Згодом, зморена й спітніла (піт висів у повітрі завісою, доки ти не переміщався, або його не відганяв струмінь повітря з вентилятора), Енея наказала балконові знову висунутися вперед. Я скрикнув від жаху, але корабель стиха нагадав мені, що зовнішнє поле залишилось на місці. І ми виплили на балкон, пропливли над «стейнвєєм», пригвинченим до підлоги, підпливли до огорожі балкона і пропливли над нею, до нічийного простору між кораблем і полем-стримувачем, відлетіли метрів на десять і подивилися назад на корабель в оточенні фракталів, що множилися й множилися. Корабель сяяв на тлі цього величного феєрверка, а простір Гокінґа складався і стискався навколо нас зі швидкістю декілька мільярдів разів за секунду.
Зрештою ми, брикаючись ногами і загрібаючи руками, проклали собі шлях назад (а це, скажу вам, непроста задачка, коли нема від чого відштовхуватися), попередили А. Беттіка по інтеркому, щоб він тримався підлоги, і повернули нормальну силу тяжіння. Ми з малою потішалися, дивлячись, як брякаються на килим светри, бутерброди, стільці, книжки та кульки води з моєї склянки, що лишилася недопитою.
Цього ж дня, а скоріше, ночі, бо корабель послабив освітлення на час сну, я спустився гвинтовими сходами до голографічної ніші, аби погризти щось на ніч, і почув ледь чутні звуки, що лунали з палуби для фуги.
— Енеє? — покликав я стиха. Відповіді не було. Я підійшов до сходів, подивився в темний колодязь посередині й усміхнувся, пригадавши, як ми казилися тут удень, кілька годин тому. — Енеє?
Відповіді не було, але тихі звуки все лунали. Я почалапав донизу, м'яко ступаючи ногами в самих шкарпетках і шкодуючи, що не прихопив ліхтарика.
Монітори над кушетками, кожна з яких була захована у своїй ніші, кидали на палубу для фуги неясне світло. Тихі звуки лунали з закутка, який облюбувала собі Енея. Вона лежала, відвернувшись до стіни. Ковдру натягнула аж по плечі, але я міг бачити комірець старої сорочки Консула, яку вона ревізувала собі замість піжами. Я підійшов нечутно, м'яка підлога притлумлювала мої кроки, й опустився на коліна біля кушетки:
— Енеє? — дівчинка плакала, вочевидь, намагаючись заглушити схлипи.
Я торкнувся її плеча, і вона нарешті повернулась. Навіть у тьмяному світлі, що йшло від приладів, я побачив, що вона плаче вже давно: очі почервоніли і напухли, щоки були мокрі від сліз.
— Що сталося, дитиня? — прошепотів я. Між нами та палубою, де в машинному відсіку спав у своєму гамаку А. Беттік, було ще два поверхи, але отвори на сходи не мали дверей.
Енея відповіла не відразу, але схлипи спочатку порідшали, а тоді й припинилися.
— Вибач, — вимовила вона.
— Нема за що вибачатися. Розкажи, що не так.
— Дай мені серветку — і я скажу.
Я обшукав кишені старого халата Консула, що був на мені. Паперової серветки я не знайшов, але знайшов лляну, яку сунув до кишені, коли їв нагорі тістечко. Я подав їй серветку.
— Дякую, — Енея висякалася. — Добре, що ми зараз не в невагомості. Інакше б тут усюди літали шмарклі.
Я всміхнувся і стиснув її плече.
— Що не так, Енеє?
Вона видала дивний звук, і я зрозумів, що це була спроба розсміятися.
— Усе, — сказала вона. — Усе не так. Я боюся. Усе, що я знаю про майбутнє, лякає мене до всирачки. Я знаю, що хлопці з Пакса чекатимуть на нас за кілька днів, але не знаю, як нам їх обминути. Я хочу додому. Але ніколи не зможу туди повернутись, і всіх, кого я знала, уже немає — крім Мартіна. А більше за все я сумую за мамою.
Я поплескав її по плечі. Брон Ламія, її мати, була легендою — жінка, яка жила і померла два з половиною довгі сторіччя тому. Кістки Брон уже розсипалися порохом, де б її не було поховано. А для цієї дитини відтоді, як мама померла, не минуло ще й двох тижнів.
— Мені дуже шкода, — прошепотів я і знову потиснув її плече, відчуваючи м'якість старої сорочки Консула. — Усе буде добре.
Енея кивнула й взяла мене за руку. Її пальці були вологі. Я помітив, якою крихітною була долоня дівчинки, якими тонкими були пальці порівняно з моєю величезною лапою.
— Не хочеш піднятися до камбуза та з'їсти зі мною тістечко з челмового кореня? — запропонував я. — Воно добре смакує з молоком.
Енея похитала головою.
— Думаю, тепер я засну. Дякую, Роле, — вона знову потисла мою руку перш ніж її відпустити, і тієї миті мені відкрилася таїна: Та, Хто Вчить, нова месія, чи ким там ще має стати дочка Брон Ламії, водночас є й дитиною: вона регоче, коли грає у квача в невагомості, і плаче по ночах.
Я тихо піднявся сходами, зупинившись озирнутися на неї, поки моя голова ще не опинилася на рівні наступного поверху. Енея зіщулилася під ковдрою, знову відвернувшись до стіни. Її волосся ледь висвітлювалося в мерехтінні монітора над кушеткою.
— На добраніч, Енеє, — прошепотів я, розуміючи, що вона мене не почує. — Усе буде добре.
22
Сержант Ґреґоріус і його команда, тобто ще двоє гвардійців, чекали біля розчахнутого повітряного шлюзу «Рафаїла», готуючись до вилазки. Зореліт класу Архангел тим часом стрімко наближався до невпізнаного космічного корабля, який щойно перемістився із с-плюс простору. Трійця вояків, обвішаних зброєю, наче різдвяні ялинки, захарастила собою весь шлюз, оскільки безвідбійні рушниці та лазерні випромінювачі — досить громіздкі штукенції. Сонце Парваті виблискувало на золотих візирах штурмовиків, коли чоловіки висувалися зі шлюзу.
— Я його впіймав, — пролунав у навушниках голос отця-капітана де Сойї. — Відстань — сто метрів, йдемо на зближення.
Незвичний силует корабля — голка з оребреним хвостом — заповнив візори від краю до краю. Кораблі зближалися. Захисні поля між кораблями рясніли плямами та спалахами, відбиваючи з невловимою для людського ока швидкістю атаки пучкових випромінювачів і ланцетників. Візор Ґреґоріуса тьмянішав, яснішав і знову тьмянішав, реагуючи на виблиски близького бою.
— Ми — у мертвій зоні їхньої ланцетної зброї, — повідомив де Сойя зі свого сідала в центрі управління бойовими діями. — Пішли!
Ґреґоріус дав відмашку, і тієї ж миті його люди вихопилися зі шлюзу. Ранцеві міні-рушії на їхніх скафандрах викидали крихітні струмені блакитного полум'я, коли чоловіки оптимізували дугу свого польоту.
— Поля зникають! Зникли! — вигукнув де Сойя.
Захисні поля обох кораблів зіштовхнулися й нейтралізували одне одного на кілька секунд, але й цього вистачило. Ґреґоріус, Кі та Реттіґ опинилися всередині захисного яйця навколо ворожого корабля.
— Кі, — скомандував Ґреґоріус по спецзв'язку, і менша постать, задіявши ранцевий рушій на повну, стрілою помчалась до носа корабля. — Реттіґ! — і друга постать у бойовому скафандрі швидко понеслась до нижньої частини корабля.
Сам Ґреґоріус, дочекавшись тієї миті, коли згасне його поступальна швидкість, зробив повний оберт вперед через голову й на повній потужності свого рушія м'яко, навіть не грюкнувши, торкнувся підошвами корпусу корабля. Він увімкнув магніти, відчув, що вони спрацювали, відтак широко розставив ноги і припав до корабля, утримуючись на поверхні лише однією магнітною підошвою.
— На місці, — пролунав у навушниках голос капрала Кі.
— На місці, — відрапортував Реттіґ секундою пізніше.
Сержант Ґреґоріус, смикнувши за кінець, розгорнув магнітний абордажний шнур, яким він був обгорнутий замість пояса, і приклав його до корпусу, утворивши навколо себе кільце півтори метри в діаметрі.
Стоячи на коліні в центрі кола, сержант проказав у мікрофон:
— Починаю відлік: три... два... один... Розгорнути! — він торкнувся контролера у себе на зап'ястку і мимоволі кліпнув, коли з кільця вистрелила надтонка, мікронної товщини, плівка з молекулярного полімеру і почала розпускатися над його головою, утворюючи велику, метрів на двадцять, прозору бульбашку. Тепер сержанта, крім броні бойових обладунків, захищав ще й цей величезний презерватив...