— Сюди, — видихнув Ґреґоріус. Він спершу обережно просунув крізь блістер отця-капітана де Сойю, а тоді застрибнув і сам, освітивши нутро машини ліхтарем від свого ланцетника. Сидіння водія мало такий вигляд, ніби хтось пофарбував його з аерозольного балончика у червоний колір. На задні перебірки, здавалося, хтось розбризкав фарби різних кольорів, наче на якихось безглуздих картинах абстракціоністів часів до Гіджри (кілька таких картин де Сойя колись бачив у музеї). Тільки тут за полотно слугував метал, а замість хаотичних мазків були частини людських тіл.
Сержант Ґреґоріус підтягнув де Сойю до перебірки й, обіперши об неї, всадовив на підлогу. Крізь отвір протиснулися ще дві постаті в скафандрах.
Де Сойя спробував витерти кров і пісок з очей.
— Я в порядку, — промовив він. Отець-капітан хотів сказати це командним голосом, але це вийшло в нього якось кволо, майже по-дитячому.
— Так, сер, — прохрипів Ґреґоріус, видобуваючи з ранця перев'язувальний пакет.
— Не треба, — безсило запротестував де Сойя. — Мій скафандр... — усі бойові скафандри мали здатність самоущільнюватися й обробляти незначні поранення. Де Сойя був певен, що скафандр уже подбав про порізи й подряпини. А потім він подивився вниз.
Його ліва нога трималася бозна на чому. Куленепробивний, протирадіаційний скафандр із комбінованого полімеру висів жмутами, наче порізана гума на дешевих шинах. Де Сойя бачив, як біліє його власна стегнова кістка. Скафандр зібгався на стегні в сяку-таку подобу джгута, тим самим врятувавши йому життя, але броня на грудях була пробита в кількох місцях, і медичний дисплей блимав червоним, показуючи, що поранення серйозні.
— Ісусе Христе! — прошепотів отець-капітан де Сойя. Це була молитва.
— Порядок, — озвався сержант Ґреґоріус, накладаючи тому на стегно ще й свій турнікет. — Зара' доправимо вас до медика, а тоді швиденько підіймемо до корабельного шпиталю, — він подивився на дві постаті в скафандрах, котрі знеможено опустилися на підлогу за передніми сидіннями. — Кі? Реттіґ?
— Так, сержанте? — менша з постатей звела на нього очі.
— Що з Мелліком та Ортом?
— Загинули, сер. Потвора розправилася з ними біля Сфінкса.
— Залишайтеся на зв'язку, — наказав сержант Ґреґоріус і знову повернувся до отця-капітана. Знявши рукавицю, він доторкнувся здоровенними пальцями до найглибшої колотої рани: — Боляче, сер?
Де Сойя похитав головою. Він не відчував дотиків.
— Добре, — проказав Ґреґоріус, але було помітно, що це йому не сподобалося. Він увімкнув канал тактичного зв'язку.
— Дівчинка... — прошепотів отець-капітан де Сойя, — ми повинні відшукати дівчинку.
— Так, сер, — відгукнувся Ґреґоріус, переходячи з каналу на канал.
Де Сойя прислухався. На всіх каналах лунало безладне белькотіння.
— Дивіться! Господи! Він повертається!
— «Святий Бонавентуро»! «Святий Бонавентуро»! Вас відносить у космос! Повторюю: вас відносить у космос!
— Скорпіон один-дев'ять викликає будь-який командний пункт... Святий Боже!.. Скорпіон один-дев'ять, лівого двигуна нема... будь-хто... не бачу Долини... виходжу з бою...
— Джемі! Джемі! Господи...
— Звільніть канал! Йоб вашу маму, дотримуйтесь сраної дисципліни зв'язку! Звільніть негайно цей блядський канал!
— Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє...
— Слідкуйте за довбаним уйобком... от дідько... довбаний уйобок влучив у нас... от сука...
— Численні невпізнані цілі в повітрі... повторюю... численні невпізнані цілі... контроль неможливий... — це повідомлення перервали пронизливі крики.
— Викликаю Командний пункт Один, відповідайте! Командний пункт Один, відповідайте!
Відчуваючи, що свідомість витікає з нього, наче кров, що збиралася калюжею під його понівеченою ногою, де Сойя ввімкнув візори. Тактичний дисплей глючив. Він перемкнувся на кодований променевий канал прямого зв'язку з екранольотом Барнес-Авне.
— Командувачу, на зв'язку отець-капітан де Сойя. Командувачу!
Лінія не відповідала.
— Командувач загинула, сер, — сказав Ґреґоріус, вколюючи ампулу адреналіну в оголене передпліччя де Сойї. Отець-капітан не пам'ятав, як із нього зняли рукавиці та комбінезон. — Я бачив по тактичному дисплею, як її екраноліт кудись вмазався, а тоді розпочалось це пекло, — продовжував сержант, вправно примотуючи до стегна ногу де Сойї, що звисала, наче ганчірка, так ніби на совість запаковував негабаритний вантаж. — Вона мертва, сер. Полковник Брайдсон не відповідає. Не відповідає капітан Реньєр, той, котрий на факельнику. Корабель 3К мовчить.
Де Сойя з останніх сил намагався не втратити свідомості.
— Що коїться, сержанте?
Ґреґоріус нахилився ближче. Він підняв візири отця-капітана на лоб, і де Сойя вперше побачив, що богатир має чорну шкіру.
— До Гвардії я служив у морській піхоті, сер, так у нас там була для цього особлива назва.
— Полярний лис? — спробував усміхнутись де Сойя.
— Це так казали надто ввічливі морські офіцери, сер, — Ґреґоріус підхопив де Сойю на руки і поніс до виходу, наче дитину. — У піхоті, сер, — у Ґреґоріуса навіть дихання не збилося, — ми називали це повний пиздець.
Де Сойя відчув, що непритомніє. Сержант посадив його на пісок.
— Не вирубуйтеся, сер! Ви чуєте мене, чорт забирай? Не вирубуйтеся! — кричав Ґреґоріус.
— Слідкуйте за своєю мовою, сержанте, — промовив де Сойя, відчуваючи, як його габою накриває непритомність. У нього не було ані сили, ані бажання боротися з цим. — Не забувайте, що я священик... Чортихатися — це смертний гріх.
Темрява зімкнулася над ним, і де Сойя так і не зрозумів, чи промовив він останню фразу вголос.
15
Ще змалку, коли дим від вечірніх ватр на торф'яних болотах підіймався до потьмянілого небосхилу, я любив стояти поза фургонами, що утворювали навколо вогнищ захисне коло, і чекати на появу перших зірок. І коли вони нарешті вимальовувалися на лазурі, що тьмяніла на очах, то сяяли холодно й байдуже. Я стояв, дивився на них, думав про те, що станеться зі мною в майбутньому, і водночас чекав, що скоро мене покличуть до вогнища, до світла й тепла, і нагодують вечерею. Ще тоді я зрозумів іронію людського буття. Стільки важливих речей минають швидко, і їх вчасно не помічають, не розуміють. Стільки значних миттєвостей приречені бути похованими під абсурдністю повсякденності... Я зрозумів це ще дитиною, і з того часу бачив підтвердження цьому впродовж усього свого життя.
Я летів на гаснуче помаранчеве сяйво, що жевріло після вибуху, і раптом натрапив на дитину, Енею. Раніше я помітив дві постаті, причому мала наскакувала на гігантську, але коли за кілька секунд підлетів до того місця, де їх бачив, пробившись крізь виючий та скреготливий пісок на килимі-літуні, що гойдався й підскакував, я знайшов тільки дівчинку.
Ось якими ми побачили одне одного тієї миті: обличчя дівчинки відбивало потрясіння та гнів, очі почервоніли й звузились — чи то пісок їх запорошив, чи то переповняла лють на щось чи на когось; кулачки стиснуті, сорочка й просторий светр тріпотіли на вітрі, наче прапори, темно-русяве — це вже потім я помічу в ньому кілька світлих пасем — волосся сплуталося від вітру, щоками пролягали брудні смуги від сліз, та й ніс був мокрий; на ногах вона мала дитячі парусинові черевички на гумовій підошві, що аж ніяк не пасували до тих пригод, назустріч яким вона вирушила, а на одному плечі теліпався нехитрий чорний заплічник. Мабуть, я мав вигляд дуже далекий від нормального — височенний, жилавий двадцятисемирічний дядько, не з надто кмітливим обличчям, більша частина якого до того ж ховалася за банданою й темними окулярами; крім того, я розпластався на килимі-літуні ницьма, брудне волосся їжачилося, скуйовджене вітром, а пил і пісок вкрили одяг кіркою.