Квадрат світла швидко збільшувався. Я збагнув, що тунель уже певний час веде вгору і тут виходить на поверхню. Я лежав на килимі-літуні, розпластавшись на весь зріст, і відчував, як килим стишує свій літ, оскільки програма польоту добігає кінця.
— Молодець, старий, — похвалив я його, уперше почувши свій голос після отієї інтерлюдії з воланням, що влаштував три з половиною години тому.
Я поклав долоню на нитки прискорення, позаяк боявся дозволити килимові повільно зависати тут, де я можу стати зручною мішенню. Я вже говорив, що для того, аби завадити швейцарським гвардійцям мене підстрелити, потрібне диво; поет обіцяв мені таке диво. Ну, от — час настав.
В отворі печери свистів пісок, затуляючи вхід якоюсь подобою піщаного водоспаду. Може, це і є обіцяне диво? Сподіваюся, що ні. Аби гвардійцям побачити ціль, буря — не завада. Я загальмував килим так, щоб він завис просто у проймі, витягнув бандану й темні окуляри зі свого заплічника, заховав ніс і рот за шарфиком, знову витягся на килимі на весь зріст, цього разу долічерева, і тицьнув у прискорювальні нитки.
Килим-літун пролетів крізь пройму і гайнув із печери.
Я взяв круто праворуч, змушуючи килим то здійматися вгору, то йти в піке, роблячи ривки, маневруючи, намагаючись ухилитися, хоч і розумів, що все це марно й від автоматичного наведення на ціль не втечеш. Але нічого кращого я не міг придумати: моє бажання вижити переважувало логіку.
Я нічого не бачив. Буря так лютувала, що за два метри від передньої крайки килима все розпливалося. Божевілля... ми зі старим поетом чомусь не обговорювали можливості піщаної бурі. Я навіть не знав, на якій висоті зараз перебуваю.
Зненацька гостра, наче лезо, підпора пройшла нижче килима, в метрі від нього, а через мить я пролетів під ще однією розпіркою із зазубленого металу. Я зрозумів, що ледь не зіткнувся з Ктиревим палацом. Тобто я летів точно в протилежному напрямку — на південь, а мені зараз треба було бути в іншому кінці Долини, у північному. Я подивився на компас, визнав свою дурість і круто розвернув килим-літун. Судячи з того, що я помітив біля Ктиревого палацу, килим летів десь у двадцяти метрах над землею. Зупинивши килим і відчуваючи, як вітер розгойдує його й напинає, я опустився на ньому, наче на ліфті, аж поки килим не торкнувся каміння, з якого вітер здував останні піщинки. Потім я підняв килим на три метри, заблокував його на цій висоті й повільно подався на північ.
Але де, до дідька, вояки?
Наче відповідаючи на моє невисловлене питання, повз мене пронеслися темні силуети в бойових скафандрах. Я здригнувся від пострілів із химерних ланцетників та короткоствольних стрілометів, але вони стріляли не в мене. Вони стріляли, обертаючись назад. Це були швейцарські гвардійці, і вони втікали. Неймовірно! Я ніколи про таке не чув.
Зненацька я збагнув, що, крім завивання вітру, Долину повнить ще й людський лемент. Я не розумів, як таке може бути — адже на гвардійцях у таку бурю мали бути закриті шоломи та візори. Проте в Долині стояв суцільний крик. І я його чув.
Несподівано над моєю головою прогуркотів екраноліт, метрах у десяти чи ще нижче. Його автоматичні кулемети стріляли навсібіч. Мене врятувало тільки те, що я був просто під його черевом. Раптовий спалах полум'я та жару по моєму курсу протяв пилову завісу, і я різко загальмував. Екраноліт чи ще якась реактивна хреновина врізалась в одну з Гробниць попереду мене. Схоже, у Кришталевий моноліт чи Нефритову гробницю.
Більше стріляли з лівого боку. Я полетів праворуч, тоді знову повернув на північний захід, намагаючись стороною облетіти Гробниці.
Ланцетні промені блискавками прорізали піщану завірюху. Цього разу стріляли в мене. Стріляли — й не вцілили? Як це може бути?
Не чекаючи відповіді на це риторичне запитання, я ринув на килимі вниз, наче це був швидкісний ліфт. Вдарившись об землю, відкотився вбік, а лазерні промені прошили повітря в двадцяти сантиметрах над моєю головою. Інерційний компас, що на ремінці висів у мене на шиї, вгатив по обличчю, коли я перекочувався. Навколо не було жодної брили чи скелі, аби заховатися за ними: самий лише пісок, плаский і гладкий. Я взявся рити руками заглиблення в піску, поки блакитні промені перехрещувалися над моєю головою. Угору пронеслася хмара флешет із таким звуком, наче хтось розпорював повітря. Якби я не посадив килима-літуна, вони перетворили б його на лахміття. І мене разом із ним.
Пісок хльостав, немов батогом, а крізь нього, метрів за три від мене, проступало щось величезне. Воно скидалося на велетня в бойовому скафандрі з колючого дроту. Тільки у цього велетня було надто багато рук. У примару вдарив плазмовий промінь, на мить чітко окресливши її зубчастий контур. Примара не розплавилася, не розлетілася на шматки і не повалилася.
Цього не може бути! Всратися і не жити! Частина моєї свідомості відсторонено зауважила, що я знову мислю брутальною лайкою, як зазвичай під час бойових зіткнень.
Велетенська примара зникла. Лівобіч від мене посилився несамовитий лемент, попереду щось вибухало. Як, чорт забирай, я маю відшукати малу в цій бійні? А якби навіть і відшукав, як я знайду третю Печерну гробницю? У нас було задумано, чи ба, навіть заплановано, що я підхоплю Енею в ту мить, коли всі відволічуться через якесь диво, що його обіцяв старий поет, відтак шугону з нею до третьої Печери, а звідти залишиться тільки пролетіти тридцять кілометрів на автопілоті до Твердині Хроноса, що біля хребта Вуздечка. А там на мене чекатимуть А. Беттік і корабель за... за три хвилини.
Навіть в усьому цьому шарварку, з якої причини він би, блядь, не зчинився, орбітальні факельники чи зенітні батареї за жодних обставин не можуть проґавити чогось завбільшки з корабель, якщо воно висітиме перед ними хоча б тридцять секунд. А саме стільки ми відвели нашому кораблю на посадку. Ця рятувальна місія з самого початку годилася хіба що в сраку.
Пісок поплив у мене під ногами, і рокіт заповнив усю Долину. Без сумніву, вибухнуло щось серйозне, на кшталт складу боєприпасів, або розбилося щось значно більше за екраноліт. Страхітна червона заграва осяяла всю північну частину Долини, вогняні омахи проглядалися навіть крізь піщану завісу. На тлі цієї заграви я побачив десятки людей у бойовому спорядженні — вони бігли, стріляли, летіли, падали. Одна з постатей була менша за інші й не мала зброї. Шпичастий велетень височів поруч із нею. Мала фігурка, обриси якої висвітлював нищівний вогняний вал, накинулася на велетня, гамселячи кулачками по його шипах і вістрях.
— От лайно! — я намагався намацати килим-літун і не міг знайти його в піщаній завірюсі. Протерши очі від піску, поплазував колами, доки моя права долоня не відчула шорсткого дотику тканини. Я зійшов із килима хіба кілька секунд тому, а його вже майже замело піском. Гребучи руками, наче оскаженілий собака лапами, я розкопав левітаційні візерунки, підняв килим у повітря і поринув у напрямку заграви, що вже меркла. Я більше не бачив тих двох постатей, але в мене вистачило розуму подивитися на компас і зауважити напрямок. Повітря пропекли два ланцетні промені: один пройшов у кількох сантиметрах над моїм розпростертим тілом, інший — у кількох міліметрах нижче килима.
— Вилупки! Педерасти! — загорлав я в нікуди.
Отець-капітан де Сойя лише напівсвідомо сприймав навколишню дійсність, коли сержант Ґреґоріус тягнув його на своєму броньованому плечі. Де Сойя наче крізь туман уривчасто бачив якісь темні постаті, які бігли через бурю разом із ним, час від часу стріляючи з плазмових рушниць по цілях, котрих він не бачив. Він не знав, хто це — може, гвардійці із загону Ґреґоріуса? Свідомість то полишала його, то поверталася, і він знову й знову відчайдушно бажав ще раз побачити дівчинку, нарешті поговорити з нею.
Ґреґоріус, біжучи, ледь не врізався у щось, зупинився й наказав загонові зімкнутися. Бронетранспортер «Скарабей», уже без камуфляжного поля, стояв перекошений, упершись у великий валун. Лівого трака не було, а ракети на кормі оплавилися, наче воскові свічки. Правий блістер розбився вщент і зяяв, немов порожнява очниці.