— На чомусь на подобу одномісного електромагнітного апарата, — продовжив сержант. — Хоча чому ця хреновина працює, вчені голови не знають. Як би там не було, корабель їх підхопив, проминув БОП під час різанини і зараз розганяється, щоб зробити стрибок.
— Під час різанини, — тупо повторив де Сойя. Він відчув, що з рота у нього тече слина. Витерши підборіддя тильним боком долоні і намагаючись при цьому не дивитися на те, що залишилося від його ноги, він вимовив: — Різанина. Хто її спричинив? Із ким ми билися?
— Невідомо, сер, — відповів Лемпрієр. — Усе відбувалося як у давні часи... часи BBC Гегемонії, коли повітряний десант прийшов крізь портали, сер. Тобто тисячі озброєних... когось... з'явилися скрізь, і з'явилися водномить, сер. Тобто зіткнення тривало лише п'ять хвилин. Їх були тисячі. А тоді вони вшилися.
Де Сойя щосили напружувався, намагаючись розібрати слова крізь щораз густішу темряву і гуркіт у вухах, але в розчутому він не вловлював жодного сенсу.
— Тисячі? Кого? Вшилися куди?
Ґреґоріус ступив наперед і з висоти свого зросту подивився на отця-капітана.
— Не тисячі, сер. Лише один. Ктир.
— Це тільки легенда... — почав було Лемпрієр.
— Тільки один Ктир, — продовжував чорношкірий велетень, не звертаючи уваги на капітана факельника. — Він убив більшу частину швейцарських гвардійців і половину регулярних військ Пакса на Еквусі, збив усі винищувачі-Скорпіони, вивів із ладу два факельники, вбив усіх, хто був на борту 3К-корабля, залишив свою візитівку й зник. І все це за тридцять секунд. Ось що зробив він. Решту наробили наші хлопці. Коли в паніці стріляли один в одного. Це був Ктир.
— Маячня! — вигукнув Лемпрієр. Його голомозий череп побуряковів від хвилювання. — Це вигадка, казка — та ще й єресь! Що б не завдало нам сьогодні цього удару, це не...
— Стуліть пельку, — сказав де Сойя. У нього було таке відчуття, наче він промовляє крізь довгий темний тунель. Те, що він мав сказати, він мав сказати швидко. — Слухайте наказ... Капітане Лемпрієр, своєю владою і владою Папи я наказую капітану Саті взяти на борт «Святого Антонія» уцілілих членів екіпажу «Святого Бонавентури» і поповнити таким чином свій штат. Передайте Саті мій наказ вирушити в погоню за дівчинкою... за космічним кораблем, на якому перебуває дівчинка... переслідувати корабель до точки спіну[62], зафіксувати координати стрибка і переслідувати далі...
— Але, отче-капітане, — почав було Лемпрієр.
— Мовчати! — закричав де Сойя крізь шум водоспаду, що гримів у нього в вухах. Він не бачив уже нічого, крім цяток, що мерехтіли в шаленому танці. — Слухати мій наказ! Капітан Саті має йти за тим кораблем усюди... навіть якщо це займе все його життя... і схопити дівчинку. Це його основне і єдине завдання. Затримати дівчинку та відправити її на Пацем. Ґреґоріусе!
— Слухаю, сер!
— Не дозволяйте їм мене оперувати. Мій кур'єрський корабель цілий?
— «Рафаїл»? Так, сер. Під час битви на ньому нікого не було, тому Ктир його не чіпав.
— А Хіроші... пілот мого спускового апарата... де він?
— Його вбито, сер.
Де Сойя ледь розпізнавав гудіння голосу сержанта крізь інше, значно гучніше гудіння.
— Викличте сюди апарат, сержанте, і пілота також. Доправте мене, себе і решту вашого загону...
— Тільки двоє живі, сер.
— Слухайте наказ... Доправте нас чотирьох на «Рафаїл». Корабель знає, що робити. Скажіть йому, що ми вирушаємо переслідувати дівчинку... її корабель і корабель «Святий Антоній». Куди полетять ці кораблі, туди полетимо й ми. Сержанте?
— Слухаю, отче-капітане!
— Ви і ваші люди народилися заново, прийнявши хрестоформу?
— Так, отче-капітане!
— То готуйтесь народитися ще раз, по-справжньому.
— Але ваша нога... — проказав капітан Лемпрієр із далекої-далекої далечіні. Його голос розходився допплерівськими хвилями і зникав у безвістях.
— Коли мене воскресять, ми з нею возз'єднаємося, — пробурмотів отець-капітан де Сойя. Він хотів заплющити очі, аби проказати молитву, проте для того, щоб не бачити світла, йому не треба було заплющувати очей — темрява навколо нього вже стала непрозірною. І відтак він промовив у цю темряву, у це гудіння, навіть не знаючи, чи хтось його чує і чи промовляє він ці слова насправді: — Швидко виконуйте, сержанте. Негайно!
17
Тепер, коли я взявся писати це через стільки років, я спочатку боявся, що мені буде важко пригадати Енею дитиною. Та виявилось, що це не так. Моя пам'ять сповнена спогадів про пізніші події, сповнена пізніших образів — золоте світло на жіночому тілі, коли ми пливли між віттям орбітального лісу, і той перший раз, коли ми кохалися в невагомості, наші з нею мандрівки підвісними хідниками Сюанькунси, де високо над нами танули в сонячному промінні рожево-червоні вершини Хуа-Шаня[63], — і я боявся, що ці перші, ці давні спогади втратять свою матеріальність. Але цього не сталося. Я не піддався навіть імпульсу перескочити до пізніших років, хоч і побоююсь, що мою розповідь у будь-яку мить може перервати квантомеханічне шипіння отруйного газу. Я писатиму доти, доки зможу. А крапку в моїй оповіді поставить доля.
Ми піднялися за А. Беттіком гвинтовими сходами до кімнати з роялем, у той час як корабель із гуркотом ніс нас у космос. І хоча захисне поле підтримувало всередині постійну силу тяжіння, однак я відчував шалене збудження — хоча, можливо, це був просто наслідок викиду величезної кількості адреналіну, та ще й у такі стислі строки. Мала була брудна, розпатлана й все ще дуже засмучена.
— Я хочу побачити, де ми зараз, — попросила вона. — Ну будь ласка!
Корабель виконав її бажання, перетворивши стіну за голографічною нішею на вікно. Ми перебували над Еквусом, і він стрімко віддалявся. Голова коня губилась у сонмищі червоного пилу. На півночі хмаровиння закривало полюс, але лімб Гіперіона вигинався виразною дугою. Ще хвилина — і вся планета перетворилася на глобус. Крізь мереживо хмар виднілися два чи три материки, на тлі разючої синяви Великого Південного моря навкруги архіпелагу Дев'ятихвістки яскраво зеленіли мілини. Тоді планета стиснулася, перетворилась на кулю — блакитну, червону та білу, а потім залишилась позаду. Ми відлітали поспіхом.
— А де факельники? — спитав я в андроїда. — Вони мали вже запримітити нас, а то й просто розірвати на шмаття.
— Ми з кораблем моніторимо їхні широкосмугові канали, — відказав А. Беттік. — Вони останнім часом дещо... заклопотані.
— Я не розумію, — почав я, крокуючи туди-сюди перед нішею, надто нервуючись, аби просто впасти в глибоке крісло. — Ця бійня... хто...
— Ктир, — озвалась Енея і вперше по-справжньому подивилась на мене. — Ми з мамою сподівалися, що такого більше не станеться, але сталося. Мені шкода. Страшенно шкода.
Подумавши, що дівчинка, можливо, не розчула мене раніше, коли навкруги ревла буря, я припинив метатись каютою, опустився на бильце кушетки і промовив:
— Ми ще не познайомилися як слід. Я — Рол Ендіміон.
Дівчинка подивилась на мене блискучими очима. Під кіркою бруду та піску на її щоках угадувався чудовий колір обличчя.
— Я пам'ятаю, — сказала вона. — Ендіміон. Це назва поеми.
— Поема? — здивувався я. — Я нічого не знаю про поему. Ендіміон — так зветься старе місто.
Вона всміхнулася.
— Я знаю цю поему тільки тому, що її написав мій тато. Як гарно придумав дядько Мартін — обрати героя, якого звуть так само!
Я засовався, почувши слово «герой». Уся ця авантюра й без того ставала дедалі абсурднішою.
Дівчинка простягнула мені свою тендітну руку.
— Енея, — назвалася вона. — Але тобі це відомо.
Я відчув у руці її прохолодні пальці.
— Старий поет казав, що ти кілька разів змінювала ім'я.
Усмішка на її обличчі згасла.
— І ще змінюватиму, можу побитись об заклад, — вона забрала у мене руку і подала її андроїдові: — Енея. Сирота часу.
А. Беттік потис її руку елегантніше, ніж я, схилив голову в поклоні і назвав себе.
62
спін
63
Сюанькун-си, «Висячий монастир» — храмовий комплекс, побудований на скелі біля священної гори Хеншань провінції Шаньсі в Китаї. Монастир побудований в 491 році при династії Північна Вей. Храмовий комплекс об'єднує буддійські, даоські і конфуціанські вівтарі. Сюанькунси є єдиним у Китаї храмом, в якому об'єднані три релігійно-філософські школи: буддизм, даосизм і конфуціанство; Хуа-Шань, Хуашань, «Квіткова гора» — одна з п'яти священних гір даосизму в Китаї, належить до хребта Ціньлін на території провінції Шеньсі. Нараховує п'ять гірських піків, найвищий Південний — 2160 м. На старовинній китайській карті світу, на якій країна представлена у формі квадрата, гора Хуашань займає місце західного кута.