— Дякую, сер, — усміхнувся Кі.
— Дякую, — сказав Реттіґ.
— Дякую, отче, — пророкотав Ґреґоріус.
Де Сойя дивився вслід трьом гвардійцям, котрі рушили пристібатися до кушеток, скидаючи на ходу свої важкі обладунки. На мить йому здалося, що він бачить проблиск майбутнього, відчуває його вагу на своїх плечах. Боже, дай мені сили виконати волю Твою... в ім'я Ісуса Христа... Амінь.
Знову розвернувши важку кушетку до командної панелі, де Сойя почав робити останню перевірку перед квантовим стрибком і смертю.
25
Якось під час супроводу мисливців із Гіперіона на качине полювання я спитав одного з них — він був пілотом дирижабля, який щотижня робив рейси між Еквусом та Аквілою вздовж Дев'ятихвістки, — як воно, пілотувати повітряний корабель.
— Хочеш знати, що за робота в пілота повітряного корита? — всміхнувся він. — Як каже давня приповідка: довгі години нудьги навперемін із короткими хвилинами справжньої паніки.
Ця наша подорож теж складалася дещо схожим чином. Не хочу сказати, що мені було нудно — навіть самого корабля з його книжками, старими голограмами і роялем було достатньо, щоб я не нудьгував упродовж наступних десяти днів, не кажучи вже про моїх супутників, — але ми теж мали довгі, неквапливі періоди вільного часу, які перемежовувалися короткими періодами шаленого викиду адреналіну.
Зізнаюся, що мені не надто припала до душі ситуація в системі Парваті, коли мені довелося сидіти поза полем зору відеокамер і спостерігати, як дитина погрожує вбити себе — і нас! — якщо корабель Пакса не відступить. Я десять місяців пропрацював круп'є на Феліксі і ще один місяць на Дев'ятихвістці роздавав карти гравцям в очко, бачив купу затятих гравців — і, скажу вам, ця дванадцятирічна мала в покері самого б чорта за пояс заткнула. Коли я згодом запитав її, чи виконала б вона свою погрозу і розгерметизувала останній рівень корабля, вона тільки всміхнулася отією своєю лиховісною посмішкою й зробила непевний жест правою рукою. Наче струшувала щось, немов відганяла від себе саму думку. Потім, за ті місяці й роки, що я був поруч із нею, я звик до цього жесту.
— Добре, а як ти дізналась ім'я того паксівського капітана? — запитав я.
Я гадав, що почую якесь одкровення про здібності майбутньої месії, але Енея відповіла:
— Він чекав біля Сфінкса, коли я вийшла звідти тиждень тому. Хтось назвав його на ім'я, а я почула.
Така відповідь мене не дуже задовольнила. Якщо цей отець-капітан і перебував біля Сфінкса, то за статутом армії Пакса він мав бути у бойовому скафандрі та спілкуватися з іншими по захищених каналах зв'язку. Але навіщо малій брехати?
І навіщо я шукаю тут логіку чи здоровий глузд? Адже досі ними тут і близько не пахло...
Коли Енея пішла прийняти душ після того драматичного відбуття з системи Парваті, корабель спробував заспокоїти нас із А. Беттіком:
— Не хвилюйтеся, джентльмени. Я нізащо не дозволив би вам загинути від декомпресії.
Ми з андроїдом обмінялися поглядами. Гадаю, нам обом спало на думку одне: то корабель справді знав, що робити в такому разі, чи це дівчинка взяла ситуацію під свій контроль?
Минали дні другого туру нашої подорожі, а я все роздумував над цим випадком і над своєю реакцією на нього. Я зрозумів, через що найбільше переймаюся — через свою пасивність, навіть бездіяльність упродовж усієї подорожі. Мені було двадцять сім, я відслужив солдатом, бачив світ, хай навіть цей світ і обмежувався загумінковим Гіперіоном, а в критичних обставинах, коли ми зіткнулися з ворогом, я дозволив діяти дитині. Зрозуміло, чому А. Беттік не висовувався наперед у цій ситуації: він був, зрештою, запрограмований ще при біостворенні підкорятися рішенням людей, а за сотні років свого служіння людям ще й зміцнив цю звичку. Але чому я повівся, наче пентюх? Мартін Силен врятував мені життя й відрядив у цю божевільну подорож, аби я захищав дівчинку, не дав їй загинути і допоміг дістатися, куди вона забажає. Але досі я тільки те й зробив, що політав на килимі-літуні і відсидівся захованим за рояль, поки мала розбиралася з військовим космічним кораблем Пакса.
Ми четверо, включно з кораблем, у перші дні після нашого відльоту з простору Парваті багато обговорювали цей військовий корабель Пакса. Якщо Енея мала рацію, що отець-капітан де Сойя був присутній на Гіперіоні в той час, коли відчинялися Гробниці часу, отже, Пакс винайшов, як зрізати шлях крізь простір Гокінґа. Можливі наслідки такого факту мене не просто непокоїли — я ладний був у штани накласти від страху.
Енея ж, здавалось, не надто цим переймалася. Наш корабельний розпорядок потроху ставав рутиною — приємною, хоча, може, й із присмаком клаустрофобії. Після обіду Енея грала на роялі, усі ми копирсалися в бібліотеці, намагаючись відшукати серед голографічних зображень записів у корабельному журналі якусь зачіпку щодо того, куди літав Консул на цьому кораблі (зачіпок була купа, але жодної корисної). Увечері ми грали в карти (зрівнятися з Енеєю у грі в покер було практично неможливо), а ще час від часу згадували про фізичні вправи: особисто я просив корабель встановити поле-стримувач у сходовому колодязі на 1,3 g, відтак три чверті години гасав гвинтовими сходами туди-сюди — із першого поверху на шостий і назад. Не знаю, як інші органи, але мої литки, коліна і стегна невдовзі вже мали такий вигляд, наче належали якійсь слоноподібній істоті з Юпітера.
Коли Енея збагнула, що на окремих ділянках корабля за бажанням можна змінювати силу тяжіння, вона скористалася з цього на всю котушку. Спати вона почала в бульбашці з невагомістю. Дізнавшись, що стіл у бібліотеці можна трансформувати в більярдний, вона стала грати в більярд не менше двох разів на день — кожного разу з іншою силою тяжіння. Одного вечора я читав у навігаційній рубці і почув незрозумілий шум. Я спустився сходами у приміщення з голографічною нішею і побачив, що балкон виставлено назовні, цього разу без рояля, а між балконом і зовнішнім захисним полем плаває гігантська кулька води — метрів вісімдесята у діаметрі.
— Що це за чортівня?
— Ой, це так класно! — почувся голос. Він ішов із глибини водяної кулі, що мінилася й коливалася. Із кулі виткнулась голова з мокрим волоссям і зависла перевернутою в двох метрах над підлогою балкона.
— Йди сюди! — вигукнула дівчинка. — Вода тепла.
Я відсахнувся від цього явлення, опершись усією вагою на бильця й намагаючись не думати про те, що станеться, коли поле в цьому місці зникне хоча б на мить.
— А. Беттік це бачив? — запитав я.
Енея знизала білими плечима. Феєрверк фракталів пульсував і розгортався за межами балкона, кидаючи на водяну сферу відбитки неймовірних кольорів. Сама ж сфера являла собою величезний блакитний кухоль, дещо світліший знизу і з того боку, де куля межувала із внутрішньою стороною корабля. Звідти підіймалися ще й бульбашки повітря. Загальна картина нагадала мені знімки Старої Землі, які мені колись довелося бачити.
Енея знову втягла голову в сферу і на якийсь час перетворилася на неясний силует, а тоді вкотре з'явилася на опуклій поверхні, тільки вже на п'ять метрів вище. Менші кульки розприскувалися й знову повертались до поверхні великої кулі, притягуючись туди, гадаю, через перепад сили тяжіння в полях. Вони утворювали на поверхні великої водяної кулі складний малюнок із концентричних кіл.
— Йди сюди, — знову покликала вона. — Я серйозно.
— У мене немає плавок.
Енея секунду трималась у воді стоячи, наче поплавок, тоді перевернулась на живіт і пірнула. Коли вона знову випірнула, цього разу догори дриґом, якщо дивитися під моїм кутом зору, то сказала:
— А в кого тут є плавки? Вони тобі непотрібні!
Я бачив, що вона не жартує, бо коли дівчинка пірнала, я помітив розпливчастий малюнок хребців, які проступали на її спині крізь шкіру, ребра і ще геть хлоп'ячі сідниці — вони віддзеркалювали фрактальне сяйво наче дві шапинки грибів, що виглядають зі ставка. У цілому ж голизна майбутньої месії могла викликати таке ж сексуальне збудження, як голографічне зображення внуків тітоньки Мерт, котрі хлюпочуться у ванні.