— Одна хвилина. Найвища бойова готовність усій круговій обороні!
— Командувачу! — де Сойї довелося насунути на очі тактичний візор, аби побачити, кому належить цей голос: лейтенантові зі служби наукового спостереження. — Поля зростають до максимуму навколо всіх Гробниць. Двері відчиняються повсюди — у Моноліті, Ктиревому палаці, Нефритовій гробниці...
— Мовчання на всіх каналах, — рявкнула Барнес-Авне. — Ми бачимо все на моніторах. Тридцять секунд.
Де Сойя уявив, як дівчинка зробить крок назустріч новій ері й побачить три постаті в шоломах, із візорами та бойовою зброєю, і рішуче зсунув усі окуляри на лоба. Можливо, він ніколи навіть словечком не перемовиться з цією дівчинкою, але перед тим, як заснути, нехай вона побачить перед собою людське обличчя.
— П'ятнадцять секунд! — вперше де Сойя почув напруженість у голосі командувача.
Пісок хльоскав по незахищених очах отця-капітана де Сойї, роздряпував їх. Чоловік підніс руку в рукавичці до очей, потер їх і прокліпався крізь сльози. Відтак разом із лікаркою піднявся ще на одну сходинку. Двері Сфінкса були відчинені всередину. За дверима — темрява. Де Сойя пошкодував, що він не може дивитися крізь ІЧ-візор, але не став насувати окуляри. Він вирішив, що дитина повинна будь-що побачити його очі.
У темряві промайнула невиразна тінь. Лікарка хотіла зробити крок у тому напрямку, але де Сойя торкнувся її руки:
— Зачекайте.
Тінь перетворилася на абриси; з абрисів матеріалізувалася постать; постать виявилась дівчинкою. Вона була меншою, ніж уявляв собі де Сойя. Її волосся, що сягало плечей, розвівалося на вітрі.
— Енеє, — окликнув її де Сойя. Раніше він не планував говорити з нею чи окликати на ім'я.
Дівчинка звела на нього очі. Він побачив, що вони в неї темні, але без страху. Лише... тривожні? Сумні?
— Енеє, не бійся! — почав він, але цієї миті лікарка швидко ступила вперед, піднявши шприц, й Енея позадкувала.
Саме тоді отець-капітан де Сойя побачив у темряві ще одну постать. І тоді ж пролунав перший зойк.
14
Допоки я не подався у цю подорож, я не знав, що таке клаустрофобія. Оцей стрімкий політ крізь чорні, неначе смола, катакомби, оце захисне поле, що блокує навіть вітер, оце відчуття, що навкруги тільки камінь і морок, — а тоді, витримавши двадцять хвилин шаленого лету, я вимкнув автопілот, посадив килим на підлогу лабіринту, зім'яв захисне поле, зійшов із килима і заволав на всю горлянку.
Намацавши лазерний ліхтар, я пройшовся променем світла по стінах. Квадратний кам'яний коридор. Без захисного поля я відчув, що повітря навколо гаряче. Тунель, мабуть, був надзвичайно глибокий. Тут не було ні сталактитів чи сталагмітів, ані кажанів чи інших живих істот... лише ця квадратна, витесана в камені печера, що тягнулася в безмежність. Я присвітив ліхтарем на килим-літун. Він здавався мертвим, цілковито непорушним. А якщо я у поспіху неправильно вийшов із програми? Стер її? Якщо це так, мені кінець. Було зроблено стільки поворотів і віражів, що мені нізащо не знайти дороги назад.
Я закричав знову, але не так, як уперше, а навмисно, аби скинути напругу. Зусиллям волі я відігнав відчуття, що стіни й темрява насуваються на мене. Постарався побороти нудоту. Летіти лишалося три з половиною години.
Три з половиною години терпіти жахливу клаустрофобію, мчати стрімголов крізь чорноту, чіплятися за килим-літун, що хвицає, наче скажений... а що далі? Я пошкодував, що не прихопив із собою зброї. Коли я відлітав, таке бажання здавалось маячнею. Жодна пукалка не дасть мені хай найменшого шансу навіть проти одного-однісінького швейцарського гвардійця, навіть проти вояка Місцевої гвардії...
Але зараз мені хотілось, щоб у мене була хоч якась зброя. Я видобув мисливський ніж зі шкіряних піхов, подивився, як у світлі ліхтаря зблиснула сталь, й розреготався.
Це й зараз було маячнею.
Я повернув ніж на його місце на поясі, гепнувся на килим і натиснув код повернення до автопілота. Килим-літун затвердів, знявся у повітря і, закладаючи віраж, зірвався у стрімкий політ. Я знову мчав... кудись.
Отець-капітан де Сойя краєм ока помітив величезну постать, яка через мить зникла, саме тоді і здійнявся крик. Лікарка Чаткра посунулася вперед за дитиною, котра відступила на крок, і де Сойя якусь мить бачив тільки спину жінки. Аж раптом повітрям прокотилася хвиля, відчутна навіть у різких повівах вітру, відтак голова лікарки в шоломі, підскакуючи, прокотилася повз ноги де Сойї.
— Мати Божа, — видихнув він у мікрофон.
Безголовий тулуб лікарки ще продовжував стояти.
Тоді закричала дівчинка, Енея, і звук її голосу майже згубився у завиванні бурі. Здавалося, що цей крик якось подіяв на тіло Чаткри, бо воно впало на каміння. Санітар Каф, вигукуючи щось незрозуміле, кинувся до дівчинки. І знову згустився морок, хоча це можна було радше відчути, аніж помітити оком, а тоді рука Кафа відділилася від його тіла. Енея побігла до сходів. Де Сойя кинувся навздогін, але зіштовхнувся з якоюсь гігантською металевою статуєю, складеною із шипів та колючого дроту. Вістря пробили броньований скафандр де Сойї, хоча таке було неможливо, і він відчув, як із численних неглибоких порізів струменить кров.
— Ні, — знову закричала дівчинка. — Припини! Я наказую!
Триметрова металева статуя повільно повернулася. Збентеженим розумом де Сойя помітив палахкотливі полум'ям очі, що втупилися на дівчинку, а потім металева постать зникла. Отець-капітан зробив крок до дитини, усе ще бажаючи і заспокоїти її, і водночас затримати, але нараз його ліва нога підігнулася, і він впав правим коліном на широку кам'яну сходинку.
Дівчинка наблизилась до нього, торкнулася плеча й щось прошепотіла, і її шепіт дивним чином перекрив ревіння вітру та ще гучніші крики болю, що лунали в його навушниках:
— Усе буде добре.
Відчуття невимовної радості огорнуло все єство де Сойї та сповнило його душу. Він заплакав.
Дівчинка зникла. Тепер над ним маячіла якась величезна постать. Де Сойя стиснув кулаки і спробував звестися на ноги, знаючи, втім, що це марно, що істота повернулася, аби його прикінчити.
— Спокійно! — вигукнув сержант Ґреґоріус.
Він допоміг де Сойї підвестися. Отець-капітан не міг стояти, ліва нога його не слухалася — з неї юшила кров. Тому Ґреґоріус притримував чоловіка однією могутньою рукою, а лазерним ланцетним пістолетом в іншій руці прицілювався в темряву.
— Не стріляти! — закричав де Сойя. — Там дівчинка!
— Її немає, — відповів сержант Ґреґоріус. Він вистрелив. Клин чистої енергії протяв вихор піску. — Чорт забирай! — Ґреґоріус перекинув отця-капітана через руку, в якій була зброя. Усі канали зв'язку верещали, немов навіжені.
Якщо вірити моєму хронометру та компасові, я був майже на місці. Більше нічого про це не свідчило. Я продовжував летіти наосліп, вчепившись у брикливий килим-літун, а він робив круті віражі, обираючи, яким розгалуженням безкінечного Лабіринту йому нестися. Я не помічав тунелів, що вели б на поверхню; а втім, я не помічав нічого, крім темряви, яка тиснула на мене, і не відчував нічого, крім власної голови, що йшла обертом.
Протягом двох останніх годин я не знімав окулярів нічного бачення, а траєкторію польоту освітлював лазерним ліхтариком, виставивши його на найширший кут. Килим летів зі швидкістю триста кілометрів на годину, і скельні стіни проносилися повз мене так стрімко, що аж дух забивало. Але краще це, ніж суцільна темрява.
На мені все ще були окуляри, коли попереду замерехтів перший промінчик світла; замерехтів та осліпив мене. Я скинув окуляри, засунув їх у кишеню куртки і закліпав, намагаючись позбутися післяобразів. Килим-літун мчав до прямокутника чистого світла.
Я пригадав, що казав старий поет: третя Печерна гробниця закрита вже понад двісті п'ятдесят років. Після Падіння всі портали Гробниць часу на Гіперіоні запечатали, але третя Печерна гробниця мала ще й стіну зі скельної породи, що перекривала шлях до Лабіринту позаду неї. Я вже кілька годин чекав, що ось-ось вріжуся в цю стіну-скелю на швидкості майже триста кілометрів на годину.