— Мені доводилось робити міжзоряні перельоти, — промовив нарешті А Беттік, — але завжди у фузі. У сховищі, якщо бути точним. Нас, андроїдів, перевозили у вантажних відсіках, штабелями, наче заморожені м'ясні туші. Так мені казали.
Тепер ми з дівчинкою дивилися одне на одного, уникаючи зустрітися поглядом із блакитношкірим чоловіком.
Корабель видав звук точнісінько такий, як людина, що відкашлюється.
— Насправді, — сказав він, — мої спостереження за пасажирами-людьми — але я мушу зауважити, що можу помилятися, адже...
— ...адже твоя пам'ять пошкоджена, — промовили ми з дівчинкою в один голос, відтак подивились одне на одного і розсміялися.
— Вибач, Кораблю, — промовила Енея. — Продовжуй.
— Я тільки хотів сказати, що, згідно з моїми спостереженнями, головний ефект стану с-плюс на пасажирів-людей полягає в розладі зору, розумовій депресії, що спричиняється дією поля, а також у звичайнісінькій нудьзі. Я гадаю, що кріогенну фугу винайшли для тривалих мандрівок, а коротким подорожам, таким, як ця, вона може просто додати трохи комфорту.
— І твої вдосконалення... тобто, вдосконалення, що їх зробили Вигнанці... усувають ці побічні ефекти? — запитав я.
— Для того вони й робилися, — відповів корабель. — Усі, крім нудьги, звичайно. Нудьга — це суто людський стан. І навряд чи існують ліки від неї, — на мить зависло мовчання, а тоді корабель додав: — Точка переміщення за дві хвилини десять секунд. Усі системи працюють оптимально. Погоні досі нема, хоча «Святий Антоній» відстежує нас на радарах далекої дії.
Енея підвелася:
— Пішли подивимось на стрибок до с-плюс.
— Пішли подивимося? — перепитав я. — Звідки? Із голографічної ніші?
— Ні, — вже зі сходів відгукнулося дівча, — знадвору.
На кораблі був балкон. На ньому можна було стояти просто неба навіть тоді, коли корабель протинав космічний простір, готуючись перейти до надсвітлових псевдошвидкостей. Я цього не знав. А якби й знав, ніколи б не повірив.
— Висунь балкон, будь ласка, — звернулась дівчинка до корабля, і той висунув балкон, причому рояль висунувся наперед разом із ним, і ми пройшли крізь арку в космос. Ну, звісно, не зовсім у космос. Навіть я, селюк-вівчар, знав, що в глибокому вакуумі наші барабанні перетинки мали б розірватися, очі луснути, а кров у наших тілах — скипіти. Але видавалося, що ми вийшли просто в глибокий вакуум.
— Це безпечно? — поцікавився я, обіпершись на бильця.
Гіперіон у нас за кормою наразі перетворився на цятку завбільшки з зірку; ота зірка, навколо якої він обертався, палахкотіла сонцем по лівому борту, але плазмовий хвіст від нашого термоядерного рушія завдовжки у десятки кілометрів створював враження, наче ми балансуємо на вершечку височезної блакитної колони. Це видиво давало могутній поштовх до акрофобії[66], а ілюзія, що ти стоїш, незахищений, у відкритому космосі, викликала щось схоже на агорафобію[67]. До цієї миті я й не підозрював, що можу підчепити бодай якусь фобію.
— Якщо поле-стримувач дасть збій хоча б на секунду, — відповів А. Беттік, — то при таких перевантаженнях і такій швидкості ми вмент помремо. Усередині корабля чи зовні — несуттєво.
— А радіація? — не вгавав я.
— Звичайно ж, поле відбиває космічну та шкідливу сонячну радіацію, — пояснив андроїд, — і тамує світло від гіперіонського сонця, аби ми не посліпли, дивлячись на нього. У решті ж поле не викривлює видимого спектра.
— Зрозуміло, — пробурмотів я із сумнівом. А відтак відступив на крок від билець.
— Тридцять секунд до переходу, — повідомив корабель. Навіть тут здавалося, що голос його звучить просто з повітря.
Енея сіла за рояль і почала грати. Я не впізнавав мелодії, але це було щось класичне... наприклад, щось із двадцять шостого сторіччя.
Мабуть, я сподівався, що корабель зробить ще одне оголошення до фактичного моменту переходу — озвучить зворотний відлік часу чи щось таке, — але цього не було. Рушій Гокінґа раптово перебрав на себе подальший рух, а плазмовий двигун вимкнувся. Долю секунди було чути глухий рокіт — здавалося, він іде з моїх кісток; жахливе запаморочення накрило мене, пройшло наскрізь — так немовби мене перевернули навиворіт, безболісно, проте безжально. А потім це відчуття зникло, і зникло так швидко, що я навіть не встиг його як слід осягнути.
Простір теж зник. Я маю на увазі космічний простір, та панорама, яку я спостерігав ще секунду тому: сяюче сонце Гіперіона, кружечок самої планети, що малів на очах, мерехтіння вздовж корпусу корабля, кілька яскравих зірок, що пробилися крізь це мерехтіння, навіть стовп блакитного полум'я, на якому ми підносилися догори, — усе це зникло. А що з'явилося натомість?.. Важко підібрати для цього слова.
Корабель був тут, неясно вимальовуючись «над» і «під» нами; балкон, на якому ми перебували, теж виглядав матеріальним, але, здавалося, світло не лягало на жодну частину, жодну деталь. Я розумію, наскільки абсурдно це має звучати, коли пишу ці слова, адже якщо щось і було видимим, то від нього мало відбиватися світло. Проте ефект був такий, наче мої очі частково припинили бачити: вони фіксували абриси й масу корабля, але світла не помічали.
За межами корабля Всесвіт звузився до блакитної сфери навколо носа й червоної — навкруги хвостового оребрення. Моїх елементарних знань вистачало, аби очікувати на ефект Допплера[68], але тут він не працював, адже ми й близько не сягали швидкості світла, доки не перейшли в стан с-плюс, а тоді завдяки згортці Гокінґа перевищили цю швидкість у багато разів. А втім, кола блакитного й червоного світла — придивившись, я міг розрізнити в обох сферах рясні китиці зірок — пересунулися до самісіньких кінчиків носа й хвоста та стиснулися в крихітні точки світла. Між ними пролягло... ніщо. Це не була чорнота або темрява. Це була порожнеча. Ніщо настільки концентроване, що воно викликало у мене вже не просто запаморочення, а й нудоту. Це відчуття було не краще за попереднє швидкоплинне відчуття вивертання навиворіт.
— Святий Боже! — видушив я з себе, мертвим хватом учепившись у бильця та заплющивши очі. Це не допомогло. Порожнеча від цього не зникла. Тієї секунди я зрозумів, чому міжзоряні мандрівники завжди обирають кріогенну фугу.
Неймовірно, немислимо, але Енея продовжувала грати на роялі. Чисті, кришталеві ноти наче жили самі по собі й не потребували жодного середовища. Навіть крізь склеплені повіки я міг бачити А. Беттіка — як він стоїть біля дверей, піднявши блакитне обличчя до безодні. Ні, раптом зрозумів я, він тепер не блакитний... тут не існувало кольорів. Не існувало також чорного, білого чи сірого. «Цікаво, чи сліпі від народження уявляють собі світло та кольори таким божевільним чином?» — подумав я.
— Компенсація, — оголосив корабель голосом таким же кришталевим, як ноти, що випурхували з-під пальців Енеї.
Раптом порожнеча згорнулася в себе, зір повернувся, а кулі червоного й блакитного світла знов огорнули ніс і корму. За лічені секунди синя сфера пройшла всім корпусом, наче кільце стрижнем дитячої пірамідки, злилася з червоною сферою на носі, а тоді передня куля несподівано вибухнула різнокольоровими геометричними фігурами, немов яйце-райце розродилося летючими істотами. Я називаю їх «різнокольоровими геометричними фігурами», але насправді реальність не мала нічого спільного з цим визначенням. Фрактальні частки пульсували[69], згорталися спіралями, перекручувались у тому, що до того було порожнечею. Спіралі розгалужувалися, викидали омахи із власних геометричних скупчень і згортались у точку, розсіюючи навколо себе менші фігури тих самих кольорів — кобальтові й криваво-червоні. Жовті еліпси видавали імпульси світла, точнісінько як пульсари. Фіолетові й темно-сині гвинтові фігури, обертаючись, пропливали повз нас, наче ДНК Всесвіту. Я чув ці кольори. Вони звучали немов віддалені громи, немов шум прибою за виднокраєм.
Я усвідомив, що стою з відвислою щелепою. Відвернувшись від огорожі балкона, я спробував зосередитись на дівчинці та андроїді. Кольори фрактального Всесвіту вирували навколо них. Енея все ще тихенько грала на роялі, і коли вона підвела очі, щоб подивитися на мене та фрактальні небеса за моєю спиною, її пальці не припинили руху по клавішах.
66
акрофобія (від
67
агорафобія (від
68
ефект Допплера — явище зміни частоти хвилі чи довжини хвилі, яку реєструє приймач, викликане переміщенням джерела або приймача. Названий на честь австрійського фізика та математика Крістіана Допплера (29.11.1803 — 17.03.1853). Ефект Допплера для таких електромагнітних хвиль, як світло, широко застосовується в астрономії, де, завдяки так званому червоному чи синьому зміщенню (прояви ефекти Допплера), вдається виміряти швидкість, з якою зірки та галактики наближаються до нас чи від нас віддаляються: якщо джерело світла віддаляється від спостерігача, то спостережуваний спектр зміщується в червоний бік (збільшення довжини хвилі), якщо ж джерело наближається, то буде мати місце зворотне явище — синє зміщення.
69
фрактал