цьому рухові її голова й частина шиї вище ошийника відокремилася від тіла і впала набік із м'яким сплеском. Я все ще тримався за ошийник і відчував на собі вагу тіла Іззі, поки її передні лапи тремтіли в мене на грудях. Тоді з артерій чисто перетятої шиї гейзером жбухнула кров, і я покотився вбік, відштовхуючи від себе безголове тіло собаки, яке ще здригалося. Кров була тепла й мала присмак міді.
Промінь лазера знову хльоснув повітря, рухаючись у зворотному напрямку, зрізав зі стовбура товсту гілку челми в метрі від плоскодонки, а тоді зник, наче його ніколи й не було.
Я сів у човні й подивився на Герріґа. Поклавши лазерну рушницю на свої жирні коліна, він саме запалював сигару. Дим від неї змішувався з пасмами туману, що підіймався від трясовини.
Я сплигнув із човна у воду. Вона сягала мені грудей. Кров Іззі ще патьоками струмила з мене, коли я почав пробиратися до Герріґа.
Коли я наблизився, він підняв лазерну рушницю з колін і тримав її перед собою, на рівні грудей. Чоловік заговорив, виштовхуючи слова по боках затиснутої між зубами сигари.
— То ти нарешті зберешся позбирати моїх качок? Чи вони так і бовтатимуться у грьобаній воді, поки не...
Тільки-но я зміг дістати до чоловіка, як лівою рукою вхопив його за хамелеонову накидку й смикнув на себе. Він спробував націлити на мене лазерну рушницю, але я перехопив її правицею і жбурнув далеко у трясовину. Герріґ щось вигукнув, сигара вивалилася йому з рота на плотик, а я стягнув чоловіка із сидіння у воду. Він виринув, захлинаючись і випльовуючи водорості, і тут я його вгатив щосили, зацідивши просто в зуби.