— Вбивайте усіх, — пробурмотів Ґреґоріус, — крім дівчиська. Господь своїх упізнає[76]...
Де Сойя завжди ненавидів цей давній жарт найманих убивць.
— Робіть те, що ви повинні робити, проте так, аби не наражати на небезпеку життя чи здоров'я дівчинки, — відрізав він.
— А якщо на борту буде тільки один, хто стане поміж нами та дівчинкою? — не вгавав Реттіґ. Троє співрозмовників поглянули на астероїдянина. — І якщо це буде Ктир? — закінчив він.
У каюті запала тиша, крізь яку пробивалися лише безупинні звуки корабля — стогін металевого корпусу, що то розширяється, то стискається, шепіт вентиляції, дзижчання приладів і випадкова відрижка маневрового двигуна.
— Якщо там буде Ктир... — розпочав отець-капітан де Сойя. І замовк.
— Якщо там буде маленя Ктиреня, — встряв сержант Ґреґоріус, — гадаю, ми зможемо підготувати для нього кілька сюрпризів. Цей раунд для шпичастого сучого сина може виявитись не таким простим. Пробачте мені мій язик, отче.
— Як твій духівник, — сказав де Сойя, — я маю застерегти тебе від лайки та богохульства. А як твій командир я наказую придумати які завгодно сюрпризи, на котрі ти лише здатний, аби покінчити із цим шпичастим сучим сином.
Після перерви на вечерю вони знову зустрілися, аби розробити стратегічний план операції.
21
Ви колись помічали, що з мандрівки, навіть дуже довгої, найбільше карбується в пам'яті перший тиждень? Мабуть, через те, що подорож поглиблює світосприйняття, а може, через те, що наш розум так реагує на зміну орієнтирів, а можливо, тому, що новизна будь-чого чарує й найбільше вабить у перші дні; для мене такі перші дні на новому місці чи спілкування з новими знайомими завжди задавали тон усій подорожі. А в цьому випадку перші дні подорожі вплинули на все моє життя.
Перший день нашої епохальної пригоди ми проспали. Мала була страшенно втомлена, і я теж — мені довелось визнати це, прокинувшись після шістнадцяти годин безперервного сну. Не можу сказати, що робив А. Беттік під час цього першого сомнамбулічного дня нашої подорожі — тоді я ще не знав, що андроїди теж сплять, проте потребують лише невеличкої частини того часу, що проводять у сплячці люди, — але він відніс до машинного відділення невеличкий ранець зі своїми пожитками, підвісив гамак, аби в ньому спати, і там більшу частину часу й перебував. Я думав запропонувати дівчинці влаштуватися в «спальні господаря», на самому вершечку корабля, там, де вона приймала душ у ванній кімнаті, що сусідила зі спальнею, але вона обрала одну з кушеток на палубі для фуги — і так там і прижилася. Я ж насолоджувався ліжком у центрі круглої кімнати, м'яким та широчезним, і навіть із часом поборов свою агорафобію й інколи дивився крізь корпус корабля, що ставав прозорим, на фрактальне світлове шоу в просторі Гокінґа. Але надовго оболонку прозорою я не залишав, бо пульсація геометричних фігур продовжувала непокоїти мене — незрозумілим чином, якого я не в змозі пояснити.
Поверхи з бібліотекою та голографічною нішею стали, за мовчазною угодою, місцями спільного користування. Кухня, яку А. Беттік волів називати «камбузом», містилася на тому ж поверсі, що й голографічна ніша, і ми зазвичай трапезували тут, за низеньким столом. Інколи ми сервірували круглий стіл біля навігаційної рубки. Розпорядок встановився за корабельним часом, хоча коли ми снідали, на Гіперіоні був уже час обіду; але, міркував я, навіщо зважати на час Гіперіона, якщо, можливо, я ніколи більше не повернуся до того світу? Отже, прокинувшись і поснідавши, я найчастіше простував до бібліотеки, аби попорпатися в старовинних книжках, надрукованих ще за Гегемонії, а то й раніше. Я був вражений, відшукавши примірник епічної поеми Мартіна Силена «Вмируща Земля», а також твори ще дюжини класиків, яких я читав іще хлопчиком, а тоді частенько перечитував у хижі на болотах чи коли працював на ріці.
Першого дня, коли я взявся гортати книжки в бібліотеці, до мене приєднався А. Беттік. Він добув з однієї полиці невеличкий томик у зеленій палітурці. «Це може стати в пригоді», — сказав він. Книжка мала назву «Путівник по Всемережжю, включно з Ґранд-Анфіладою та рікою Тетіс».
— Ще й як! — відгукнувся я, розгортаючи книжку тремтячими пальцями. Це тремтіння, я гадаю, було спричинене усвідомленням справжності всього того, що відбувається: ми збираємось здійснити подорож — ні, вже подорожуємо! — світами колишньої Мережі...
— Ці книжки вдвічі цікавіші за артефакти, — зауважив андроїд. — Адже вони надруковані в ті часи, коли будь-хто мав миттєвий доступ до будь-якої інформації.
Я кивнув, погоджуючись. За малих літ, слухаючи бабусині оповідки про старі часи, я намагався уявити світ, де всі носять імпланти і можуть за бажанням увійти до інфосфери. Звісно, навіть у ті часи інфосфери на Гіперіоні не було, бо Гіперіон ніколи не був частиною Мережі; але для мільярдів і мільярдів мешканців Гегемонії життя, напевне, було, схоже на безмежну стимсимуляцію аудіовізуальної та друкованої інформації. Не дивно, що переважна частина людства в старі часи не вміла читати. Знову зробити людей письменними стало одним із перших завдань Церкви та призначених нею адміністрацій Пакса, після того як міжзоряне людське суспільство вдалося зшити докупи через багато років після Падіння.
Того дня, пам'ятаю, я набрав з полиць із десяток книжок — поліроване тикове та вишневе дерево м'яко мерехтіло у світлі ламп — і відніс їх читати на стіл, що стояв посеред килима.
Десь по обіді до бібліотеки забігла й Енея. Вона відразу ж вхопилася за «Вмирущу Землю»[77].
— У Джектауні не було цієї книжки, а дядько Мартін не захотів дати її, коли я була у нього, — пояснила дівчинка. — Він казав, що це єдиний його твір, який варто читати. Якщо не брати до уваги «Пісень», яких він не закінчив.
— Про що там йдеться? — запитав я, не припиняючи пробігати очима роман Делмора Діленда. Читаючи та розмовляючи, ми обоє гризли яблука. А. Беттік пішов, спустившись гвинтовими сходами.
— Про останні дні Старої Землі, — відповіла Енея. — А насправді про безхмарне дитинство Мартіна у великому маєтку його родини неподалік Північноамериканського заповідника.
Я відклав книжку.
— Що, на твою думку, сталося зі Старою Землею?
Дівчинка припинила хрумтіти яблуком.
— За моїх часів усі вважали, що чорна діра, яка виникла внаслідок Великої Помилки '08-го року, зжерла її. І вона припинила існувати. Їй настав капець.
Я прожував яблуко й кивнув.
— Загалом кажучи, люди і зараз так думають, але у своїх «Піснях» старий поет стверджує, що Стару Землю вкрав ТехноКорд. Вкрав і кудись переправив...
— До сузір'я Геркулеса чи до Магелланових Хмар, — сказала дівчинка, відкусивши чи не пів'яблука. — Моя мама це встановила, коли разом із батьком розслідувала його вбивство.
Я нахилився до неї.
— Ти не проти розповісти про свого батька?
— Ні, чому я б мала бути проти? — ледь помітно всміхнулась Енея. — Гадаю, що я такий собі покруч, дитина жінки з Луза та чоловіка, котрий насправді був клонованим кібридом. Але я ніколи через це не переймалася.
— На лузійку ти не схожа, — зауважив я.
Мешканці цього світу з великою силою тяжіння всі як один були коротунами, але мали неабияку фізичну силу. Шкіра у більшості з них була бліда, а волосся — чорне; а ця дівчинка хоч і не була високою, але зріст у неї був нормальний, темно-русяве волосся мало в собі світлі пасемця, і статури вона була тендітної. Лише блискучі карі очі, наскільки я пригадував, співпадали з описом Брон Ламії у «Піснях».
Енея розсміялася, дуже мелодійно.
— Я вдалася в тата, — сказала вона. — Джон Кітс був невисокий, худорлявий і мав світле волосся.
Я трохи зам'явся, але сказав:
— Ти казала, що розмовляла зі своїм батьком...
Енея позирнула на мене краєчком ока.
— Так. Ти ж знаєш, що Корд вбив його фізично ще до мого народження. Але чи знаєш ти, що моя мати кілька місяців носила його особистість у петлі Шрена, імплантованій у неї за вухом?
76
«Вбивайте всіх, Господь своїх впізнає»
77
«Вмируща Земля» — натяк на цикл фантазійних творів американського письменника-фантаста Джека Венса (1916-2013) під ідентичною назвою (Dying Earth,1950), що розповідають про віддалене майбутнє планети, яка наближається до кінця свого існування і заселена нащадками занепадаючих цивілізацій, котрі сповідують фаталістичні погляди та наново відкривають для себе «магію». Цикл дав початок цілому піджанру так званого наукового фентезі, що меланхолійно розповідає про життя на Землі кінця часів, перед самою смертю Сонця і самої планети.