— До ваших послуг, пан-Ламіє, — сказав він.
Вона заперечливо похитала головою.
— Пан-Ламія — так кличуть... кликали... мою маму. Я ж — просто Енея, — вона помітила щось у виразі мого обличчя: — Ти знаєш про мою маму?
— Вона знаменита, — відповів я, безпричинно зашарівшись. — Як і всі, хто ходили в прощу на Гіперіоні. Існує поема, така собі епічна легенда...
Енея розреготалася:
— О Господи! Дядько Мартін усе ж таки закінчив свої забацані «Пісні»!
Зізнаюся, що я був шокований, і це, мабуть, позначилось на моєму обличчі. Добре, що тієї миті я не грав у покер.
— Перепрошую, — сказала Енея. — Я бачу, що писанина старого сатира стала чимось на кшталт безцінної культурної спадщини. Він ще живий? Дядечко Мартін?
— Так, пан-... так, пан-Енеє, — відповів А. Беттік. — Я мав честь слугувати вашому дядькові понад сто років.
Дівчинка скривилася:
— Тоді ви, напевно, святий, пан-Беттіку.
— А. Беттік, пан-Енеє, — сказав він. — Ні, я не святий. Лише шанувальник і давній знайомий вашого дядька.
Енея кивнула.
— Я познайомилася з деякими андроїдами, коли ми прилітали з Джектауна навідати дядька Мартіна, але вас я тоді не бачила. Понад сто років, кажете... Який тепер рік?
Я сказав їй.
— Що ж, хоч у цій частині все минуло нормально, — зауважила вона й замовкла, дивлячись, як зменшується планета. Гіперіон наразі був лише блискучою цяткою.
— Ти справді прийшла з минулого? — запитав я.
Це було дурне питання. Але того ранку я не вирізнявся надмірною кмітливістю.
Енея кивнула.
— Дядько Мартін мав тобі про це розповісти.
— Так. Ти втікаєш від Пакса.
Дівчинка звела на мене очі. Вони блищали від непролитих сліз.
— Пакс? Так вони себе називають?
Я закліпав очима від подиву. Мене вразило те, що хтось може не мати уявлення про Пакс. Але вона не мала. Насправді.
— Так, — підтвердив я.
— То тепер усім керує Церква?
— Ну... до певної міри, — погодився я і пояснив їй роль Церкви в тому складному утворенні, яким був Пакс.
— Ясно, це вони всім керують, — виснувала Енея. — Ми підозрювали, що справи можуть піти таким чином. І мої сни справдилися.
— Твої сни?
— Не звертай уваги, — сказала дівчинка. Вона підвелась, оглянула кімнату і, підійшовши до «стейнвея», пробіглася клавіатурою, взявши навздогад кілька нот. — А це корабель, що належав Консулу?
— Так, — озвався корабель. — Хоча я тільки туманно пригадую цього джентльмена. А ви були із ним знайомі?
Енея всміхнулась, усе ще видобуваючи з рояля окремі ноти.
— Ні. А мама була. Вона йому зробила ось цей подарунок, — дівчинка вказала на вкритий піском килим-літун, що лежав біля сходів, — коли він залишав Гіперіон після Падіння. Він повертався назад до Мережі. За моїх часів він не повернувся.
— Він не повернувся ніколи, — промовив корабель. — Як я вже казав, моя пам'ять дещо пошкоджена, але я впевнений, що він помер десь тут, — м'який голос корабля змінився, став більш діловим: — Нас виявили, коли ми вийшли з атмосфери, але відтоді більше не намагалися викликати на зв'язок і не переслідували. Ми вже вийшли з коломісячного простору, а за десять хвилин будемо за межами гравітаційної дії Гіперіона. Мені потрібно розрахувати курс для розгону. Чекаю на інструкції.
Я подивився на дівчинку:
— Летимо до Вигнанців? Старий поет казав, що ти захочеш вирушити саме до них.
— Я передумала, — мовила Енея. — Який населений світ найближчий, Кораблю?
— Парваті. Одна ціла двадцять вісім сотих парсека. Шість із половиною днів за корабельним часом. Час-у-борг — три місяці.
— Парваті входила до складу Всемережжя? — запитала дівчинка.
Їй відповів А. Беттік:
— Ні. Не під час Падіння.
— А до якого старого світу, що був частиною Всемережжя, найближче летіти від Парваті? — знову запитала Енея.
— Ренесанс-Вектор, — негайно обізвався корабель. — Дев'ять додаткових днів за корабельним часом, час-у-борг — п'ять місяців.
— Не знаю, — насупився я. — Мисливці... я хочу сказати, чужопланетяни, на яких мені довелось працювати, зазвичай прибували з Ренесанс-Вектора. Це великий світ, що належить до Пакса. Розвинений. Гадаю, там є ціла купа кораблів і величезне військо.
— Але це найближчий світ, що був частиною Мережі? — продовжувала розпитувати Енея. — Значить, там були портали телепорту?
— Так, — відповіли корабель і А. Беттік в один голос.
— Проклади курс на Ренесанс-Вектор через систему Парваті, — наказала Енея.
— Якщо нашим місцем призначення є Ренесанс-Вектор, то прямий стрибок туди збереже день корабельного часу та два тижні часу-в-борг, — порадив корабель.
— Я знаю, — відказала дівчинка, — але хочу полетіти через Парваті, — мабуть, Енея помітила питання в моїх очах, бо додала: — Вони переслідуватимуть нас, а я не хочу, щоб вони знали, куди ми прямуємо з нашої системи.
— Зараз вони не йдуть по наших слідах, — зауважив А. Беттік.
— Знаю, — знову промовила Енея. — Але за кілька годин уже йтимуть. Зараз і до кінця моїх днів, — вона подивилась на голографічну нішу, наче особистість корабля містилась саме там. — Виконуй наказ, будь ласка.
Корабель послухався, і зірки на голодисплеї пошити вбік.
— Двадцять сім хвилин до точки переміщення до системи Парваті[64], — повідомив корабель. — Нас досі не викликають і не переслідують, хоча в космос вийшли факельник «Святий Антоній» і ще один транспортний корабель.
— А що з другим факельником? — поцікавився я. — Як там його... зі «Святим Бонавентурою»?
— Трафік на загальних каналах зв'язку, а також детектори свідчать, що він отримав пробоїну і подає сигнал лиха.
— Святий Боже, — прошепотів я. — І що це було — напад Вигнанців?
Дівчинка похитала головою і відійшла від рояля:
— Це був Ктир. Батько мене попереджав... — вона замовкла.
— Ктир? — пролунав голос андроїда. — Наскільки мені відомо, легенди та старі хроніки стверджують, що істота, яку називають Ктирем, ніколи не полишала Гіперіона. Трималася зазвичай у радіусі кількасот кілометрів від Гробниць часу.
Енея сіла, відкинувшись на спинку крісла. Очі у неї залишались почервонілими від сліз, та й загалом уся вона виглядала втомлено.
— Еге ж. Боюся, цього разу він забрів далі. І якщо батько мав рацію, то це — тільки початок.
— Ктиря не бачили й не чули про нього ось уже майже три сотні літ, — втрутився я.
Дівчинка засмучено кивнула.
— Я знаю. Відтоді, як напередодні Падіння відкрилися Гробниці, — вона подивилась на андроїда: — Я страшенно зголодніла. І брудна, як чорт.
— Я допоможу кораблеві приготувати ланч, — сказав А. Беттік. — Душові кабінки розташовані нагорі, у спальні господаря, і під нами, на палубі фуги. У спальні господаря є також ванна.
— Ось туди я й піду, — мовила дівчинка. — Я повернуся до того, як ми зробимо квантовий стрибок. Побачимось за двадцять хвилин, — вона попрямувала до сходів, відтак зупинилась і знову взяла мене за руку: — Роле Ендіміон, мені шкода, якщо я здалася тобі невдячною. Дякую за те, що ти ризикував життям заради мене. Дякую, що вирушив зі мною в цю подорож. Дякую, що встряв у щось таке велике та складне, що жоден із нас навіть уявити не може, де ми опинимось наприкінці.
— Будь ласка, — тупо відповів я.
Дівчинка всміхнулася, дивлячись на мене.
— Тобі душ теж не завадить, приятелю. Одного дня ми підемо в душ разом, але сьогодні, гадаю, тобі слід скористатися тим, що внизу.
Кліпаючи очима й не знаючи, що на це відповісти, я мовчки дивився, як Енея легко побігла сходами нагору.
18
Отець-капітан де Сойя прокинувся у воскресальних яслах на борту «Рафаїла». Йому дозволили дати назву цьому кораблеві класу Архангел. А Рафаїл — саме той архангел, який опікується поверненням втраченої любові.
Де Сойя лише двічі проходив крізь воскресіння раніше, але тоді поруч був священик, аби привітати його, дати ковток освяченого вина з обрядової чаші та традиційну склянку помаранчевого соку. Поруч були фахівці з воскресіння, і вони розмовляли з ним, пояснюючи, що відбувається, доки його збиті з пантелику мізки не починали працювати знову.