— Готово! — відзвітував Кі, і водномить озвався луною Реттіґ.
— Встановити! — розпорядився Ґреґоріус, приплескуючи заряд до корпусу зорельота і знову наставляючи палець у рукавиці на диск контролера: — Починаю відлік!
Наразі корабель під ними робив оберти, працюючи навмання допоміжними маневровими рушіями та головним двигуном, але «Рафаїл» мертвою хваткою тримав ворожий зореліт у своєму захисному полі, тому розпростертих на ззовні штурмовиків не здмухувало у космос.
— П'ять... чотири... три... два... один... Підірвати!
Детонації від вибуху, звісно, не було, як не було й спалаху чи віддачі. 120-сантиметровий кружок стінки корпусу влетів усередину. Ґреґоріус помітив лише, як навколо Кі, напинаючись, павутинкою зблиснула в сонячному світлі полімерна бульбашка, напівприхована вигином корпусу. Власний мішок сержанта також роздувся у величезну повітряну кульку, бо його наповнило повітря, що виривалося крізь пробоїну. Упродовж п'яти секунд у навушниках ревів ураган, звук якого вловлювали зовнішні давачі, а тоді запанувала тиша. Повітря в бульбашці, насичене киснем та азотом, про що сповіщали сенсори на шоломі сержанта, внаслідок короткого перепаду тиску наповнилося пилом і сміттям із корабля.
— Заходимо... пішли! — гукнув Ґреґоріус, скидаючи з плеча свою безвідбійну плазмову рушницю і закочуючись усередину зорельота.
Там панувала невагомість. Сержант цього не очікував; він приготувався до удару об підлогу чи перебірку. Але він вмить адаптувався і закрутився навколо себе, роздивляючись навсібіч.
Це було щось на кшталт кают-компанії. Ґреґоріус помітив подушки для сидіння, якийсь старовинний відеоекран, навіть полиці зі справжніми книжками...
Знизу, із центрального колодязя, у приміщення вплив незнайомець.
— Руки догори! — заволав Ґреґоріус крізь гучномовець на шоломі, перемкнувшись на загальні смуги радіочастот.
Чоловік — його було не роздивитися, самі абриси — тримав щось у руці. Ґреґоріус вистрелив від стегна. Плазмова куля зробила в незнайомцеві дірку десять сантиметрів завширшки. Він упав. Кров і нутрощі бухнули з рани, бризки заплямували візор Ґреґоріуса та його скафандр. Мертва рука чоловіка випустила те, що тримала, і сержант, пропливаючи повз у напрямку колодязя, побачив, що то було. Книжка.
— От лайно, — пробурмотів сержант. Він вбив неозброєну людину. За це з нього знімуть очки.
— Усередині, найвищий рівень, — повідомив Кі. — Спускаюся.
— Машинне відділення, — відрапортував Реттіґ. — Один чоловік. Намагався втекти, довелось його спалити. Жодних ознак дівчинки. Підіймаюся.
— Вона має бути на середньому рівні чи на рівні повітряного шлюзу, — гаркнув сержант у свій мікрофон. — Продовжуйте, але обережно.
Світло всередині корабля раптом погасло; цієї ж миті прожектор на шоломі Ґреґоріуса і ліхтарик на його плазмовій рушниці автоматично ввімкнулися, утворюючи промені, які пробивалися навіть крізь повітря, заповнене пилом, кульками крові та речами, що вільно собі кружляли у невагомості. Ґреґоріус зупинився на верхній сходинці.
Назустріч йому знизу випливала чиясь постать... хтось чи щось... Він пересунув шолом, аби задіяти прожектор, але ліхтарик на рушниці вже висвітив стрічного.
Це була не дівчинка. Ґреґоріус встиг помітити величезні габарити істоти, шипи, леза, безліч рук і вогняні червоні очі. Вирішувати треба було негайно: якщо він прошиє плазмовими зарядами колодязь зі сходовим маршем, згори і донизу, під постріли може потрапити й дівчинка. Якщо він нічого не зробить, то загине — сталеві пазури вже тяглися до нього.
Збираючись на абордаж, Ґреґоріус приторочив до рушниці жезл смерті. Він кинувся вбік, знайшов потрібний кут і спустив курок на жезлі.
Постать, наче зроблена з колючого дроту, пропливла повз нього: чотири руки обм'якли, червоні очі згасли. «Кляту потвору можна вразити жезлом смерті. Виходить, вона має синапси», — подумав Ґреґоріус. Раптом він побачив когось над собою, наставив було рушницю, але впізнав Кі. Обидва чоловіки пірнули в колодязь униз головою. «Якщо зараз хтось поверне внутрішнє поле і з'явиться гравітація, то буде халепа, — подумав Ґреґоріус. — Треба звернути на це увагу».
— Я схопив її, — вигукнув Реттіґ. — Вона ховалася в одному з відсіків для фуги.
Ґреґоріус і Кі пропливли повз кают-компанію і дісталися рівня фуги. Важка постать у бойових обладунках тримала дитину. Ґреґоріус роздивився русяве волосся, темні очі та малі кулачки, що марно гамселили по закритих бронею грудях Реттіґа.
— Це вона, — підтвердив Ґреґоріус. Кодованим променевим каналом він направив на «Рафаїл» повідомлення: «Корабель очищено. Дівчинка в нас. Цього разу тільки двоє людей і потвора».
— Прийнято, — пролунав голос де Сойї. — Дві хвилини п'ятнадцять секунд. Добрий результат. Тепер виходьте.
Ґреґоріус кивнув, поглянув востаннє на полонену дівчинку — вона вже не опиралась — і пробігся клавіатурою на своєму скафандрі.
Прокліпавшись, він побачив двох своїх підлеглих, котрі лежали поруч із ним, у скафандрах, так само з'єднаних фалами із пристроєм, що створював віртуальну реальність сутички. Де Сойя дійсно вимикав внутрішні поля «Рафаїла», щоб ілюзія була повнішою. Ґреґоріус зняв шолом, а коли рядові зробили те саме, побачив їхні спітнілі обличчя. Він допоміг Кі звільнитися від його громіздких обладунків.
Де Сойя чекав на них в офіцерській кают-компанії. Вони могли б зустрітися в просторі стимсимуляції чи тактичному просторі, але вважали за краще обговорювати операцію в реальних умовах.
— Усе пройшло вдало, — констатував де Сойя, коли всі розсілися навколо невеличкого столика.
— Надто вдало, — заперечив сержант. — Я не вірю, аби Ктиря можна було знешкодити жезлом смерті. І я лажанувся з тим хлопцем на навігаційній палубі. Він мав при собі лише книжку.
Де Сойя кивнув.
— А втім, ви вчинили правильно. Краще було ліквідувати його, ніж ризикувати.
— Дві неозброєні людини? — промовив капрал Кі. — Сумніваюся. Це так само маловірогідно, як і дюжина озброєних до зубів вояків на третьому прогоні. Треба ще раз відпрацювати сутичку з Вигнанцями. І щоби летальність була на рівні морської піхоти, не менше.
— Не знаю, — пробурмотів Реттіґ.
Усі вичікувально втупились на нього.
— Ми постійно робимо так, аби дівчинка залишилась неушкодженою, — нарешті висловився Реттіґ.
— Під час п'ятої симуляції... — розпочав Кі.
— Еге ж, — перебив Реттіґ. — Я знаю, що ми тоді випадково її вбили. Але ж у тій спробі весь корабель було заміновано — і він вибухнув. Сумніваюсь, що таке може статися в реалі. Хтось колись чув, аби на зорельоті вартістю в сотню мільйонів встановлювали кнопку для самознищення? Це дурість.
Інші троє перезирнулись і здвигнули плечима.
— Так, це була нерозумна ідея, — сказав отець-капітан де Сойя, — але я запрограмував бойові умови з різноманітними параметрами, бо...
— Так, — знову перервав Реттіґ. Його худорляве гостре обличчя видавалось не менш небезпечним, аніж лезо ножа. — Я тільки хочу сказати, що коли справа дійде до перестрілки, шанси підсмажити дівчинку будуть у рази вищими, ніж при наших симуляціях. От і все.
Це була найдовша промова, яку їм довелося чути від Реттіґа впродовж тижнів життя пліч-о-пліч на космічному кораблі та під час спільних тренувань.
— Ви маєте рацію, — відповів де Сойя. — Під час нашого наступного стимсиму я оберу вищий рівень небезпеки для дитини.
Ґреґоріус заперечливо похитав головою.
— Капітане, сер, я пропоную облишити сими і повернутись до фізичних вправ. Я маю на увазі... — він подивився на хронометр на своєму зап'ясткові. Рухи сержанта були дещо сповільненими, неначе він ще відчував на собі важезний бойовий скафандр. — Я хочу сказати, що у нас залишилось лише вісім годин до того, як усе це відбудеться в реалі.
— Точно, — озвався капрал Кі. — Я погоджуюсь. Мені краще вийти у космос і спробувати, як воно насправді, навіть якщо ми не зможемо змоделювати при цьому ворожого корабля.
Реттіґ пробурчав щось, погоджуючись.
— Прийнято, — сказав де Сойя. — Але спочатку треба поїсти — подвійний раціон. Це було тільки навчання, але кожен із вашої трійці схуд за останній тиждень на двадцять фунтів.