Я відповів йому поглядом на погляд. У сусідній з моєю камері якийсь ув'язнений пронизливо кричав три останні ночі. Я відчував страшенну втому.
— Так, отче, — відказав я. — Мені відомо, як працює хрестоформа.
Отець Тце енергійно похитав головою.
— Не хрестоформа, мій сину, а милість нашого Господа.
Я кивнув.
— А ви, отче, вже проходили крізь воскресіння?
Священик потупив очі.
— Ще ні, мій сину. Але я не боюся цього дня, — він знову поглянув на мене. — І ти не повинен боятися.
Я на мить заплющив очі. Я чи не щохвилини думав про це останні шість днів і ночей.
— Послухайте, отче, — промовив я. — Не хочу вас образити, але кілька років тому я вирішив не брати на себе хрестоформи, і не вважаю, що зараз слушний час передумати.
Отець Тце нахилився до мене, очі його горіли.
— Будь-який час є слушним, аби прийняти Господа, сину мій. Коли завтра зійде сонце, часу більше не буде. Твоє мертве тіло заберуть звідси й кинуть у море, де воно стане поживою для риб, що їдять мертвечину...
Це не була нова картинка для моєї уяви.
— Так, — погодився я. — Я знаю, яке покарання чекає на вбивцю, якщо він не навернеться. Але в мене вже є ось це... — я постукав по контролеру, який тепер постійно був закріплений у мене на скроні. — Я не хочу, щоб мені вживили ще й хрестоформу, аби почуватися рабом ще більше.
Отець Тце відсахнувся, наче я дав йому ляпаса.
— Присвятити своє життя Богові не означає бути в рабстві, — сказав він, від холодної люті навіть припинивши заїкатися. — Мільйони робили це навіть до того, як нам було дароване видиме благословення негайного воскресіння. І мільярди з вдячністю приймають це благословення тепер, — він підвівся. — Ти маєш вибір, мій сину. Вічне світло з даром майже нескінченного життя в цьому світі для служіння Христу — або вічна темрява.
Я знизав плечима і відвернувся.
Отець Тце благословив мене, попрощався — у голосі його бринів смуток навпіл із презирством — і пішов. Хвилиною пізніше мій череп пронизав гострий біль — це охоронці, натискаючи на контролер, змусили мене повернутися до своєї камери.
Не докучатиму вам тривалим переказом тих думок, що снували в моїй голові тієї безкінечної осінньої ночі. Мені було двадцять сім. Я любив життя, любив із такою пристрастю, що інколи мав через це клопіт... хоча раніше в такі халепи я ніколи не потрапляв. Перші кілька годин цієї нескінченної ночі я шукав шлях до втечі — мабуть, саме так звір, замкнений у клітці, шкрябає кігтями сталеві ґрати. В'язниця височіла на стрімчастій скелі, усе в ній було зроблено з плексигласу, який неможливо було розбити, та зі сталі, яку неможливо було розламати. Вартові завжди озброєні смертельними жезлами, і я відчував, що за потреби вони їх застосують без жодного вагання. Навіть якщо б я і втік, то один дотик до кнопки на дистанційному пульті контролера скрутив би мене в нападі нестерпного головного болю, доки маячок вів би переслідувачів до моєї схованки.
Останні години минули в роздумах про безглуздість мого короткого нікчемного життя. Я ні про що не шкодував, але й похвалитися Ролу Ендіміону за двадцять сім років життя на Гіперіоні теж не було чим. Головною темою мого життя, схоже, була та ж злісна впертість, яка змусила відмовитися від воскресіння.
То й що, що Церква вимагає від тебе присвятити ціле життя служінню, вперто шепотів голос у моїй потилиці, принаймні в такий спосіб ти отримуєш ціле життя! А тоді ще життя, і ще, і ще! Як ти міг відмовитися від такої угоди?! Будь-що краще за справжню смерть... твій труп, що вже почне розкладатися, стане поживою для міног, целакантів і морських хробаків[9]. Поміркуй про це! Я заплющив очі і вдав, що сплю, аби втекти від криків, що відлунювали у моїх власних думках.
Ніч тяглася цілу вічність, але ранкова зоря, здавалося, зійшла таки дуже рано. Четверо вартових супроводили мене до камери, де відбувалися страти, прив'язали до дерев'яного стільця і щільно закрили сталеві двері. Якби я зміг позирнути за ліве плече, то помітив би обличчя, що дивилися на мене крізь плексиглас. Чомусь я очікував побачити священика — можливо, не отця Тце, але священика, представника Пакса, який запропонував би мені останній шанс на безсмертя. Але нікого не було. Лише частина моєї свідомості втішалася з цього. Я не був певен, що не передумав би останньої миті.
Метод страти був простий і механічний — можливо, не такий вигадливий, як коробка Шредінґера, проте дотепний. «Жезл смерті» — випромінювач із малим радіусом дії — був встановлений на стіні та спрямований на стілець, на якому сидів я. Я бачив, як спалахує червоним індикатор на комлозі. Арештанти із сусідніх камер ще раніше нашептали, як саме мене стратять, ще до оголошення вироку. Комп'ютер комлоґа мав вбудований генератор випадкових чисел. Коли генероване число явить собою просте число менше сімнадцяти, увімкнеться смертепромінь. І кожний синапс у сірій речовині[10], яка формує особистість і пам'ять Рола Ендіміона, буде розплавлений. Знищений. Перетворений на нейронний еквівалент радіоактивного шлаку. Автономні функції зникнуть кількома мілісекундами пізніше. Моє серце зупиниться, і я припиню дихати майже одночасно з руйнацією мозку. Експерти стверджували, що смерть від смертельного жезла найбезболісніша з усіх можливих. Ті, кого воскресили після страти за допомогою смертельного жезла, зазвичай не хотіли розповідати про свої відчуття, проте камерами ширилися чутки, що смерть ця до біса болюча. Наче кожен ланцюжок у твоїх мізках вибухає.
Я дивився на комлоґ, що блимав червоним, і на робочий отвір смертельного жезла. Якийсь дотепник припасував до комлоґа дисплей, аби я бачив генеровані числа. Вони висвічувалися, наче номери поверхів у ліфті, що спускається в пекло: 26-74-109-19-37... Комлоґ був запрограмований у такий спосіб, що не генерував чисел, більших за 150. ...77-42-12-60-84-129-108-14.
Я не став дивитися далі. Зі стиснутими кулаками, борсаючись у непіддатливих пластикових ременях, я викрикував лайки, адресуючи їх стінам і блідим обличчям за плексигласовими вікнами. Я кляв довбану Церкву та її довбаний Пакс, довбаного боягуза, який вбив мою Іззі, клятих довбаних боягузів, які...
Я не побачив, як вигулькнуло на екрані те просте число. Я не почув м'якого гудіння смертельного жезла, коли він увімкнувся, утворюючи промінь. Хоча щось таки я відчув — наче холодок від наркозу рушив з потилиці всім тілом, із тією швидкістю, з якою мої нерви передавали сигнали. Експерти брехали, а в'язні казали правду, встиг подумати я. Ти відчуваєш смерть від смертельного жезла. Я реготнув би, якби мене не накрило хвилею заціпеніння.
Чорною хвилею.
Чорною хвилею, що потягла мене за собою.
4
Мене не здивувало, що я прокинувся живим. Гадаю, дивуватися варто тільки тоді, коли ти прокидаєшся мертвим. У всякому разі, я не відчував жодного дискомфорту, хіба що легке поколювання в руках і ногах. Десь із хвилину чи більше я лежав, дивлячись на сонячний промінь, що мандрував усіма нерівностями оштукатуреної стелі, доки остаточно не отямився від раптової думки:
«Зачекай хвилину, а хіба я не... хіба вони мене не...?!»
Я сів у ліжку і роззирнувся. Якби мені навіть спала божевільна думка, що ця страта мені наснилася, довколишня прозаїчна реальність одразу б її розсіяла. Кімната була трапецієподібною, а вимурувана з каменю і побілена зовнішня стіна — ще й заокруглена. Із меблів у кімнаті було тільки ліжко, і кремова постільна білизна на ньому чудово гармоніювала з фактурою стін і стелі. Ще я побачив масивні дерев'яні двері — зачинені — та аркове вікно в рамі з частим переплетінням. Мені достатньо було лише раз мигцем глянути крізь це вікно на небо кольору ляпіс-лазурі, аби зрозуміти: я все ще на Гіперіоні. Але це жодним чином не могла бути в'язниця в Порт-Романсі: камінь стін був надто старим, двері з надто вибагливим різьбленням, а білизна на ліжку — надто добротною та якісною.
9
your rotting corpse being fed to the ampreys, coelacanths, and skarkworms
10
синапс — структура, яка дозволяє нейрону (нервовій клітині) проводити електричний або хімічний сигнал в іншу клітину (нервову, м'язову тощо). Термін «синапс» (від