Выбрать главу

— Може, зайдемо всередину, — запропонував я і почув, що кожне слово, мовлене моїм голосом, зависає в повітрі, окремо від інших, наче бурульки на гілці.

— Чарівно! — сказав А. Беттік. Склавши руки на грудях, він замріяно вдивлявся в нуртовище форм навколо нас. Його шкіра знову стала блакитною.

Енея припинила грати. Можливо, тільки зараз помітивши, що у мене паморочиться голова, що я по-справжньому нажаханий, вона підвелась, взяла мене за руку й повела за собою вглиб корабля. Балкон втягнувся всередину вслід за нами. Корпус корабля зійшовся. Я знову міг дихати.

* * *

— У нас попереду шість днів, — сказала дівчинка.

Ми сиділи в голографічній ніші. Тут були зручні подушки. Ми поїли, й А. Беттік приніс нам холодні фруктові напої з холодильника. І тепер, коли ми сиділи й розмовляли, склянка в моїй руці майже не тремтіла.

— Шість днів, дев'ять годин і тридцять сім хвилин, — зауважив корабель.

Енея подивилась на перебірку:

— Кораблю, ти можеш трохи помовчати? Озивайся, тільки коли тебе питають або коли в тебе буде якась дуже важлива інформація.

— Так, пан... Енеє, — відізвався корабель.

— Шість днів, — повторила дівчинка. — Нам треба підготуватися.

Я відсьорбнув зі склянки.

— Підготуватися до чого?

— Гадаю, вони на нас чекатимуть. Нам треба вигадати, як нам пробратися системою Парваті й дістатися Ренесанс-Вектора, щоб вони нас не схопили.

Я придивився до дівчинки. Вона мала втомлений вигляд. Волосся після душу так і залишилось розкуйовдженим. Після всіх цих розповідей у «Піснях» про Навчительку я очікував побачити когось виняткового — юну месію в тозі, вундеркінда, який проголошував би загадкові сентенції, — а в цій юній особі надзвичайними були тільки очі — темні, але вражаюче ясні.

— Як вони можуть на нас чекати? — заперечив я. — Лінія «світло+» не працює вже кілька сторіч. Кораблі Пакса, що женуться за нами, не можуть повідомити про нас наперед, як вони зробили б у твої часи.

Енея похитала головою.

— Ні, надсвітловий зв'язок припинив функціонувати ще до мого народження. Згадай, мама була вагітна мною під час Падіння, — вона подивилась на А. Беттіка. Андроїд пив сік, але вирішив залишитись стояти. — Мені шкода, що я тебе не пам'ятаю. Я вже казала, що я бувала в Місті поетів, і гадала, що познайомилася тоді з усіма андроїдами.

Він ледь схилив голову.

— Ви не могли мене запам'ятати, пан-Енеє. Я поїхав із Міста поетів ще до того, як ваша матуся вирушила в паломництво. Я разом із братами і сестрою працював у той час на ріці Гулай і на Трав'яному морі. Після Падіння ми... залишили службу... і жили окремо, у різних місцях.

— Розумію, — промовила дівчинка. — Пам'ятаю, що після Падіння почався справжній безлад. Андроїдам стало небезпечно з'являтися на захід від Вуздечки.

Я перехопив її погляд.

— Ні, без жартів, яким чином хтось може чекати нас на Парваті? Вони не можуть нас випередити — ми квантувалися першими. Отже, в найгіршому випадку вони вийдуть зі стану с-плюс на Парваті за годину чи дві після нас.

— Знаю, — сказала Енея, — проте я все ж таки гадаю, що якимось чином вони опиняться там і чекатимуть на нас. Нам треба вигадати щось таке, що дозволить неозброєному кораблеві обігнати або перехитрувати військовий корабель.

Ми розмовляли ще кілька хвилин, але жоден із нас — навіть корабель, коли до нього звернулись із запитанням — не вигадав чогось розумного. Поки ми розмовляли, я спостерігав за дівчинкою: як в усмішці ледь помітно повзуть догори кутики її вуст, коли вона про щось міркує; як між її бровами з'являється легенька зморшка, коли вона каже щось серйозно; який м'який у неї голос.

— Не розумію, чому старий поет не зв'язався з нами, доки ми були ще в системі Гіперіона, — задумливо сказав я вголос. — Йому ж, мабуть, кортіло поговорити з тобою.

Енея пропустила своє волосся крізь пальці, так наче гребінцем пройшлася.

— Дядько Мартін ніколи б не став вітатися зі мною голограмою чи кодованим променем. Ми з ним домовилися, що зустрінемось і поговоримо після закінчення цієї подорожі.

Я подивився на неї.

— То ви вдвох усе це спланували? Я маю на увазі твою втечу, килим-літун і все інше?

Вона знову всміхнулась, роздумуючи над відповіддю.

— Ми з мамою спланували головні пункти. Після її смерті ми з дядьком Мартіном обговорили план. Він попрощався зі мною цього ранку, коли я вирушала до Сфінкса...

— Цього ранку? — збентежено перепитав я, а тоді зрозумів.

— Цей день видався для мене довгим, — сумно відповіла дівчинка. — Цього ранку я зробила кілька кроків і пройшла половину того часу, що люди мешкають на Гіперіоні. Усі, кого я знаю, за винятком дядечка Мартіна, мали б уже повмирати.

— Не обов'язково, — заперечив я. — Пакс прийшов сюди незабаром після твого зникнення. Відтак багато хто з твоїх друзів і рідних міг прийняти хрест. Тоді вони все ще будуть серед живих.

— Прийняти хрест... — повторила Енея, майже непомітно здригнувшись. — У мене нема рідних, мама була всією моєю родиною... І щось я сумніваюся, аби мої чи мамині друзі могли... прийняти хрест.

Якусь мить ми мовчки дивились одне на одного, і я усвідомив, наскільки незвичайна ця дівчинка; більша частина історії Гіперіона, наскільки я її знав, відбулася вже після того, як ця дівчинка зробила крок «цього ранку» всередину Сфінкса.

— Звісно, — вела далі Енея, — ми не розробляли нашого плану аж до таких подробиць, як килим-літун; ми не знали, що корабель Консула після повернення привезе килим. Але ми з мамою планували скористатися Лабіринтом, якщо Долина Гробниць виявиться закритою. Це спрацювало. І ми сподівалися, що корабель Консула прилетить за мною, аби забрати з планети.

— Розкажи мені про свій час, — попросив я.

Енея похитала головою.

— Розкажу, але не зараз. Ти знаєш про мою епоху. Для тебе це — історія та легенда. Я ж про твій час нічого не знаю — тільки те, що було в моїх снах. Тому розкажи мені про сьогодення. Яке воно завширшки, і яке завглибшки, і скільки з нього припало мені[70]?

Я не розпізнав алюзії в її останньому запитанні, але взявся розповідати про Пакс — про великий собор Святого Йосифа і про...

— Собор Святого Йосифа?— перервала Енея.— Де це?

— Ви називали це місто Кітс, — сказав я. — Столиця. А ще його називали Джектаун.

— Ага, — озвалася вона, відкинувшись на подушки і похитуючи склянку з соком, яку тримала тонкими пальцями, — то вони замінили язичницьку назву. Що ж, мій тато був би не проти.

Це вже вдруге вона згадала свого батька. Я припускав, що вона має на увазі кібрида Кітса, але не став уточнювати.

— Так, купа міст отримали нові назви, коли двісті років тому Гіперіон приєднався до Пакса. Патякали про те, щоб і саму планету перейменувати, але стара назва втрималася. Як би там не було, Пакс не править безпосередньо, але його військові запровадили порядок на... — я ще довгенько продовжував у тому ж дусі, повідомляючи подробиці про технологію, культуру, мову і систему влади. Я розповідав, що я чув, читав і бачив на власні очі з життя у передовіших світах, що входили до Пакса, включно зі славетним Пацемом.

— Дивина, — реготнула Енея, коли я призупинився, — насправді все не надто й змінилося. Схоже, технічний прогрес гальмує... усе ще не зрівнявся з часами Гегемонії.

— Провина частково лежить на Паксі, — відповів я. — Церква забороняє розумні машини та справжніх Штінтів і радше робить наголос на гуманітарному та духовному розвиткові, аніж на технічному прогресі.

Енея кивнула.

— Звісно, але можна було сподіватись, що вони за два з половиною століття хоча б сягнуть рівня Всемережжя. Я маю на увазі, що мені це нагадує Середньовіччя чи щось таке.

Я всміхнувся, коли збагнув, що почуваюся ображеним, що мене зачіпає критика порядків Пакса, яких я вирішив не визнавати.

— Це не зовсім так, — не погодився я. — Не забувай, що головною новацією було дарування фактичного безсмертя. Через це приріст населення ретельно регулюється, а міняти несуттєві деталі ніщо не спонукає. Більшість відроджених християн розраховують на те, що вони залишаться в цьому житті надовго — принаймні на багато століть чи, якщо пощастить, і на тисячоліття. Зрозуміло, що вони не поспішають змінювати щось довкола.

вернуться

70

(англ. How wide is it? How deep is it? How much is mine to keep?) — цитата з сатиричного роману «Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей» (англ. Slaughterhouse-Five, or The Children's Crusade) видатного американського письменника фантаста Курта Воннегута (англ. Kurt Vonnegut; 11.11.1922 — 11.04.2007), присвяченого бомбардуванню Дрездена під час Другої світової війни.