Я кивнув, адже читав про це у «Піснях». Дівчинка знизала плечима:
— Я пам'ятаю, як ми з ним розмовляли.
— Але ж ти тоді ще...
— ...не народилася, — підхопила Енея. — Так. Про що може розмовляти персона поета з ембріоном? Але ми розмовляли. Його персона була все ще з'єднана з ТехноКордом. Він показував мені... але, Роле, це важко пояснити, повір мені.
— Я вірю тобі, — сказав я, обводячи очима бібліотеку. — А ти знаєш, «Пісні» кажуть, що нібито персона твого батька, залишивши петлю Шрена, ще деякий час перебувала в Штінті цього корабля.
— Так, — відповіла Енея, усміхнувшись. — Учора, перед тим, як лягти спати, я годину теревенила з кораблем. Татко був тут, це факт. Його персона співіснувала з розумом корабля, коли Консул повертався на ньому, аби дізнатись, що сталося з мережею після Падіння. Але тепер його тут немає, і корабель небагато може пригадати про таткове перебування тут. Корабель не може пригадати й того, що з ним сталося — чи він перемістився кудись після смерті Консула, чи ще щось... Отже, я не знаю, чи він і досі існує.
— Але ж, — зауважив я, намагаючись підшукати найбільш дипломатичні слова,— якщо Корд припинив своє існування, то я не розумію, як би могла існувати персона кібрида.
— А хто сказав, що Корд припинив існування?
Визнаю, що її слова мене шокували.
— Останніми діями Міни Ґледстон і Гегемонії було знищення системи телепортів, інфосфер, лінії «світло+», усієї системи координат, в якій існував Корд, — я нарешті спромігся заперечити. — Навіть «Пісні» погоджуються з цим фактом.
Дівчинка продовжувала всміхатися.
— Так, вони рознесли на шматки космічні портали, а інші припинили працювати. І в мій час, дійсно, вже не було інфосфери. Але хто сказав, що Корд загинув? Якщо хтось вимете віником павутиння з одного-двох кутків, хіба це означатиме, що павук мертвий?
Мушу зізнатися, що ці слова змусили мене здригнутися й озирнутись.
— Отже, ти вважаєш, що ТехноКорд усе ще існує? І Штінти знову щось замишляють проти нас?
— Замишляють чи ні — про це я нічого не знаю, — відказала Енея. — Але я знаю, що Корд існує.
— Звідки?
— По-перше, — загнула вона один пальчик, — кібридна особистість мого батька продовжувала існувати після Падіння, хіба ні? Носієм цієї особистості був Штінт, створений Кордом. Це вказує на те, що Корд у той час теж існував... десь.
Я обдумав цей аргумент. Як я вже казав, кібриди, так само як і андроїди, були для мене абсолютно міфічними істотами. Із тим же успіхом ми могли обговорювати фізичні характеристики лепреконів.
— По-друге, — продовжила вона, і другий пальчик приєднався до першого, — я спілкувалася з Кордом.
На цю репліку я заблимав очима.
— До свого народження? — запитав я.
— Так, — відповіла Енея. — А ще — коли ми з мамою жили в Джектауні. І після маминої смерті теж, — вона взяла свої книжки і підвелася. — І сьогодні вранці.
Я мовчки дивився на неї в усі очі.
— Я зголодніла, Роле, — промовила дівчинка, простуючи до сходів. — Не хочеш піти подивитися, що камбуз старого корабля накухарював нам на ланч?
Незабаром ми розібралися з корабельним розпорядком дня, домовившись ділити добу на денний і нічний час відповідно до дня та ночі на Гіперіоні. Я почав розуміти, чому в Гегемонії за часів Мережі притримувалися того відліку часу, що був на Старій Землі, коли за добу правили двадцять чотири години. Я десь читав, що майже дев'яносто відсотків землеподібних чи терраформованих світів Усемережжя мали тривалість доби таку ж, як на Старій Землі, плюс-мінус три години.
Енея, як і раніше, полюбляла висувати балкон і грати на роялі під небом простору Гокінґа. Інколи я теж виходив послухати й на кілька хвилин, хоча мені більше до вподоби було відчуття захищеності, яке надавали стіни корабля. Ніхто з нас не скаржився на вплив стану с-плюс, хоча вплив цей відчувався — у раптових перепадах настрою, у постійному відчутті, що за нами хтось спостерігає, а також у дуже дивних сновидіннях. Мої власні сни змушували прокидатися, бо серце калатає, в роті пересохло, а простирадла мокрі від поту, як це буває тільки тоді, коли насняться кошмари. Але я ніколи не пам'ятав, що саме бачив уві сні. Я спробував розпитати інших, що їм сниться, але А. Беттік ніколи про свої сни не згадував, і я так і не довідався, чи андроїди взагалі бачать сни, а Енея, хоч і визнала, що сни бачить дивні й пам'ятає їх, не виказала бажання їх обговорювати.
На другий день нашої подорожі ми сиділи в бібліотеці, й Енея раптом запропонувала «випробувати», як це — подорожувати в космосі. Коли я запитав, як можна ще «випробувати» космічну подорож, коли ми саме й подорожуємо в космосі цієї хвилини — я уявляв собі оті фрактали Гокінґа, коли казав це, — вона тільки розсміялася у відповідь і попросила корабель вимкнути внутрішнє стримувальне поле. Тієї ж мити в кораблі запанувала невагомість.
Хлопчиком я мріяв відчути нульову гравітацію. Трохи пізніше, під час військової служби, мені доводилось плавати в солоному Південному морі. Я закривав очі і, без зусиль тримаючись на воді, намагався уявити, чи так почувалися люди, що подорожували космосом у давні часи.
Тепер можу сказати вам точно: ні, не так.
Нульова гравітація, а надто раптова нульова гравітація, як та, яку корабель встановив за проханням Енеї, — це жах. Ти просто падаєш.
Принаймні так це сприймається спочатку.
Я вчепився в стілець, але стілець теж падав. Відчуття було точнісінько таке, наче ти останні два дні сидів в одному із вагонів канатки на хребті Вуздечка, і раптом канат лопнув. Мій вестибулярний апарат збунтувався, намагаючись відшукати правильну горизонталь. Але жодної горизонталі не залишилось.
А. Беттік, винирнув звідкись, що ще недавно було низом, підлетів до нас і поцікавився незворушно:
— Якісь проблеми?
— Жодних, — розсміялась Енея. — Ми просто хочемо якийсь час побути в тому космосі, яким він є.
А. Беттік кивнув і пірнув головою вперед у колодязь зі сходовим маршем, аби повернутися до того, що він робив — що б це не було.
Енея перемістилася за ним до східців і підплила до центрального отвору.
— Бачиш? — сказала вона. При невагомості сходовий марш поєднує весь корабель, наче колодязь. Як це й було на стародавніх спін-зорельотах.
— А це не небезпечно? — вичавив я із себе, відпустивши стілець і відразу ж схопившись за книжкові полиці. Тут я вперше помітив, що книжки утримуються на місці за допомогою еластичного шнура. Решта речей, котрі не були закріплені, — книжка, яку я залишив на столі, стільці, що стояли навколо стола, светр, якого я кинув на спинку одного зі стільців, дольки помаранча, що його я їв перед тим, — вільно плавали навкруги.
— Жодної небезпеки, — відказала Енея. — Тільки розгардіяш. Наступного разу треба буде все спочатку прибрати охайненько, а тоді вже вимикати внутрішнє поле.
— А хіба це поле неважливе?
Енея плавала головою донизу, якщо дивитися під моїм кутом зору. Моєму вестибулярному апаратові це сподобалось ще менше, ніж усе інше.
— Завдяки цьому полю нас не розчавлює й не викидає, коли ми летимо в нормальному космічному просторі, — пояснила вона, спрямовуючи себе до центру двадцятиметрового прольоту та хапаючись за перила сходів, щоб зупинитися, — але в просторі с-плюс ми не можемо прискоритися або пригальмувати, тому... тому виходить ось що!
Вона вхопилася за жердину, що пронизувала тунель, який раніше був коридором зі сходами, й катапультувала себе кудись, зникнувши з мого поля зору.
— Господи Ісусе, — прошепотів я, тоді відштовхнувся від стелажа, відскочив, наче м'яч, від протилежної перебірки і поплив слідом за нею центральним колодязем.
Упродовж наступної години ми бавилися з нульовою гравітацією. Грали в нуль-g-квача, в нуль-g-схованки (виявилося, що коли не заважає сила тяжіння, можна заховатися в найнесподіваніших місцях), у нуль-g-футбол, скориставшись замість м'яча пластиковим шоломом, якого ми знайшли в одній зі стінних шаф у коридорі, і навіть у нуль-g-боротьбу, що виявилося куди складніше, ніж я собі уявляв. Перша ж моя спроба схопити малу змусила нас обох літати всією довжиною, шириною й вишиною палуби для фуги.